Автор: Пользователь скрыл имя, 09 Марта 2013 в 18:49, курсовая работа
Метою даної курсової роботи є дослідження порядку вирішення колективних трудових спорів та визначення найбільш ефективних засобів, які для цього застосовуються. А тому у своїй курсовій роботі я намагатимусь приділити більше уваги визначенню поняття колективних трудових спорів, а особливо порядку та строкам їх вирішення.
Вступ ....................................................................................................................3 – 4
1. Поняття, предмет та види колективних трудових спорів ...............................5 – 10
2. Порядок розгляду колективних трудових спорів
а). Порядок та процесуальні строки розгляду колективних трудових спорів примирними органами ...............................................................................11 – 15
б). Участь Національної служби посередництва і примирення у вирішенні колективних трудових спорів ...................................................................16 – 18
3. Страйк як засіб вирішення колективного трудового спору, його правове регулювання .....................................................................................................19 – 25
Висновки ..........................................................................................................26 – 28
Список використаних джерел ........................................................................29 – 30
Участь працівників у страйку, визнаному незаконним, також не вважається порушенням трудової дисципліни. Однак час участі у ньому не зараховується до трудового стажу. Особи, винні у порушенні законодавства про колективні трудові спори несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.
Висновки
Виходячи з усього вище викладеного, можна зробити наступні висновки.
Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, яке реалізується у більшості випадків шляхом укладення трудового договору між роботодавцем і найманим працівником. Однак інтереси роботодавця і найманого працівника не завжди збігаються і, природньо, можливе зіткнення цих інтересів на будь-якій стадії трудових правовідносин, що в свою чергу призводить до виникнення розбіжностей, які прийнято називати трудовими спорами або конфліктами. Однак деякі вчені звертають увагу на те, що терміни „спір” та „конфлікт” не є синонімічними і позначають різні за своєю суттю поняття. Закон України від 3 березня 1998 р. „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” застосував синонімічну пару: „колективний трудовий спір” і „колективний трудовий конфлікт”. Законодавець послідовно дотримувався єдиної концепції застосування поєднання цих термінів. В жодному випадку ці два поняття не згадувались окремо.
Названий закон, що встановлює процедуру вирішення колективних трудових спорів, є досить таки серйозним правовим підґрунтям для вирішення таких спорів, однак має деякі протиріччя. Так, процедура, що передбачає поетапний розгляд колективного трудового спору (конфлікту) у примирній комісії або у трудовому арбітражі, а потім за недосягнення угоди — у Національній службі посередництва і примирення — обумовлює можливість винесення рішення суду лише щодо відповідності такого спору процесуальній формі, а не по суті спору — підстави до визнання страйку незаконним тут названі у ст. 22, що, як я вважаю, дещо порушує конституційний принцип поширення юрисдикції судів на всі види правовідносин, які виникають у державі (ст. 124 Конституції України). Тлумачачи правову норму, яка міститься у даній статті Конституції розширено, приходимо до висновку, що суди нині слід вважати наділеними правом розгляду спорів, які виникають при встановленні умов праці по суті, у тому числі і при укладенні колективних договорів. Причому, якщо ще може йтися про доцільність цього при наявності спірних правовідносин у випадках, названих у пунктах „а”, „б” ст. 2 Закону, то у випадках, передбачених у пунктах „в” і „г” — тобто невиконання умов колективних договорів (угод) чи окремих їх положень, невиконанні вимог законодавства про працю — спір як такий, на мій погляд, відсутній. І, значить, процедури примирення у ряді випадків зайві. Тут потрібно, я вважаю, постановлення судового рішення або ж правозастосовчого акта компетентного органу. Оскільки, якщо преюдиційно встановлений факт досягнення згоди за умовами колективного договору, проте не виконуються його вимоги, то йдеться, швидше за все, не про спір, а про правопорушення, яке виникло внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених обов'язків. І заходи реагування на це, виходячи з принципів зобов'язального права, повинні бути також відповідними. Інакше кажучи, якщо ще не напрацьовані умови, то необхідно застосовувати процедури примирення, якщо ж договір вже діє, права і обов'язки сторін визначені, проте яка-небудь сторона ухиляється від виконання покладених за договором зобов'язань, то слід її зобов'язати це зробити, примусити її до цього силою держави, а не вести мову про виконання зобов'язань у тому чи іншому обсязі і досягненні у зв'язку з цим компромісу. Останнє може мати місце, на мою думку, лише у разі зміни умов договору.
Що ж стосується самого порядку вирішення колективного трудового спору, то я хочу звернути увагу на те, що вона, як на мій погляд, є досить складною і вимагає певного часу для свого проведення, хоча законодавець і встановив процесуальні строки, які обмежують проведення названої процедури в часі. Все ж таки ці строки є досить довгими. Так, Примирна комісія зобов'язана розглянути спір і прийняти рішення у такі терміни: виробнича ПК — у п'ятиденний термін; галузева або територіальна ПК — у десятиденний термін; національна ПК — у п'ятнадцятиденний термін з моменту утворення відповідної комісії. Окрім того, за згодою сторін спору ці терміни можуть бути продовжені. Тобто той самий п’ятиденний термін може негативно позначитись на результатах господарської діяльності підприємства, що в умовах ринкової економіки є дуже шкідливим для конкурентоспроможності підприємства-виробника. З іншого погляду, не можна нехтувати правами працівників, які гарантовані як національним законодавством, так і міжнародно-правовими нормами, і в разі порушення таких прав їх необхідно захищати всіма наявними засобами, на що, звісно, необхідно витратити чимало часу.
Що ж стосується такого засобу вирішення колективних трудових спорів як страйк, то хотілося б висвітлити слідуючий його, як на мою думку, недолік. Як відомо, згідно з чинним законодавством страйк, оголошений з порушенням вимог закону, визнається судом незаконним, що й має місце на практиці. Так, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України винесла ухвалу від 11 листопада 1998 р.26 про залишення касаційної скарги відповідача — незалежної професійної спілки працівників Іллічівського морського торговельного порту про скасування рішення Одеського обласного суду від 3 вересня 1998 р. про визнання оголошеного страйку незаконним, — без задоволення з тих підстав, що відповідно до п. „б” ст. 22 ЗУ „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” незаконними визнаються, зокрема, страйки, оголошені без додержання найманими працівниками, професійною спілкою, об'єднанням професійних спілок чи уповноваженими ними органами положень статей 2, 4, 6, частин 1 і 5 ст. 12, частин 1, 3, 6 ст. 19 цього Закону. А як відомо, страйк, що був визнаний судом незаконним, вважається порушенням трудової дисципліни з боку працівників, які брали участь у цьому страйку, що має результатом застосування до цих працівників дисциплінарної відповідальності. Саме таке правило я і вважаю зайвим, оскільки все ж таки маємо факт порушення прав працівників, незадоволення працівниками цим фактом і, як наслідок, спробу працівників захистити порушені права та відновити їх. І знаючи про й так вже достатній рівень незахищеності наших працівників від свавілля роботодавця, я пропоную таке положення скасувати.
Таким чином, порядок розгляду колективних трудових спорів, який діє на даний час, є, на мій погляд, недосконалим і потребує доопрацювання на законодавчому рівні.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. — Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. — ст. 141.
2. Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів): Закон України від 3 березня 1998 р. №137/98 – ВР // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 34. — ст. 227.
3. Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16 березня 2000 р. N 1550-III // Офіційний вісник України. — 2000. — №15. — ст.588.
4. Про утворення Національної служби посередництва і примирення: Указ Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 46 (03.12.98). — ст. 1684.
5. Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів): Затверджене наказом Національної служби посередництва і примирення від 24 квітня 2001 р. № 92.
6. Положення про примирну комісію: Затверджене наказом Національної служби посередництва і примирення від 4 травня 1999 р. №36 // Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники: В.А. Скоробагатько, М.І. Федишин. — К.: Істина, 2000. — ст. 369.
7. Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 1998 р. // Рішення Верховного Суду України. — 1999 р.
8. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.05 — Одеса, 2001.
9. Шевченко В.А. О юридическом содержании понятия «коллективные трудовые споры» / Юж. – Рос. Гос. техн. ун-т (НПИ). — Новочеркасск, 1999.
10. Запара С. Генезис юридичного змісту поняття „колективні трудові спори (конфлікти)” // Право України. — 2003. — № 8.
11. Лазор В. Поняття трудових спорів, конфліктів та їх позовний і непозовний характер // Право України. — 2002. — № 7. — с. 90.
12. Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия: некоторые тенденции мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М., 2000. — 142с.
13. Бойко М.Д. Трудове право України: Навчальний посібник. Курс лекцій. — К.: „Олан”, 2002. — 335 с.
14. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В.С. Нерсесянца. — 3-е изд., стер. — М., 2002. — 544с.
15. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учебник для вузов. — М.: Изд. группа „Норма – Инфра – М”, 1998. — 263 с.
16. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. — Том II. — Міжнародне бюро праці. — Женева. — 1965-1999.
17. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. — Х.: Фірма „Консум”, 1998. — 480 с.
18. Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів / Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. — К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. — 536 с.
19. Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники: В.А. Скоробагатько, М.І. Федишин. — К.: Істина, 2000. — 432с.
20. СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы. — М.: „Международные отношения”, 1989 г.
1 Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996. — № 30. — ст. 141.
2 История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В.С. Нерсесянца. — 3-е изд., стер. — М., 2002. — с. 402.
3 Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия: некоторые тенденции мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М., 2000. — с. 102.
4 Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 34. — ст. 227.
5 Шевченко В.А. О юридическом содержании понятия «коллективные трудовые споры» / Юж. – Рос. Гос. техн. ун-т (НПИ). — Новочеркасск, 1999. — с. 3.
6 Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.05 — Одеса, 2001. — с. 180.
7 Чанишева Г.І. Вказ. праця — с. 179.
8 Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. — Том II. — Міжнародне бюро праці. — Женева. — 1965-1999.
9 Запара С. Генезис юридичного змісту поняття „колективні трудові спори (конфлікти)” // Право України. — 2003. — № 8. — с. 114.
10 Запара С. Там же — с. 113.
11 Лазор В. Поняття трудових спорів, конфліктів та їх позовний і непозовний характер // Право України. — 2002. — № 7. — с. 90.
12 Запара С. Генезис юридичного змісту поняття „колективні трудові спори (конфлікти)” // Право України. — 2003. — № 8. — с. 115.
13 Там же.
14 Запара С. Генезис юридичного змісту поняття „колективні трудові спори (конфлікти)” // Право України. — 2003. — № 8. — с. 116.
15 Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів / Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. — К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. — с. 438.
16 Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. — Х.: Фірма „Консум”, 1998. — с. 469.
17 Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники: В.А. Скоробагатько, М.І. Федишин. — К.: Істина, 2000. — ст. 369.
18 Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів / Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. — К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. — с. 457.
19 Бойко М.Д. Трудове право України: Навчальний посібник. Курс лекцій. — К.: „Олан”, 2002. — с. 267.
20 Бойко М.Д. Трудове право України: Навчальний посібник. Курс лекцій. — К.: „Олан”, 2002. — с. 267.
21 Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учебник для вузов. — М.: Изд. группа „Норма – Инфра – М”, 1998. — с. 169.
22 Киселев И.Я. Вказ. праця. — с. 168.
23 Офіційний вісник України. — 1998. — № 46 (03.12.98). — ст. 1684.
24
СССР и международное сотрудничество
в области прав человека. Документы и материалы.
—
25 Офіційний вісник України. — 2000. — №15. — ст.588.
26 Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники: В.А. Скоробагатько, М.І. Федишин. — К.: Істина, 2000. — ст. 385.
Информация о работе Колективні трудові спори, порядок їх вирішення