Змістовний та структурний аспекти редагування наукової літератури

    Призначення матеріалів конференції – закріплення і поширення інформації, підсумовує наукові (науково-практичні, науково-методичні) досягнення на певний час і оповіщення наукової громадськості про перспективні напрями подальших досліджень, практичної та методичної діяльності в даній області.

5. Збірник наукових праць – наукове книжкове видання, що складається з творів, що містять дослідницькі матеріали.

    Жанровий  склад творів різний. Це можуть бути статті, повідомлення, реферати. Головне, що їх об'єднує, – науковий характер змісту.

    Предметом змісту творів збірки наукових праць  є результати дослідження зазвичай по окремих приватних питаннях. У  творах можуть бути викладені завершальні результати досліджень, попередні або проміжні результати, а також дискусійні та інші матеріали, об'єднані, як правило, за тематичним ознакою.

    Коло  читачів збірки більш широкий, ніж  читачів монографії, і може охоплювати всі основні читацькі категорії наукового видання.

    Збірки  наукових праць можуть бути разовими або продовжуються, авторськими (одного автора), колективними, ювілейними. Найбільш поширені що продовжуються, збірники, які виходять під різними назвами– «праці», «вісті», «записки», «вісник», «вчені записки», «матеріали» та ін.

6. Звіт про науково-дослідну роботу – видання, в якому оприлюднюються підсумки щойно завершеної роботи з певної наукової теми, фіксуються отримані результатами, протоколи дослідів, методика роботи, розрахунки тощо.
7. Препринт – наукове видання (зазвичай невеликого обсягу), присвячене який-небудь темі, з якою автор хоче ознайомити зацікавлених осіб і спеціалістів (для обговорення та / або уточнення отриманих результатів роботи), що випускається в світ до публікації статті у рецензованому науковому журналі або до виходу повноцінної монографії.

    Препринт  – публікація дослідної роботи, зроблена обмеженим накладом з оригіналу автора. Право на подальшу публікацію роботи, що вийшла у вигляді препринтів, повністю зберігається за автором.

    Препринт  на відміну від журнальних і монографічних  публікацій, часто займають термін до декількох років, виходить протягом 2-3 місяців. Tакі терміни забезпечуються особливостями препринти: препринт не вимагає проходження традиційного видавничого процесу (редакторська правка, друкарський набір тощо).

    Система публікації препринтів університетами та дослідницькими центрами широко поширена в науковому світі. Завдяки цій  системі кожен науковець має  можливість оперативно ознайомитися з останніми результатами досліджень в області своїх наукових інтересів і так само оперативно публікувати власні результати. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Змістовий та структурний аспекти редагування наукової літератури.

    2.1. Змістовний аспект.

    У науковому творі, зокрема виданні, повинні знаходити найбільш повне відображення предмет, мета і завдання наукового дослідження (пізнання), його характер, метод і результат. Необхідною умовою редакторської підготовки наукового видання є знання й урахування жанрової специфіки творів наукової літератури. Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого наукового твору досягається завдяки методам, виділемо основні:

• індуктивний;
• дедуктивний;
• логічний (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);
• історичний (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності).

    Учені використовують складні методи: метод сходження від абстрактного до конкретного, синтез, метод спіралі та ін.

    Редактор  оцінює доцільність використання різних методів викладу. Зазвичай виклад ведеться від окремого до загального – методом індуктивного міркування, умовиводи, або від загального до конкретного – дедуктивним методом міркування. Процес індуктивного узагальнення зводиться до перенесення знання, отриманого шляхом дослідження деякої сукупності предметів, на більш широке коло предметів. Індуктивний метод відіграє велику роль у формуванні загального наукового знання – у відкритті законів, висунення гіпотез; він створює наукову базу для формування і введення в науку нових понять. Індуктивне положення має високий ступінь доказовості, хоча і вважається менш економічним, ніж дедуктивний, з точки зору необхідного обсягу тексту. Індукція тісно пов'язана з дедукцією, оскільки будь-який одиничний факт може бути зрозумілий тільки через включення його у вже сформовану систему понять. Разом з тим дедукція залежить від спостереження, експерименту і індукції. Дедуктивний метод є основним при побудові й обґрунтуванні теорій.

    Метод викладу визначається природою предмета дослідження, характером інформації і читацьким адресою. У науковому творі використовуються логічний та історичний методи викладу. Перший дає можливість простежити хід авторського міркування, створити модель наукового дослідження, всебічно розглянути той чи інший об'єкт. Виклад будується на основі показу причини і наслідку, елементів і результату їхньої взаємодії, дослідження окремих частин і всієї структури в цілому. Логічний метод припускає послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти. Найчастіше він використовується в творах, де всебічно аналізуються властивості предмета або явища, різні сторони одного об'єкта наукового пізнання. Цей метод відрізняється високою інформативністю.

    Історичний  метод викладу дозволяє показати процес розвитку подій чи явищ в  їх суворої, найчастіше хронологічній послідовності. Він ефективний у тих творах, які покликані відобразити розвиток досліджуваного явища послідовно, етап за етапом, з виявленням і всебічним аналізом причинно-наслідкових зв'язків. Історичний метод динамічний і відносно нескладний для сприйняття.

    Поєднання логічного та історичного методів  викладу змісту є основою більш  складних у пізнавальному відношенні методів побудови творів наукової літератури. До них відносяться метод сходження  від абстрактного до конкретного  і метод спіралі, що використовуються у великих теоретичних роботах і є свідченням діалектичного осмислення наукових фактів.

    Метод сходження від абстрактного до конкретного  дає можливість на основі глибокого  аналізу наукових понять синтезувати  конкретне знання про вивчається предмет або явище. Синтез завжди починається з найпростіших абстракцій і фіксує єдність різноманітного синтезу існуючих визначень наукового поняття.

    Метод спіралі припускає поступове розгортання ознак аналізованого в добутку наукової літератури предмета або явища. Він відображає структуру наукового матеріалу і дає змогу надати цілеспрямований вплив на хід читацького сприйняття. Метод спіралі заснований на поступовий розвиток думки шляхом повторення її кожен раз на новому, більш високому рівні узагальнення.

    Суб'єктивний момент у змісті наукового знання зростає в міру переходу від природничих  наук до технічних і далі до громадських. Отже, процес і результат дослідження  залежать не тільки від розробки і  вибору правильного, об'єктивного методу, а й особистих якостей дослідника.

    Лаконічність  і стислість абзаців чи цілих  розділів тоді буде забезпечуватись  не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок «видавлювання  води», тобто, багатослів’я , розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності. Нерідко саме через багатослів’я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора.

    Велике  значення для виконання викладених вимог має використання термінів. У науковому тексті, у якому основним засобом відображення змісту є понятійний апарат, термінологічної лексиці відводиться дуже важлива роль. Використання наукової термінології – найбільш оптимальний варіант забезпечення точності викладу змісту. За рахунок ретельного вибору найбільш підходящих термінів та інших мовних засобів: лексичних, граматичних і синтаксичних – досягається адекватність і однозначність передачі змісту. Важливо переконатися, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, вказувалося на його етимологію чи джерело запозичення. У визначенні не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, уживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення. Можливі помилки можуть бути наслідком порушення існуючих відносин між відображаються у творі поняттями, що може проявлятися у так званої хибної синонімії.

    Аналіз  термінології відноситься до однієї з обов'язкових складових роботи редактора над підготовкою наукового твору до видання. Редактору необхідно уважно аналізувати та оцінювати терміносистему, надаючи цьому таке ж значення, як і роботі над фактичним матеріалом.

    Редактор  повинен знати, що публікації статей у фахових виданнях, які віднесені до переліків ВАК України, мають особливі вимоги:

• постановку проблеми у загальному вигляді та її зв'язку із важливими науковими чи практичними  завданнями;
• аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин;
• загальну проблему, якій присвячується конкретна стаття;
• формулювання цілей статті (постановка завдання);
• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;
• висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку [4, с. 305].

    Щодо термінології в наукових видання України, то це типова «хвороба росту» нації із молодою державністю. Відсутність довготривалої практики вживання національної наукової термінології, підсилена характерною «космополітичністю» професійної мови цього роду діяльності людини (в історичному плані: латина — німецька мова — англійська мова, в СРСР — російська мова) призвела до ситуації, коли, по-перше, не вся сучасна англо- та російськомовна наукова термінологія має свої україномовні еквіваленти. По-друге, одне і те саме поняття в різних регіонах України може виражатися різними лексемами. Зокрема, для заходу країни характерні діалектизми, запозичення з німецької, польської та інших мов, для центру і сходу — запозичення з російської [29, с. 3 ].

    Особливістю наукового стилю є широке використання слів і словосполучень, які виконують  роль сполучних засобів. Завдяки  їх вмілому використанню досягається  зв'язність тексту, його логічний розвиток і розгорнути; ці мовні засоби служать оформлення ретроспективно-порівняльних оцінок у процесі дослідження, застосовуються в міркуваннях, докази, є важливим засобом при обґрунтуванні достовірності фактів. Редактор повинен з розумінням ставитися до цих мовних засобів, оцінюючи їх використання з позицій доцільності.

    У науковому творі, мабуть, як ні в  якому іншому, використовуються всі  відомі засоби відображення змісту – текст, формули, таблиці, ілюстрації; використовуються елементи всіх літературних жанрів – інформаційного, аналітичного, художньо-публіцистичного. При всьому прагненні залишатися об'єктивним вченим дослідник так чи інакше виражає своє ставлення до предмету та ходу дослідження, він не буває безпристрасним в оцінках робіт, що належать іншим авторам, і байдужим до своїх результатів. Експресивність як виразна сила висловлювання може знаходити свій вияв у використанні відповідних мовних засобів або їх певної організації, а також в оцінках. Звичайно, редакторська оцінка стилю викладу наукового твору базується насамперед на відповідності авторської манери нормам і стандартам наукової комунікації, жанровими і видовим особливостям майбутнього видання. Повинно дотримуватися і основна вимога – доказовість і об'єктивність усіх суджень і оцінок як основа вірогідності наукового результату. Однак при всьому при цьому емоційні та експресивно-оціночні моменти, особисті уподобання, автора можуть мати місце в творі, з чим редактору потрібно рахуватися. Головне, щоб це було в рамках моралі та етики.

    Наукові видання вимагають ретельної  підготовки складових службової  частини: вступна стаття, примітки і  коментарі, система покажчиків, бібліографічний  опис. Невід'ємною складовою кожної наукової книги є її довідковий апарат. Його необхідність і значення визначаються тим, що він орієнтує читача в змісті книги, забезпечує зручність користування нею, швидке і безпомилкове відшукання потрібних зведень. Апарат є сполучною ланкою книги з іншими джерелами інформації, указує її місце в науково-комунікативному потоці. Величезна роль апарату наукової книги при вирішенні інформаційно-пошукових завдань, коли потрібно знайти й відшукати книгу в потоці джерел інформації або одержати відомості про її зміст. Апарат наукової книги є основним ідентифікаційним елементом при всіх варіантах її розвідки й особливо при автоматизованому пошуку. Відповідно до стандарту довідковий апарат входить до складу авторського текстового оригіналу твору. Однак на практиці автори приділяють апаратові недостатньо уваги; його підготовкою нерідко нехтують, вважаючи (і не без підстав) цю роботу трудомісткою і тривалою. До того ж вона вимагає певної кваліфікаційної підготовки й веде до подорожчання книги. Відповідальність за оснащення видання апаратом лежить на редакторі. Йому доводиться враховувати всі фактори, що пов'язані з підготовкою апарату, пам'ятаючи при цьому, що апарат є найважливішим елементом культури видання. Редактор бере до уваги жанрову специфіку твору і вид видання, характер інформації, галузь науки, до якої належить видання, що склалися в книговиданні традиції, вимоги, стандарти, роль апарату в роботі з книгою, наукової комунікації й інформаційному пошуку. Такий елемент апарату, як вихідні відомості, є в будь-якому виданні. Оформляються вони відповідно ДО ДЕРЖСТАНДАРТУ 7.4-95 і традицій видавництва. У науковій книзі на звороті титульного аркуша залежно від наукової галузі подають реферат або анотацію. Перший публікується у виданнях з природничих і технічних наук, у ньому наводиться короткий виклад змісту твору: предмет (проблема) дослідження, його мета, основний результат і науково-інформаційну значущість. В анотації, що є елементом видання в галузі суспільних наук, наводиться коротка характеристика змісту. Наукова книга не обходиться без бібліографічного апарату, до якого належать бібліографічні посилання й бібліографічні списки. Це пояснюється тим, що кожне наукове дослідження зазвичай починається і потім проводиться на основі вивчення попередніх і сучасних наукових досягнень. Дослідникові доводиться складати й вести списки джерел, по ходу роботи робити посилання на використані джерела. У виданнях наукової літератури широко використовуються практично всі види бібліографічних посилань, установлених стандартом (ДСТ 7.1-84). Після завершення наукової праці і при письмовому оформленні її результатів складається бібліографічний список джерел, що також передбачений зазначеним стандартом. Дуже важливе питання про принципи й вимоги до бібліографічних описів. Недбалість, неуважність при складанні опису можуть стати причиною неточностей, помилок або неповноти необхідних відомостей. Очевидно, що в цих випадках читач буде позбавлений можливості в разі потреби особисто звернутися до джерела. За такими посиланнями і списками неможливо працювати й редактору, тому насамперед він зобов'язаний вказати авторові на недоліки і запропонувати виправити помилки. Оцінюючи авторські варіанти бібліографічних посилань, редактор насамперед звертає увагу на те, чи буде в читача можливість швидко та точно установити джерело цитування й одержати потрібні відомості про нього. Бібліографічні посилання доцільно розміщувати таким чином, щоб читачеві було зручно й легко їх бачити, не марнувати час на їхній пошук, перериваючи при цьому процес читання. Редакторові доводиться враховувати також технологічні умови оформлення посилань. З урахуванням останнього доцільно в посиланнях по тексту вказувати номер джерела або прізвище автора в затекстовому бібліографічному списку й номер відповідної сторінки, на яку робиться посилання. Однак саме в цьому варіанті читач відчуває найбільше незручностей, оскільки йому доводиться переривати читання в пошуках джерела, зазначеного в основному тексті. У наукових виданнях можуть бути затекстові бібліографічні списки, що відносяться до окремих творів, що входять у видання (наприклад, у збірник наукових праць), або до розділів монографічного твору, що, правда, буває досить рідко. Іншим затекстовим бібліографічним списком є список, що вміщується наприкінці моновидання і стосується наукової монографії. Такий список прийнято називати прикнижковим. Бібліографічні списки, які публікуються за текстом розділу або наприкінці видання, можуть бути інформувальними, рекомендаційними, доповнювальними, персональними. Вони оформлюються відповідними заголовками: «Бібліографічний список використаних джерел» («... літератури з теми»); «Бібліографічний список рекомендованої літератури», «Бібліографічний список додаткових джерел»; «Список наукових праць академіка …». Списки формують зазвичай за алфавітом, іноді джерела розташовують у міру цитування й нумерують. Такий порядок забезпечує зручність посилань (прізвище автора і стор., номер джерела і стор.), що, як було сказано, не завжди зручно читачеві. Головне завдання редагування бібліографічних списків полягає в тому, щоб домогтися точності опису й зручності швидкого, безпомилкового відшукання джерела в списку.