МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

                                                  ЛЦДН Старокостянтинів.

 
 

 

                        КОНТРОЛЬНА РОБОТА  № 1

 
 

з дисципліни Трудове право

варіант  24

 

Викладач  Герц Алла Анатолiївна

курс  ΙV спеціальності МО(н)з

шифр 8774 група 2.в.9.7

Комарова  Ольга Андріївна

 
 
 

                                  м.Житомир

 

Зміст

 

1. Трудові  права громадян  згідно з Конституцією  України.

Окрему  важливу групу основних прав і  свобод людини та громадянина України  складають соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.

Соціально-економічні права- це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших  благ. Ці права належать кожному  громадянинові. Вони визначають місце  людини в економічному і соціальному  житті та складають основу правового  статусу громадянина як трудівника.

За змістом  Конституції, можна навести наступний  перелік соціально-економічних прав та свобод:

1) право  приватної власності (Ст. 41);

2) право  на користування природними та  іншими об'єктами суспільної власності  (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право  на труд, на вибір професії  та сфери діяльності (43);

4) право  на відповідні умови праці  (43);

5) право  на справедливу оплату праці  (43);

6) право  на соціальне забезпечення та  захист (46);

7) право  на захист прав споживачів (42);

8) право  на страйки с приводу економічних  та соціальних питань (44);

Систему основних прав і обов'язків громадянина  в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

В цьому  відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності - це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність  приватної власності і право  на успадкування гарантується законом  та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправне позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності  може бути здійснене тільки на підставах  і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно  до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне  підприємництво і вільність договорів  гарантуються. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно  від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні  права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення  матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання  підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються  судом загальної юрисдикції або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Право на користування об'єктами державної  та комунальної власності (статті 13, 41) означає, що кожний громадянин має  право користування природними об’єктами  права власності народу згідно із законом (ст. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктами громадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи комунальним майном.

Право на працю (ст. 43) - одне з фундаментальних, пріоритетних соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і передбачаються гаранти його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен  має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової, діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю, відповідно до ст. 43, включає право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43 Основного Закону передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у  поточному законодавстві (в нормах трудового, адміністративного, сільськогосподарського, кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.

Право на страйк, (ст. 44) - якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк - добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

2. Поняття трудової дисципліни. Трудова дисципліна як принцип трудового права, як елемент трудових відносин, як інститут трудового права

Систему права визначають через систему  всіх чин-них норм певної держави. За своєю структурою система права  поділяється на галузі права, а останні в свою чергу на окремі інститути. І, нарешті, остання ланка у цій структурі - це норма права.

Таким чином, система юридичних норм, які  регулюють специфічні однорідні  відносини, в структурі галузі називається  інститутом права і не може існувати юридична норма, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.

Безперечно, пропонований тут варіант системи  трудового права теж не позбавлений  недоліків. Так, розглядаємий нами інститут "Трудова дисципліна", наприклад, складається з самостійних т.зв. підінститутів - "внутрішній трудовий розпорядок", "дисциплінарне стягнення" та ін.

Але все  вищевказане, це узагальненні відомості  й поняття, що стосуються як галузі трудового права, так і всієї  системи права України. Перейдемо  ж до розкриття семантики інституту "Трудова дисципліна".

Трудова дисципліна - складне багатоаспектне явище. Виді-ляють соціальний, психологічний, економічний, правовий та інші аспекти  трудової дисципліни.

В науці  трудового права трудова дисципліна розглядається як: 1/ правовий принцип галузі права; 2/ правовий інститут-тру-дового права; 3/ елемент трудового правовідношення; 4/ фактич-на поведінка працівника (тобто рівень додержання трудової дис-ципліни).

Праця у людському суспільстві носить спільний характер, її учасники повинні координувати, узгоджувати свої дії, для того щоб досягти бажаних виробничих результатів. Саме тому певний порядок при виконанні праці є об'єктивною необхідністю, умовою будь - якої спільної роботи, колективної праці, незалежно від її суспільної організації.

На підприємствах, які становлять економічну і соціальну  ланку суспільства, зосереджена  велика кількість локальних соціальних процесів, що по-різному відображають загальносоціальні закономірності. Більшість з цих процесів пов'язана  із взаємовідносинами людей під час праці. Робота виконуватись злагоджено: на когось покладається завдання організовувати і управляти працею, хтось повинен додержуватись встановленого розпорядку виконання робіт.

Поєднання робочої сили із засобами виробництва  незалежно від форм власності здійснюється за допомогою трудового договору, укладаючи який працівник відповідно до ст. 21 КЗпП зобов'язується виконувати певну роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. В свою чергу власник підприємства або уповноважений ним орган повинен належним чином організовувати виконання працівниками роботи у безпечних і нешкідливих умовах праці, що передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Забезпечити певний порядок поведінки людей  у процесі праці можна шляхом чіткої регламентації обов'язків кожного працівника, кожної сторони трудового договору. Виробничий процес має здійснюватись відповідно до існуючих правил переробки сировини, виготовлення продукції, надання послуг тощо. Така регламентація провадиться технічними, технологічними, правовими нормами, зміст яких створює виробничу і технологічну дисципліну.

Порядок поведінки людей у процесі  праці, що спрямована на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов'язків і прийнято називати трудовою дисципліною. Цей порядок призначається правовими нормами, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами і положеннями про дисципліна, технічними правилами, посадовими положеннями та інструкціями, наказами і розпорядженнями керівника робіт. Вони спрямовані на забезпечення бажаної для виробництва поведінки працюючих. Залежно від того, наскільки працівники правильно сприйняли і усвідомили необхідність належного і якісного виконання своїх обов'язків, установлюється рівень трудової дисципліни на виробництві. Кожний працівник зобов'язаний враховувати не тільки свої інтереси та інтереси виробництва, а й інтереси інших працівників, які працюють поряд, сприяти створенню згуртованого трудового колективу, який зміг би у випадках, передбачених законом, стати на захист інтересів колективу навіть при визначенні правил внутрішнього трудового розпорядку (ст. 142 КЗпП).