Джерела трудового права

    Серед законів, що виступають джерелами трудового  права основне місце, безперечно, належить Конституції України. Адже вона визначає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб'єктів трудового права. В ній же встановлюються вихідні положення дисципліни праці.

    Крім  Конституції України, найбільш вагоме місце серед законодавчих актів, що виступають нормативно-правовою базою  трудової дисципліни, належить, звичайно, Кодексу Законів про працю  України (КЗпП). Він є основним джерелом регулювання трудової дисципліни.

    Кодекс  був прийнятий ще 10 грудня 1971 року. Звичайно, що за своє понад двадцятирічне  існування він неодноразово піддавався змінам і доповненням.

    За  сферою дії нормативні акти класифікують на загальні і локальні.

    До  проведення повної кодифікації трудового законодавства України в багатьох випадках зберігають своє юридичне значення деякі підзаконні акти колишнього СРСР, якщо відповідно до Закону України “Про правонаступництво” вони не суперечать Конституції та законодавству України, а в самій Україні ще немає нормативних актів, які регулюють відповідні відносини.

    Відомчі акти є теж нормативно-правовою базою  трудового права і займають у ній значне місце. Це накази, розпорядження, інструкції ті положення галузевих міністерств, що містять приписи з окремих питань регулювання трудової дисципліни на підприємствах певної галузі.

    Особливе  місце серед відомчих актів займають інструкції та роз'яснення Міністерства праці та соціальної політики України.

Р О З Д І Л   І І 

Конституція України

як  основне джерело  трудового права

    Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації.

    Частиною 3 статті 24 Конституції, зокрема, передбачено, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям [8].

    Стаття 43 встановлює, що кожен має право  на працю, що включає можливість заробляти  собі на життя працею, яку він  вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

    Кожен має право на належні, безпечні і  здорові умови праці, на заробітну  плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх  на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

    Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних  і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

    Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також  оплачуваної щорічної відпустки, встановленням  скороченого робочого дня щодо окремих  професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

      Таким чином, основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня 1996 року, що закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина, гарантії їх реалізації. Ці положення відображені в статтях: 3, 8, 19, 21, 22, 23, 24, 36, 43, 44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і деяких інших. 
 
 

Р О З Д І Л   І І І 

Кодекс  законів про працю  та інші законодавчі  акти України,

що  регулюють трудові  відносини

    Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. Фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Так чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були затверджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Україні— 10 грудня 1971 р. КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. [2]. Він складається з 18 глав, в яких об’єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП він доповнений главою ІІІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», главою XVI-A «Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори».

    До 236 статей з 265 чинного КЗпП внесені  зміни і доповнення. Незважаючи на це, необхідним є прийняття нового кодифікованого закону, який належним чином врегулював би соціально-трудові відносини в нових умовах.

    Як  відомо, підготовлено проект нового трудового кодексу. Проте він має значні недоліки, які обговорювалися у науковій літературі [8, 54-58; 9, 41-44]. Головний недолік полягає у тому, що проект не зорієнтований на ринкові відносини, у ньому не знайшли відображення ті зміни у суспільних відносинах, які мають місце у реальному житті.

    Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону  праці» [3] визначає основні положення щодо реалізації конституційною права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничою середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

    Серед законів України, направлених на регулювання трудових відносин, слід назвати такі закони як "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991р., "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991р., "'Про охорону праці'' від 14 жовтня 1992 р., "Про колективні договори і угоди'' від 1 липня 1993 р., ''Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" від 16 грудня 1993 р., "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р., "Про оплату праці" від 24 березня 1995 p., "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р., "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р., "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. та ін. Джерелами трудового права також є постанови Верховної Ради України, наприклад, постанова від 3 грудня 1998 р. "Про індексацію грошових доходів населення".

Р О З Д І Л   І V 

Підзаконні  акти та локально-правові норми,

що  регулюють трудові  відносини

    Поряд із законами трудові відносини регулюються цілою системою правових актів, що мають нормативний характер. Такі акти, як правило, приймаються органами державного управління. Оскільки вони приймаються у розвиток і на виконання чинного законодавства, їх прийнято називати підзаконними. Головна роль у створенні системи підзаконних актів належить Президенту України, який є єдиним суб'єктом державно-правових відносин і на якого покладена функція забезпечення конституційності, законності дій інших суб'єктів права. Президенту України надані повноваження підписувати закони, що приймаються Верховною Радою. Йому належить також право одноособово приймати укази і розпорядження, які мають нормативний характер і є підзаконними актами. Укази і розпорядження Президента України можуть відноситись до різних питань регулювання трудових відносин.

    Стратегічною метою соціальної політики на державному рівні є досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, розвиток ринку праці, забезпечення демографічного відтворення населення, захист трудових прав громадян, розвиток соціального партнерства, забезпечення здорових і безпечних умов праці для працюючих, проведення кадрових змін на всіх рівнях управління і в усіх сферах діяльності, удосконалення системи оплати праці та доходів населення, реформування системи соціального забезпечення населення, захист громадян як споживачів.

    Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578. Постановою від 19 березня 1994 р. № 170 Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, яке визначає загальні засади, порядок укладення контракту, його зміст і порядок припинення. Державна експертиза умов праці проводиться на підставі Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України постановою від 1 грудня 1990р., яким визначені основні завдання державної експертизи, її права та обов'язки [6, 49].

    Система джерел трудового права відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце займають локальні (місцеві) норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом. Завдяки локальному регулюванню трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства. Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх зміст. Це дає можливість працюючим знати обсяг належних їм прав та обов’язків, що визначені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

    Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило загальнообов'язкової поведінки, що безпосередньо санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємстві. Основним локальним документом на підприємствах, в установах, організаціях є колективний договір.

    Нормативні  акти, що безпосередньо приймаються на підприємстві, такі як колективний договір, підлягають обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях.

    Нові  економічні відносини значно розширили самостійність господарюючих суб'єктів у галузі правового регулювання умов праці робітників і службовців [5, 23].

    До  локальної нормотворчості відносяться також встановлення систем оплати праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік. Ці локальні акти приймаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

    Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом, є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають провідне, визначальне місце в ієрархії правових норм.

    Тлумачення  і використання судовими органами законодавства про працю, дає їм можливість здійснювати судовий нагляд за положеннями чинного законодавства і тим самим сприяти здійсненню економічних і соціальних завдань, що стоять перед державою і народним господарством. Розгляд трудових спорів органами судової влади органами є особливою формою контролю за правильністю додержання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом законодавства про працю.