Правові форми власності громадян на землю

  У приватній власності можуть перебувати земельні ділянки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передаватися з державної у комунальну власність, а також перелік земель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмеження щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогосподарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть перебувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв'язку тощо.³

  Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття зазначеного Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб'єктів права власності поділений за призначенням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб'єктами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (от. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди (ст. 33).⁴

  Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах.⁵ Це правило стосується також осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на землю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян. 
 

1.1Земельна ділянка як об'єкт права власності

    Основним  об’єктом права власності у земельних  правовідносинах є земля.

    На  сьогднішній час земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

    Враховуючи  загальнонародні інтереси, обмеженість  розмірів земельних ресурсів кордонами  території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

    Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства могли передаватися у  приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України було надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) — для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва індивідуальних гаражів.

    В окремих випадках громадяни могли  мати у власності земельні ділянки  понад площу, що передавалась їм безплатно. Так, вони могли придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату. У даному разі законодавець не встановлював певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не були встановлені вони і щодо тих ділянок, які набувались громадянами за угодами у інших власників.

    Конституція України 1996 року, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголосила її основним національним багатством і запровадила при цьому імперативний принцип особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери⁶.

    Земельним кодексом України земля визначається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля як складова частина біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, що органічно пов'язані між собою і забезпечують належне існування флори і фауни та життєдіяльність людини.

    З метою охорони земель України  як основного національного багатства Верховною Радою України Законом від 21 вересня 2000 року була затверджена «Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки».¹ Вона була розроблена в контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.

    Таким чином, самостійним об'єктом земельних  відносин виступають землі в межах  території України. До таких об'єктів  належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поділу яких покладено основне цільове призначення.

    В межах території України можуть знаходитися землі, які перебувають у державній, приватній та комунальній власності. Закріплення в законі багатосуб'єктності права власності на землю виключає можливість віднесення земель України до єдиного державного земельного фонду.

    Єдиною  є територія України, яка згідно Закону України «Про планування і  забудову територій»¹ представляє собою частину земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.

    Необхідно зазначити, що характеристика земельної  ділянки як об'єкта права приватної власності (тобто об'єкта земельних відносин) закріплена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

    Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

    Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

    В  статті 79 ЗК вперше в земельному законодавстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності.

    Об'єкти права власності на землю — це природні елементи, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Зазначена вище стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановлений законодавством режим використання.

    Сьогодні  земельні ділянки, як об'єкти права  приватної власності громадян України, мають також визначені законодавством граничні розміри і розрізняються  за метою використання.

    Необхідно зазначити, що об'єктом права приватної  власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

    В земельному законодавстві немає  обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.

    Потрібно  сказати і про земельну частку (пай), яка є специфічним об'єктом земельних відносин. Її виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

    Таким чином, можна відмітити, що основними  об”єктами права приватної власності  на землю сьогодні є земельні ділянки  різного призначення та земельні паї. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  2.Форми набуття права власності громадян на землю 
 

  Закон "Про власність" визначає форми набуття права приватної власності громадян на землю (ст. 14), зокрема право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибної ділянки), дачного і гаражного будівництва, а також можливість набуття права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину, виділення частини землі у спільному майні подружжя, купівлі, продажу, дарування та обміну та деякі інші. Порядок та особливості набуття прав на вказані земельні ділянки передбачені нормами ЗК України, а тому норми Закону "Про власність" мають загальне правовстановче значення.

  Проте варто зазначити, що чинний ЗК України не передбачає права власності на земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства» а запроваджує нову категорію земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, тобто змінює не тільки призначення, а й характер ведення цього господарства» розширює можливості використання їх як для підсобних, допоміжних потреб, так і з метою здійснення багатопрофільного товарного сільськогосподарського виробництва, що, безумовно, змінює режим таких ділянок та юридичні можливості щодо них під кутом зору їх суб'єктного складу. Адже власник набуває реальної правової можливості використовувати ці земельні ділянки як з позицій фізичної, так і юридичної особи на титулі приватної власності.⁷

  У такий спосіб постає нагальна практична проблема легалізації права власності тих осіб, які набули за раніше чинним земельним законодавством титулу власників на земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, земельні права яких були посвідчені відповідними державними актами, і в сучасних умовах їх суб'єктивні правові можливості значно обмежені новоприйнятим ЗК України.

  Тому видається за доцільне прийняття спеціальної постанови законодавчим органом України, яка поширить чинність нової норми на встановлення правосуб'єктності власників земельних ділянок, набутих у свій час також для ведення особистого підсобного господарства, з тим, щоб створити юридичні можливості та гарантії для цієї категорії суб'єктів для переоформлення права власності на новому юридичному титулі та режимі земельних ділянок з метою ведення особистого селянського господарства.