Змістовний та структурний аспекти редагування наукової літератури

    В науковому виданні є елементи, що вводять читача в книгу, орієнтують у ній, пояснюють її значення, указують її місце в потоці їй подібних. Це – передмова і вступна стаття. Вони призначені для того, щоб підготувати  читача до раціонального використання наукової інформації, що публікується, і більш глибокому, усвідомленому її освоєнню.

    Передмова може представити автор, вона може бути написана редактором, видавцем, у збірниках  наукових праць – укладачем. Хоча передмову пишуть із приводу видання, фактично вона повинна бути самостійним твором, що розкриває специфіку цього видання. У ньому обумовлюють і пояснюють відмітні сторони змісту й форми (структури, мови, стилю) основного твору, розкривають його жанрові особливості. У передмові до збірника дається характеристика праць, що входять до його складу, говориться про принципи його формування, наводяться відомості про авторів. Якщо збірник продовжуваний, то передмову публікують, як правило, у першому (початковому) номері, у наступному вона може мати місце в разі потреби пояснити які-небудь зміни в планах випуску збірника – скажімо, зміни в тематичному профілі, структурі, складі редакційної колегії. У ювілейному збірнику передмова дає характеристику події, підбиває підсумок досягнень у відповідній науковій галузі або в розробці проблеми, теми. Зазвичай не обходиться без передмови збірник матеріалів наукових з'їздів, конференцій. У ньому наводять загальні відомості про форум, його тематику, проведені в його рамках заходи, учасників, розглянуті й висунуті проблеми, хід їхнього обговорення, викладаються основні результати, плани, програми. Передмова до наукової монографії містить пояснення зумовленості її видання, дає характеристику проблеми, мети її розробки, особливостей методу дослідження, теоретичної, емпіричної бази й умов дослідження, відзначає своєрідність авторської концепції. У колективній монографії передмова може містити відомості про її авторів і особистий науковий внесок кожного з них. Вступна стаття як елемент апарату може бути опублікована поряд з передмовою або незалежно від неї. Будучи, так само як і передмова, органічно пов'язаною з основним матеріалом, вступна стаття висвітлює питання творчості вченого, його шлях у науці, розкриває наукову значущість і історію питання, проблеми, зачепає суміжні наукові питання. На наукову самостійність вступної статті вказує те, що вона зазвичай є авторським твором відомого вченого, відомого фахівця. Тому іноді вступну статтю замінює самостійна робота авторитетного вченого, тематично пов'язана з науковим виданням, що публікується. Подібна робота, що виконує роль вступної статті, знаходить застосування як у наукових монографіях, так і в збірниках наукових праць. У деяких наукових виданнях може бути опублікована післямова. Це стосується головним чином перекладних видань або робіт історичної тематики. Післямова потрібна, щоб пояснити сучасне розуміння наукової проблеми, роль автора у вивченні предмета дослідження, особливості підходів і концепцій вітчизняних і зарубіжних учених. Свої завдання й методичні особливості є в роботі редактора над примітками та коментарями. Ці елементи апарату досить широко застосовуються в науковій книзі. Розбіжності між ними в тому, що примітки мають об'єктивно довідковий характер, вони дають коротку довідку, посилання на джерело, наводять переклад іншомовного тексту, повідомляють який-небудь додатковий факт; коментарі пропонують тлумачення публікованих текстів, виражають думку укладача (коментатора) або редактора, їхнє ставлення до публікованого матеріалу. Форма супроводу тексту коментарями або примітками, їхня кількість, ступінь деталізації значною мірою залежать від конкретного видання, характеру інформації, предмета розгляду, читацького призначення. Редакторові потрібно бачити необхідність або доцільність приміток або коментарів, домагатися, щоб вони були безпосередньо пов'язані з основним текстом, були точними, достовірними, короткими й водночас достатніми. Для цієї мети в основному тексті використовуються відсилання до відповідних приміток або коментарів. У свою чергу, при самих цих елементах має бути зазначено, хто є коментатором або кому належить примітка. В оформленні самих елементів слід дотримуватися визначеної системи й однаковості. Ця вимога стосується як місця розташування, так і виділень, використання різних шрифтів і кеглів. Примітки і коментарі можуть бути настільки необхідними, що в деяких випадках на них доводиться відводити до 10-15% основного тексту (наприклад, при підготовці томів листування). У принципі потрібно прагнути до того, щоб їхній загальний обсяг не перевищував 5%. При підготовці багатотомних видань примітки і коментарі до тексту одного тому не слід переносити в інший том. Редакційні примітки слід давати після основного тексту, узгоджуючи текст, що пояснюється, із примітками послідовною нумерацією, що може бути суцільною по всьому виданню або по його структурних фрагментах. Пояснення до окремих місць тексту в розділі приміток можуть бути дані шляхом повторення слова, що пояснюється, із зазначенням сторінки, на якій воно розташоване. Авторські примітки, а також переклади іншомовних слів і виразів доцільно давати у виносках під текстом з метою зручності користування ними читачем. У деяких випадках переклади можуть бути оформлені у вигляді покажчика іноземних слів. У наукові видання, як правило, включають покажчики: предметні, іменні, термінологічні (покажчики термінів), географічних назв тощо. Покажчик – один з найважливіших елементів апарату, це засіб, що забезпечує навігацію, інформаційний пошук, орієнтування в тексті, зручність користування книгою. До завдань підготовки наукового видання входять вибір виду покажчика, обґрунтування його складу і структури, робота над його формуванням. Найбільш часто в науковій книзі використовують предметні й іменні покажчики. Вони можуть бути роздільними або змішаними (комбінованими) і зазвичай будуються за алфавітом. Систематичні предметні покажчики вміщують у зібраннях творів або в багатотомних виданнях. Завдання предметного покажчика – подати основні питання змісту видання. До складу покажчика включаються поняття, що містяться безпосередньо в тексті видання, а також ті, котрі встановлені укладачем відповідно до змісту твору. Добір понять для покажчика – одне з найважливіших і важких завдань. У редактора може викликати труднощі, які поняття відносити до основних рубрик і які до підрубрик. Загальне правило полягає в тому, що рубрика відбиває основне поняття, підрубрика позначає ознаку (особливість, деталь, сторону, властивість) предмета. Для найбільш зручного користування покажчиком кожна окрема рубрика повинна містити не більше ніж 25-30 посилань на сторінки. Коли кількість посилань перевищує зазначені цифри, застосовуються підрубрики. Прагнення включити в покажчик якомога більше предметів не повинно приводити до збільшення його обсягу (обсяг, що рекомендується, – 5% від обсягу видання). Тому поряд з ретельним добором понять рекомендується визначити прийоми й засоби, що забезпечують ощадливу побудову покажчика. У науковій книзі доцільно мати списки таблиць, ілюстрацій, що дозволяє читачеві використовувати окремі елементи видання самостійно, поза основним текстом. У виданнях з природничих наук поряд із предметними покажчиками знаходять застосування покажчики географічних назв, рослин, медичних препаратів; у виданнях з суспільних наук – покажчики історичних подій, пам'ятників тощо. При побудові покажчиків і їхньому мовному оформленні редакторові потрібно домагатися, щоб були забезпечені внутрішні логічні зв'язки, правильне, однозначне й точне написання слів, усі терміни, предмети, імена, назви повинні бути тільки в називному відмінку. Специфічними покажчиками є зміст або оглав – найперші довідково-пошукові елементи в складі апарату видання. Перше вживається у виданнях, що складаються з декількох творів, що характерно для збірників. Друге використовується в монографічних виданнях, у яких основу становить один твір. Завдання редагування – забезпечити точну відповідність назв структурних частин по тексту з назвами в змісті (оглаві). До змісту (оглаву) варто включати всі рубрики, не обмежуючи тільки назвами розділів або глав, а в збірниках – заголовками статей. Через пошукову значущість змісту (оглаву) його доцільно розміщувати на початку видання. Особливістю апарату наукового видання потрібно вважати додатки. Вони являють собою різного роду додаткові або робочі матеріали, що бувають необхідні для виконання дослідження. Це методики, розрахунки, дані експериментів, анкети, нормативні документи, архівні матеріали тощо. Природно, що в додатки варто включати тільки те, що потрібно для підтвердження результатів, посвідчення їхньої точності, достовірності, повноти. Додатки повинні бути пов'язані з основним текстом посиланнями і в разі потреби поясненнями. 

    2.2. Структурний аспект.

    Для забезпечення гармонійної єдності змісту і форми наукового твору потрібен ґрунтовний аналіз його структури. Детальне вивчення структури, свідоме акцентування уваги на цьому аспекті аналізу дозволяють забезпечити ясність викладу матеріалу, зосередити увагу читача і направити його сприйняття на першочергове осягнення найбільш значимих фрагментів у науковому тексті.

    Уважне  прочитання та глибоке осмислення змісту  оригіналу дає змогу редакторові визначити «плюси» й «мінуси» структурної його побудови [1, с. 135].

    Саме  правильна структура дозволяє домогтися максимального емоційно-художнього впливу на аудиторію. Редактор повинен пам'ятати, що характер і способи розміщення матеріалу залежать від форми твору. Вибудовуючи матеріал, варто враховувати його адресну спрямованість, аудиторію.

    Робота  над структурним аспектом видання, удосконалення його в процесі редагування – дуже важливе і відповідальне завдання, виконання якого вимагає глибокого осмислення твору в цілому. Однією з основних вимог до структури твору є викладення матеріалу за чітким планом. Вона реалізується тоді, коли в творі відбита внутрішня логіка розвитку і характер відбиваного предмета або явища, коли виклад змісту відбиває жанрову специфіку твору і підпорядковане цільовим призначенням видання. Дуже важливо, щоб структура наукового твору забезпечувала можливість ясно бачити, як досягнута мета дослідження.

    У наукових виданнях (наукова монографія, стаття, доповідь і т.п.) можна виділити три частини: вступну, основну і заключну. Кожна з них має своє призначення, побудова та змістовне наповнення.  

    Саме  з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових  її частин — вступної, основної та заключної — починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом:

• систематизації зібраного матеріалу;
• дотриманням приблизно однакового співвідношення
• обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);
• чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;
• строгої логіки викладу;
• написання серйозних узагальнень;
• вироблення самостійних висновків;
• виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [4, с. 234].

    При аналізі та оцінці структури твору, редактор повинен звернути увагу на чітку постановку завдання, врахування читацької адреси, виділення результатів дослідження. Структура повинна забезпечувати швидке, точне, донесення змісту до читача.

    Аналізуючи  авторський оригінал твору, редактор зобов'язаний оцінити значимість його різних частин і співвідношення між ними. Потрібно переконатися, що текст не перевантажений другорядними матеріалами і особливо такими, які являють собою чорнові, попередні, робочі варіанти без необхідних узагальнень і висновків. Матеріал повинен бути викладен за чітким планом. Тому редактор повинен оцінити план викладу в цілому і по окремих частинах. Не слід задовольнятися тільки тим, що науковий твір має досить виражений поділ на вступну, основну та заключну частини. Не менш важливо встановити те, наскільки логічно є розподіл основної частини на розділи, глави, параграфи і абзаци. Система рубрик є наочною формою реалізації внутрішньої структури наукового твору. Однак не слід приймати без аналізу рубрикацію (рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін.[20, с. 265]), запропоновану автором. Може статися так, що запропоноване ним зміст не в усьому відображає зміст твору. Тому в процесі читання авторського оригіналу редактору слід скласти свій план, тому що рубрикація є важливим засобом, що забезпечує реалізацію авторського задуму.

    Таким чином, структура наукового твору  нерозривно пов'язана зі змістом  та логікою його викладу, вона підпорядкована створенню умов зручності роботи читача над твором, швидкого і точного  знаходження потрібної інформації.

    Основою твору є текст, у ньому укладено зміст, він є носієм основної інформації. Саме тому в роботі редактора над твором головна увага приділяється тексту. Звідси важливо знати, що текст повинен мати такі властивості, як розвиватимуться, цілісність, системність, зв'язність, завершеність. Текст створюється автором з певним цільовим призначенням, за допомогою тексту автор встановлює зв'язок зі своїм співрозмовником – читачем книги, включається в систему наукової комунікації.

    Редактору слід враховувати, що в структурі  наукового тексту можна виділити понятійно-логічну, оціночну складову і композицію змісту. Ці компоненти є засобом забезпечення таких відмінних властивостей тексту, як єдність і зв'язність. Саме зв’язність стає необхідною в процесі синтезу інформації. Її інструментом є логічний зв'язок, що забезпечує смислову послідовність, співвідносність викладу і визначає спосіб групування матеріалу. При цьому важливо дотримуватися єдиного підходу до досліджуваних явищ (предметів). 

    3. Практичний аналіз виду наукового видання – монографії.

    Відповідно вимогам ВАК України, здобувач докторського ступеня в гуманітарних галузях повинен опублікувати щонайменше одну індивідуальну монографію. Науковці оприлюднюють результати своїх досліджень у наукових виданнях, що виходять невеликим накладом (300–500 примірників) і нерідко являютьсобою рукописи авторів з їхніми помилками, нісенітницями, недоробками.

    Вважається, що коло читачів наукової книги є підготовленим і вже попередньо зацікавленим у пропонованому матеріалі. Напевно, тому редактори наукових видань не завжди уважно ставляться до текстів, створених авторами-науковцями, покладаючись на їхню компетентність та обізнаність у певній галузі знань. У результаті на книжковому ринку з’являється видання, потрібне читачам, але не адаптоване до їхніх потреб, нерідко у вигляді продубльованого тексту докторської дисертації. Тому важливо ще на етапі редакторського опрацювання звернути увагу, чи відповідає авторський текст вимогам до наукової літератури. Власне, на основі аналізу монографій з гуманітарних наук спробуємо проаналізувати помилки.

    Об’ктом нашого дослідження є монографії: А. Карпенко «Аспекти лінгвістики» та К. Мелова «Хрестостоматія з давньогрецької мови».

    Здебільшого рубрикація проаналізованих монографій двоступенева,

лише  деколи — чотириступенева. Без сумніву, дисертація повинна

мати  велику кількість рубрик з огляду на те, що обсяг матеріалу дуже великий. Але у процесі трансформації дисертації у монографію кількість рубрик ає зменшуватися. Отже, чотириступенева рубрикація для монографії є надто складною навіть для підготовленого читача, тому вона потребує спрощення.[23, с. 16] .

    У монографіях, звичайно, вміщено безліч видів фактичного матеріалу:

формулювання  і положення, числа, одиниці виміру, дати, прізвища та імена, назви, терміни, географічні відомості, цитати тощо. Але все-таки порівняноз дисертаціями в наукових виданнях фактичного матеріалу повинно бути значно менше. Особливо ця вимога стосується цитат, які бажано не лише зменшувати кількісно, але й скорочувати. На жаль, цих вимог автори монографій не завжди дотримуються, «навантажуючи» свої твори розлогими цитатами і то по декілька на сторінку.

    Автори монографій зловживають надто великими переліками прізвищ учених, що займалися розробленням наукових проблем, досліджуваних са-мим автором. Наприклад, такий перелік може займати цілу сторінку, а в одній з монографій А. Карпенко «Аспекти .лінгвістики» автор умістив у текст вступу 165 прізвищ учених. Такі переліки усе-таки мають або скорочуватися, або оформлятися у вигляді підрядкових посилань, якими зможуть скористатися особливо зацікавлені читачі.

    Велику  роль у переданні наукової інформації у книжці відіграють також різноманітні зображальні засоби, до яких належать рисунки, креслення, карти, схеми, діаграми та графіки. Поряд з ними можна поставити всілякі числові таблиці, що відображають суто кількісний бік явищ. При перетворенні дисертації у наукове видання таблиці повинні вилучатися або спрощуватися. Але у деяких монографіях кількість таблиць порівняно з дисертаціями, навпаки, може збільшуватися, хоча буває і навпаки: у дисертації є таблиці, а в монографії — жодної. Такі приклади говорять про те, що автори не завжди дбають про читабельність свого твору, вміщуючи надто багато таблиць, що є доволі складними навіть для кваліфікованого читача, або, навпаки, уникають вміщення таблиць з економічних причин. У випадках, коли таблиць у тексті забагато, доцільно перетворювати їх на діаграми, що за фактичним наповненням аналогічні таблицям, але більш наочні.

    В авторитетних виданнях з’являються  твердження, що мова наукової