Проблеми жіночої праці в Україні

Права жінок в  економічній сфері та сфері зайнятості

     Як слушно зауважує в книзі «Сексуальна політика» Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це, перш за все, питання на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну платню, таку саме, як і чоловік.

     В Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах рівна оплата за рівну працю була закріплена законодавством. Жінкам не платили менше за ту ж саму працю, що й чоловікам. Проблема полягала в іншому: «по–перше, йшла «фемінізація» низько оплачуваних робіт; по–друге, по мірі того, як жінки освоювали ту чи іншу професію, ця професія ставала непрестижною та низько оплачуваною. Таким чином виникали міжгалузеві та внутрішньогалузеві відмінності в заробітній платі». Найбільш яскравий приклад – це знецінення праці вчителів та лікарів в радянському суспільстві. Дві галузі, які стали здебільшого сферою прикладання жіночої праці, заробітна плата в яких була значно менша, ніж середня по промисловості. Тим більше це виглядає парадоксальним, що це галузі, де потрібна висока кваліфікація працівників, вища освіта, і що взагалі рівень освіти жінок був у середньому значно вищим, ніж рівень освіти чоловіків.

    Економічні права жінок є важливою темою досліджень. Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка в свою чергу визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними. «Участь жінок на ринку праці є важливою з багатьох чинників. Вона є джерелом економічної незалежності жінок, дає їм право на соціальне та пенсійне забезпечення і відповідні послуги в галузі охорони здоров'я, а також можливості для покращення статусу в суспільстві та розвитку особистості. В контексті сім'ї сплачувана трудова діяльність жінок відображається на їх ролі і авторитеті в домі, і не тільки дає прибуток, але й служить зразком та повторювання членами сім’ї, особливо дітьми».

     Існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками. Два з них є головними: проблеми з працевлаштуванням та проблеми з розподілом власності. Крім цього, жінки продовжують нести подвійне навантаження: з одного боку економічне, а з іншого – людського виробництва, що має негативні наслідки як для їх здоров’я, так і можливостей реалізацій в соціальній та економічній сферах. Як зауважує С. Айвазова, проблеми, «які яскраво проявилися в сфері праці жінок, були пов’язані багато в чому з тим, що існуюча модель їх зайнятості була сформована як відбиток з моделі чоловічої праці. В цьому випадку професійна активність жінок була погано сумісна с іншою їх функцією – матері та виховательки дітей, господарки дому, виконання якої також очікувало від них суспільство».

    Сфера економіки та зайнятості, як і інші сфери соціального життя, мають багато проявів нерівності жінок та чоловіків. Проблеми з якими зіштовхуються жінки, – це фемінізація бідності та безробіття, яке має дві сторони: одна, – це офіційне, друга – латентне, скрите. В самій економіці відбуваються суттєві зміни, які пов’язані з відкриттям нових технологій виробництва, переходом суспільства від індустріального до постіндустріального. Ці тенденції розвитку за своїм змістом є глобальними, вони торкаються не тільки найбільш розвинутих країн світу, але й інших, які включаються у всесвітню економіку шляхом переймання цих нових технологій. Зі зміною економічних відносин та соціального середовища змінюється і розуміння прав людини, а також питання рівноправності чоловіків та жінок.

    Індустріальне суспільство базувалося на експлуатації праці промислових робочих, головними факторами виробництва в ньому були інвестиції у виробництво та вдосконалення самих технологій. Здебільшого використовувалась фізична, в тому числі, важка фізична праця трудящих. Тому у відношенні до жінок здебільшого формуються охоронні та заборонні концепції прав в економічній сфері та сфері зайнятості. Досить розповсюдженою в суспільстві була і продовжує залишатися така точка зору, яка пов’язана з патріархатними поглядами на місце та роль жінки в суспільстві, відповідно до якої жінка розглядається не як суб’єкт виробництва, а головним чином як суб’єкт споживання. Одна з таких теорій, яка описує та обґрунтовує саме таке місце жінки в суспільстві – теорія празного класу Т. Веблена.

      В багатьох міжнародних документах проголошується рівність громадян в будь–якій сфері життя, в тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри. Тобто основним принципом формування таких документів є принцип егалітаризму, при якому всі визнаються рівними і наділяються рівними правами. Права працюючих громадян, в тому числі і жінок, захищаються низкою документів, які визнають основні стандарти щодо прав людини зокрема в сфері зайнятості: Міжнародним пактом про соціальні, економічні та культурні права (стаття 2 проголошує рівність прав незалежно від статі, стаття 3 зобов’язує держави–учасниці забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті, стаття 6 гарантує визнання права на працю, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зробить належні кроки до забезпечення цього права, стаття 7 гарантує справедливі та сприятливі умови праці, а також справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь–якої різниці, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю; задовільне існування для них самих та їхніх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування в роботі на відповідний вищий рівень виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні, стаття 9 – право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування); документами та конвенціями Організації Об’єднаних Націй, зокрема Загальною декларацією прав людини (статті 17, 23, 24), Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 10, 11, 13, 14); конвенціями Міжнародної організації праці; Європейською соціальною хартією та іншими, які визнають основні стандарти щодо прав людини, зокрема, в сфері зайнятості.

Серед конвенцій  Міжнародної організації праці, які торкаються питань гендерної  рівності та дотримання прав жінок: Конвенція (№ 3) про охорону материнства, 1919; Рекомендація (№ 12) про охорону материнства (сільське господарство), 1921; Рекомендація (№ 13) про роботу в нічний час (сільське господарство), 1921; Конвенція (№ 45) про працю жінок на підземних роботах, 1935; Конвенція (№ 89) про працю жінок у нічний час (переглянута), 1948; Протокол 1990 року до Конвенції (переглянутої) про нічну роботу жінок, 1948 року; Конвенція (№ 100) про рівну винагороду, 1951; Рекомендація (№ 90) про рівну винагороду, 1951; Конвенція ( № 103) про охорону материнства (переглянута), 1952; Рекомендація (№ 95) про захист материнства, 1952; Рекомендація (№ 102) про побутове обслуговування, 1956; Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Рекомендація (№ 116) про скорочення тривалості робочого часу, 1962; Конвенція (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Рекомендація ( № 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Конвенція (№ 127) про максимальну вагу, 1967; Рекомендація (№ 128) про максимально допустиму вагу вантажів для перенесення вручну, 1967; Конвенція (№ 140) про оплачувану навчальну відпустку, 1974; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975; Рекомендація ( № 150) про розвиток людських ресурсів, 1975; Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Конвенція (№ 158) про припинення трудових відносин, 1982; Рекомендація (№ 169) про політику у сфері зайнятості (додаткові положення), 1984; Конвенція (№ 171) про роботу в нічний час, 1990; Рекомендація (№ 178) про роботу в нічний час, 1990. Чотири з названих конвенцій МОП (№№ 87, 98, 100, 111) увійшли до переліку семи фундаментальних конвенцій МОП, які покладені в основу прийнятої Міжнародною конференцією праці в червні 1998 року Декларації про загальні принципи та права у сфері праці

      У зв’язку з появою питання про необхідність оцінки жіночої праці до економічної теорії вноситься проблема добробуту жінок. Це поняття виділилося завдяки першому напрямку феміністської економічної теорії, що ставить за мету досліджень документальну фіксацію добробуту чоловіків і жінок. Рівень жіночого добробуту обумовлюється як грошовими (власний прибуток жінки, її частка в прибутку сім'ї), так і не грошовими чинниками: здоров'я, сімейні і приятельські зв'язки, особливості характеру, а також кількістю часу, що приділяється роботі. За даними американських статистиків (Браун, Фербер), більшість жінок, що працюють повний робочий день, одержують менше 2\3 від заробітків чоловіка. Частина цієї різниці пояснюється причинами структурного характеру. Багато жінок займаються низькооплачуваною, переважно «жіночою» роботою. Чинники, екзогенні для ринку праці (тобто розходження обов'язків у домашньому господарстві), є важливим джерелом загального розриву в рівнях заробітків жінок та чоловіків. Дослідники відзначають деяку залишковість частини різниці в оплаті праці, який відноситься на рахунок дискримінації (Гундерсон).

     Власний заробіток жінок – важливий чинник, що визначає їхній добробут, особливо для незаміжніх, розлучених, одиноких матерів, удів. Добробут заміжньої жінки залежить не стільки від рівня прибутку її чоловіка, скільки від схеми розподілу прибутку у середині сім'ї. Як показують дослідження, в багатьох країнах прибутки у середині сім'ї розподіляються нерівномірно між її членами. При цьому, звичайно, не можна механічно проектувати тенденції одних країн на інші.

       Охоронні концепції щодо формування прав жінок базуються на забороні певних видів діяльності для них, а також надання пільг в окремих ситуаціях порівняно з чоловіками та іншими жінками. Якщо розглянути конвенції Міжнародної організації праці, то можна побачити, що багато які з них спрямовані на захист прав жінок шляхом надання їм певних привілеїв порівняно з чоловіками, тобто встановлення ситуації позитивної дискримінації жінок порівняно з чоловіками. Наскільки така ситуація може бути сприятливою для жінок? На це питання нема загальних відповідей, вони залежать від конкретної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні. Але позитивна дискримінація без міцної системи соціальних гарантій жінкам веде до звичайної дискримінації жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Вона полягає в тому, що підприємці та працедавці віддають перевагу діловим відносинам з чоловіками, які не вимагають ніяких пільг. Таким чином, жінки позбавляються можливості працевлаштування або мають менші, порівняно з чоловіками, можливості в цій сфері, що врешті–решт веде їх до економічної несвободи та залежності.

      Жіночі проблеми в економічній сфері мають ще один аспект. Вихід жінок на ринок праці пов’язаний з оволодінням професіями, які ще декілька десятиріч вважалися суто чоловічими, що веде до змін не тільки в економічній сфері, але й до суттєвих змін в соціальній сфері, які є наслідком зміни традиційних соціальних гендерних ролей в суспільстві і може породжувати гендерні конфлікти в цій сфері. Ці процеси вже навряд чи можна зупинити ідеями про спеціалізацію на вихованні дітей та підтримці сім’ї.

      Окремою проблемою стоїть питання залучення жінок на високі керівні посади. Шляхи, які ведуть жінок до вершин влади, проаналізувавши світовий досвід, можна підрозділити на три основні напрямки.

1. Перший шлях  умовно називають «азійським»  (за географічною ознакою). В цьому випадку жінка стає головою держави або уряду як вдова або донька лідера країни, який загинув, частіше всього, від рук опозиції. Добровільне призначення кандидатом і наступна перемога на виборах в таких випадках багато в чому визначається повагою нації до таких жінок як членів родин загиблого лідера країни: любов та підтримка населення переноситься на цих жінок: Сиримаво Бандаранаике (Цейлон), Індира Ганді (Індія), Корасон Акіно (Філіппіни), Віолетта де Чаморре (Нікарагуа), Беназір Бхутто (Пакистан). Усі ці жінки виявили великі політичні здібності як президенти або голови урядів власних держав.

2. Другий шлях  умовно називають «кризовим». Він  виявляється тоді, коли проблеми  в країні або партії зростають і виникає проблема зміни лідера. Тоді нерідко приймається нестандартне рішення – обрати на цю посаду жінку. Така ситуація виникла в Ізраїлі в 1969 році, коли прем’єр–міністром була обрана Голда Мейєр. В 1975 році складна ситуація в партії консерваторів у Великобританії стабілізувалася після обрання Маргарет Тетчер, яка в 1979 році стала головою уряду країни. Так трапилось в 1987 році в соціалістичній партії Японії, коли її головою стала Такако Дої, а виборці–жінки активно підтримали кандидатів від партії на виборах до парламенту країни. Саме в умовах кризи прем’єр–міністром Польщі була призначена Ганна Сухоцька (1992 рік), а в Туреччині в 1993 році – Тансу Чиллер. Сюди також можна додати приклад пострадянської незалежної Литви з прем’єр–міністром Казимирою Прунскене.

3. Третій шлях  умовно називають «скандинавським»  або соціал–демократичним, коли висування жінок в політичні, парламентські або державні структури здійснюється на основі системи квот. В такому випадку жінки не тільки отримують реальну можливість зайняти посаду президента або прем’єр–міністра (Мері Робінсон – Ірландія, Гру Харлем Брундтланд – Норвегія, Вігдіс Фіннбогадоттир – Ісландія), займати пости міністрів (іноземних справ – Швеція, оборони – Фінляндія), але, головне, впливати на прийняття політичних рішень.      

       Останнім часом на міжнародних форумах всіх рівнів активно обговорюється питання квотування та паритетної демократії як найбільш реальних механізмів досягнення рівності жінок та чоловіків у політичній сфері.

      Більшість досліджень, які присвячені становищу жінок в парламентах, свідчать, що в країнах, які мають пропорційну систему політичного представництва (особливо за партійними списками), обирається більше жінок–парламентарів, ніж в країнах з мажоритарною системою. Більш розвинуте використання системи пропорційного представництва при виборах в Європарламент є однією з важливих причин обирання жінок до складу його депутатів (порівняно з національними парламентами).

     Припущення, що для жінок легше перемогти на виборах до місцевої влади, ніж до парламенту (оскільки на місцевому рівні використовуються менш жорсткі виборчі критерії, а самі такі посади не потребують повної зайнятості і їх легше об’єднати з вихованням дітей), є справедлими для Бельгії та Франції. В інших країнах спостерігається більша кількість жінок на вищих посадах, що можна пояснити більш централізованим відбором кандидатів.