Н а ц  і о н а л ь н и й   у н і в е р с и т  е т

"К  И Є В О - М  О Г И Л Я  Н С Ь К А     А К А  Д Е М І Я"

Кафедра галузевих правових наук 

Факультет правничих наук 
 
 

Реферат

«Правові форми власності громадян на землю» 
 
 
 
 
 
 
 

Виконав:

 студентка  1-ї групи

ФПвН-4 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ - 2008 

ЗМІСТ 
 

Вступ

    Така  актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні  питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю.

    За  радикальністю основного змісту нового  Земельного Кодексу, багатьма його загальними та спеціальними новелами можна стверджувати, що він охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі. Тим самим була поставлена логічна юридична крапка над численними дискусіями з цього приводу.

    Вказане посилює актуальність розвитку інституту права приватної власності на землю та обумовлює необхідність його дослідження в сучасних умовах розвитку українського суспільства.

1.Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

  Власність на землю — це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами - це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) громадянинові,  юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це дується і землі (земельної ділянки). При цьому для однієї особи належна їй земля буде «своєю», а для іншої - «чужою».  Власність на землю набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами - підприємствами та організаціями – для будівництва на ній виробничих майнових комплексів, об'єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

  Власність на землю задовольняє потреби територіальних громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комунальної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об'єктів, транспортних мереж, шляхів, інших об'єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

  Для держави земля — це насамперед територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Земля — це об'єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.

  Власність на землю як територіальна база створює умови для забезпечення життєдіяльності людей усього суспільства.

  Структура власності на землю розкривається через такі земельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

  Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».

  Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому використання землі здебільшого пов'язане зі створенням і використанням майна.

 Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпорядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

  Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

  Природа інституту права власності на землю має комплексний характер, оскільки поряд з нормами земельного права, які посідають провідне місце у сфері права, до його складу входять норми конституційного, цивільного, екологічного, кооперативного, фінансового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

  Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі.

 Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник» а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.

  Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об'єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов'язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов'язань. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

  У ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

  Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

  У ст. 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

  Право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.¹

 На практиці виникають запитання, чи узгоджуються між собою процитовані статті Конституції та чи немає протиріччя у тому, що, з одного боку, суб'єктом права власності на землю визнаний Український народ, а з іншого — гарантується набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою.

  Однак, протиріччя тут відсутнє. Земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

  Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на райони і населені пункти: Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших, що створюються у межах регіонів.

  Право верховенства Українського народу на земельну територію як носія суверенітету влади народу, яке здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, є інститутом конституційного права і права місцевого самоврядування, норми яких відносяться до публічного права.

  Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юридичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виникають і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які використовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на засадах права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими актами законодавства, норми яких належать до земельного права.

  Порядок, підстави і форми набуття права власності на землю визначаються ЗК України, а саме розділом IV «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього розділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земельних ділянок на конкурентних засадах.

  Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Проте, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.²

  ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

  Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному конкретно визначеному громадянинові або юридичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Вони набувають право власності на земельну ділянку в установленому порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

  До комунальної власності відносяться землі в межах населених пунктів, які належать територіальним громадам сіл,селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності перебувають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.

  Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.