Нормативно-правове регулювання охорони праці: реалії та перспективи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз статтті  к.п.н., доцента М.В. Грищука “Нормативно-правове регулювання охорони праці в україні: реалії та перспективи”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

студентки навчальної групи 6402

ЦППК

Опанасенко Ю.В.

 

 

Викладач: Міщук М.О.

 

 

 

 

 

Київ – 2013

Загальновідомо, що економічне зростання автоматично ще не веде до збалансованого економічного і соціального  розвитку. Зміни, що відбуваються у структурі зайнятості й попиту на робочу силу, як і до становища працівника на робочому місці, умов його праці, ставлять підвищені вимоги до безпеки праці. Особливо потерпають від цього ті групи працюючих, що вже перебувають у невигідному становищі: жінки, працівники похилого віку і некваліфіковані працівники. Ні система освіти і підготовки, ні механізм регулювання ринку праці, ні навіть соціальні кошти не становлять ефективного способу допомоги працюючим при зіткненні їх з цими проблемами.

Охорона праці за своєю  сутністю є турботою про людину у  процесі використання її праці і  розглядається як охорона працездатності людини. З іншого боку є невід’ємною складовою організації процесу праці, що створює умови для стабільної та успішної трудової діяльності громадян.

Отже, охорона праці  – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.

Охорону праці і здоров’я громадян віднесено до пріоритетних напрямків соціальної політики України.

Зміст охорони праці  розглядають у соціальному, технічному, медико-біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен  аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров’я у процесі трудової діяльності.

Соціальний аспект охорони  праці передбачає забезпечення всебічного соціального розвитку кожної працюючої  особи, захист особи. Соціальний аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров’я людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення юридичних гарантій:

надання технічним та санітарним правилам сили правових норм;

запровадження нагляду  та контролю за додержанням норм з охорони праці;

встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони праці.

Техніко-економічний  аспект охорони праці має бути спрямований на удосконалення засобів  праці, техніки та технологій.

Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.

Юридичний аспект охорони  праці полягає у забезпеченні права працівника на життя, охорону  здоров’я, на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має міжгалузевий характер. Норми цього інституту захищають інтереси різних суб’єктів права: а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними у трудових правовідносинах; б) членів виробничих кооперативів; в) студентів, які проходять виробничу практику; в) громадян, які відбувають покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін. Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика у  сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням. До основних правових принципів у сфері охорони праці в Україні належать:

пріоритет охорони життя та здоров’я працівників перед економічними інтересами;

повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;

двосторонній зобов’язуючий (і працівника, і роботодавця) характер діяльності щодо додержання норм з охорони праці;

встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників  на здорові та безпечні умови праці;

обов’язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;

соціальне страхування  ризику втрати працездатності та трудового доходу у зв’язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.

Загальним об’єктом охорони праці є працездатність як специфічна якість особи, тому для трудового права важливе значення має оцінка професійної працездатності особи (якісна характеристика здатності до певних видів діяльності та кількісна характеристика допустимих обсягів навантаження). Це дає можливість обмежити для конкретних категорій працівників виконання певних видів трудової діяльності чи знизити трудове навантаження (наприклад, для неповнолітніх, жінок, інвалідів).

Останнім часом у  сфері охорони праці визначаються стандарти вимог, які є обов’язковими для всіх роботодавців, удосконалюється механізм управління національною системою охорони праці, державного нагляду за додержанням законодавства щодо охорони праці в Україні.

Дослідженню нормативно-праового регулювання охорони праці свою увагу приділяє відомий український дослідник, кандидат політичних наук, доцент М.В. Грищук, професор кафедри цивільного і трудового права Національного університету “Острозька академія”. Так зокрема тема нормативно-правового регулювання охорони праці в україні є наріжною в його статті “Нормативно-правове регулювання охорони праці в Україні: реалії та перспективи”, що була опублікована у часописі Національного університету “Острозька академія” у 2012 році.

Основною метою написання  цієї статті стало розкриття питання дослідження нормативно-правового регулювання питань охорони праці у правовій системі України.

В статті розглянуто правову  сутність нормативно-правового регулювання питань охорони праці, охарактеризовано методи державного управління цією категорією, розкривається співпраця з цих питань на міжнародному рівні, а також обґрунтовано потребу вдосконалення законодавчої нормативно-правової бази з охорони праці.

Автор розглядає питання нормативно-правового регулювання охорони праці в Україні як один із важливих напрямків сучасної науки. Оскільки, як свідчить аналіз, сьогодні наявні ряд проблем у становленні цієї важливої галузі, а відсутність теоретичного осмислення вітчизняного досвіду в цій сфері породжує серед учених і управлінців-практиків дискусії та неоднозначне ставлення до їх тлумачення. Законодавство України визначає загальні принципи загальної політики в галузі охорони праці, а нормативно-правове регулювання охорони праці в Україні здійснюється на трьох рівнях: конституційному, законодавчому та нормативному.

У своїй статті автор посилається  на основні нормативно-правові акти, які реалізують конституційне право громадян на охорону їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності. Це – “Кодекс законів про працю”, закон “Про соціальний діалог в Україні”, галузевий закон “Про охорону праці в Україні”, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, та ін. НПА про охорону праці.

Нормативні акти про  охорону праці (НПАОП) – це правила, стандарти, норми, регламенти, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання. Нормативні правові акти про охорону праці (НПАОП) почали функціонувати з 01.01.2007 р.

НПАОПи можуть бути міжгалузевими або галузевими. Як відомо, на основі НПАОП власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні акти про охорону праці які є нормативними актами підприємств, що діють у межах підприємства, установи, організації. В той же час, незважаючи на наявність серйозної нормативно-правової бази, М.В. Грищук наголошує на те, що слід визнати, що вона є недосконалою і не вирішує питання, що виникають з розвитком нових економічних взаємовідносин. Тому існує невідкладна потреба вдосконалення законодавчої нормативно-правової бази з охорони праці. У своїй статті автор вказує на відсутні в Україні такі важливі законодавчі акти як Трудовий кодекс України, закон “Про промислову безпеку”, “Про професійний розвиток персоналу на виробництві”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” та інших законодавчих актів, спрямованих на адаптацію законодавства України до міжнародних норм гармонізації її з європейським законодавством. Для цього є всі можливості адже відповідно до ст. 9 Конституції України діючі міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди (ст. 8-1 КЗпП України). Таким чином, в Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплений принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного. Взагалі-то, міжнародне правове регулювання праці – це встановлена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб’єктами міжнародно-правового регулювання праці є ООН та її спеціалізований орган – Міжнародна Організація Праці (МОП).

Автор у своїй праці акцентує увагу на значущості МОП для нормативно-правового регулювання охорони праці в Україні. На прикладі спільного проекту МОП з Держгірпромнаглядом “Поліпшення стану безпеки та гігієни праці на робочих місцях в контексті Гідної праці” доводить, що сьогодні не існує цілісної системи державного управління охороною праці та розкриває напрями даного проекту й вдається до їх аналізу.

Вказує на недоліки в  закаонодавстві України, на прикладах показує до яких небезпечних наслідків це призводить та наголошує, що покращення безумовно сприятиме роботі без аварій і травм навіть більше, ніж безпосередньо державний нагляд.

Тому основною складовою  профілактики травматизму він вбачає культуру особистої безпеки праці, формування якої дозволить створити безпечне й здорове виробниче середовище. Адже за статистикою, більше 70% нещасних випадків відбуваються через недостатню обізнаність працівників про безпечні методи роботи або через нехтування елементарними нормами власної безпеки, тобто через несформовану або низьку культуру охорони праці.

Зі статті випливає, що на сьогоднішній день проблемним є те, що на місцях практично не здійснюється опрацювання та реалізація заходів з охорони праці у складі регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; не контролюється виконання ст. 19 Закону України “Про охорону праці”; не забезпечується організаційно-технічна підтримка діяльності ради з питань безпечної життєдіяльності населення; не складається відомча статистична звітність про стан безпеки праці на підприємствах відповідних регіонів, які не мають галузевої підпорядкованості та інші; не визначено законодавством України і питання культури охорони праці як процесу по використанню усіх можливих засобів для підвищення загальної поінформованості громадян про виробничі небезпеки та ризики, обізнаності та розуміння того, як можна їм запобігти.

Автор наголошує, що недосконалість законодавства породжує і такі серйозні проблеми як виконання робіт на підставі тимчасових цивільно-правових угод без оформлення трудових відносин. З цього питання не проводять роботу органи місцевого самоврядування. Переходячи в площину саме таких відносин, працівник не знає або не звертає уваги на те, що він фактично позбавляється права на соціальну допомогу або захист. У разі настання нещасного випадку керівник підприємства його не розслідуватиме та не нестиме відповідальності. Таких працівників в Україні гине в три рази більше, ніж оформлених належним чином, так як роботи підвищеної небезпеки виконуються ними без відповідної фахової підготовки та необхідних знань. Тому і статистичні дані України у порівнянні з розвиненими країнами світу відрізняються так суттєво.

Враховуючи проблеми в питаннях охорони праці Державний  комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду 21.10.2010 р. прийняв наказ № 969/922/216 “Про організацію та вдосконалення навчання з питань охорони праці, безпеки життєдіяльності та цивільного захисту у вищих навчальних закладах України”, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2010 року за №1057/18352. Міністерство освіти, науки молоді та спорту України і Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи на основі цього розробили та затвердили наказом нову програму вивчення охорони праці в вищій школі, ввівши новий курс “Основи охорони праці в галузі”.