Члени «Руської трійці» високо ставили  морально-етичні цінності народу, рішуче відкидали і заперечували твердження дворянсько-поміщицьких авторів про різні «природжені вади» українських селян. І.Вагилевич у розвідках про гуцулів і бойків, а Я. Головацький в описах своїх мандрівок по Галичині, Буковині та Закарпатті й інших працях, вказували на складні соціально-економічні обставини життя народних мас, з подивом і повагою відзначали високу життєздатність простих трударів, їх працьовитість, винахідливість, чесність, гостинність, доброту і ввічливість.

     «Руська трійця» утверджувала погляд на головну  роль простого народу в загальному процесі суспільного розвитку, вказувала, що саме він є основним творцем, охоронцем і носієм надбань етнічної традиційно-побутової культури. У висловлюваннях членів гуртка наголошується, що коли в умовах іноземного поневолення «заможні верстви руського народу», тобто «вищі верстви» відцуралися від своєї мови, обрядів, звичаїв, то трудящий народ зберіг їх, залишившись вірним традиціям своїх предків і творцем нових духовних цінностей. У листі до М. Максимовича від 7 березня 1837р. І. Вагилевич писав, що коли духовне життя давньої Русі у вищих сферах «притьмилося», то воно «перенеслося по хижах селян» [18, 194].

     У поглядах гуртка чітко простежується  відмежування від аристократичної  концепції фольклору, яка була поширена в той час серед певних літературних кіл. Його члени послідовно обстоювали і розвивали думку про головне значення народних мас у творенні всіх видів традиційно-побутової культури, її тісний зв’язок із життям, працею.

     Члени «Руської трійці» розуміли важливу  етновизначальну функцію народної традиційної культури. Вони наголошували, що народна мова звичаї, обряди, фольклор належать до основних етнокультурних факторів, тому ті, хто відмовляється від них, втрачають зв’язок зі своєю народністю. Іван Вагилевич писав, що з найдавніших часів формування етнічних спільностей було тісно поєднане із складанням відповідних мовних єдностей, визначалося «усвідомленням своєї індивідуальності як народу через єдність мови». Я. Головацький також відзначав велику етнооб’єднуючу роль фольклору, зокрема пісенного: «Слід визнати, — писав він, — що пісні зв'язують племена в народ. Разом з віруваннями і церковними обрядами вони з’єднують народ у єдине ціле»[4, 104].

     На  народознавчих дослідженнях членів гуртка М. Шашкевича виразно позначилася  теоретична настанова розглядати явища  народної культури в широких внутрішніх і міжетнічних зв’язках, зокрема в міжслов’янському контексті. Завдяки цьому вони, навіть базуючись на вивченні обмеженого регіонального матеріалу, ніколи не задовольнялися голим емпіризмом, не замикалися в провінціалізмі, галицькому партикуляризмі, а зверталися до загальноукраїнських і широких порівняльних зіставлень, прагнули до виходу на важливі наукові узагальнення.

     Великої ваги надавала «Трійця» науковому аналізу  самих явищ народної культури. Особливо проникливими і незвичайними для свого часу слід визнати зауваження М. Шашкевича про наукову доцільність вивчення причин живучості давніх пам’яток народної духовної культури, їх зв’язок з сучасністю, життям народу, дослідження мелодики народних пісень, особливостей їх жанрових різновидів. Ці погляди поділяли й інші члени гуртка. У багатьох випадках вони, особливо І. Вагилевич та Я.Головацький, дали яскраві зразки наукового аналізу пам’яток етнографії та фольклору.

     На  реалізацію цих завдань була націлена і методика збирацької роботи «Трійці». Після початкового аматорського збирання етнографічного і фольклорного матеріалу вона твердо стала на науковий грунт, використовуючи і розвиваючи кращі досягнення народознавства свого часу в цій сфері.

     Із  сказаного випливає, що пильна увага  «Руської трійці» до етнографії і  фольклору була зумовлена не так  впливом романтичного захоплення, як усвідомленням істотності й значимості їх вивчення в процесі пізнання народу, розвитку національної мови та літератури і зміцнення зв’язку етнокультурного розвитку всіх частин українського народу. Питання етнографічного і фольклористичного характеру належали до ключових у загальній програмі гуртка. Їх теоретична інтерпретація базувалася на досягненнях тогочасної народознавчої слов’янської науки, освоєних і осмислених членами «Руської трійці» у світлі їх основних завдань і демократичної тенденції. Науково системний і цілеспрямований характер народознавчих інтересів «Руської трійці» розкривається і в самій практиці його пошукової, дослідницької та організаційної діяльності. Найбільш плідний і прогресивний характер мала ця діяльність саме в рамках реалізації програмних засад «Руської трійці».

     Висновки  до розділу 1

     Отже, однією з трагічних сторінок історії  України є втрата нею незалежності наприкінці XVIII століття та підупадання всіх західноукраїнських земель  Австрії  — одній з наймогутніших імперій тодішньої Європи. Правлячі кола намагалися опертися на польську меншість для більш успішного підкорення українців. Ще до приєднання Галичини до Австрійської імперії поляки протягом тривалого часу проводили політику «ополячення» та «окатоличення» українців. Коли австрійський уряд прийшов на ці землі він, то застав тут необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості і торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бідність неосвіченого (шкіл взагалі не було), закріпаченого сільського населення. Не трапилося корінних змін на Західній Україні і при австрійському пануванні. До польського утиску на все українське додався утиск Австрійської імперії, культура якої істотно відрізнялась від культури слов’янських народів. Як наслідок експансійної політики  австрійського уряду щодо західноукраїнських земель починає виникати опір українського населення. Розпочинається національне відродження, ініційоване відомим західноукраїнським гуртком передової молоді «Руською трійцею». Цей гурток відіграв велику роль у пробудженні національної свідомості «русинів». Заслуга «трійчан» полягає у тому, що їхня діяльність мала виразно слов’янофільський і будительсько-демократичний характер. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов’янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру. Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 році «Трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Істотною заслугою гуртка було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу.

     РОЗДІЛ 2. «Русалка Дністровая» — вісник національного пробудження українців

     2.1 «Русалка Дністровая». Перше видання . Структура альманаху.

     «Подвиг, про який не забуває український  народ» — такими словами закінчується вступна стаття О. І. Білецького у виданнях «Русалки Дністрової» в 1950 і 1972 роках. То був дійсно великий подвиг: в умовах, коли колонізатори твердили, що немає ніякої Галицької Русі, є тут нібито споконвічна земля габсбурзьких монархів та польських «крулів», що немає Львова, а є Львуф чи Лемберг, видати книжку живою українською мовою поставити в обороні краю й народу рідне слово [12, 28].

     Три львівські семінаристи  М. Шашкевич, Я. Головацький та І.Вагилевич, відомі вже нам як «Руська трійця»,  видали 1837 року «Русалку Дністровую» в Будимі (Будапешті) в обхід цензури. З друкарні основна частина тиражу була вислана до Львова. До «Трійці», однак, посилка не дійшла: її перехопила австрійська поліція. Книги потрапили в підвал львівської церкви святого Юра, а коли їх у революційному 1848 році «звільнили з арешту», вони розсипалися від першого доторку. Таким чином, уціліли тільки ті примірники «Русалки Дністрової», котрі видавець, серб Г.Петрович, розпродав у Буді чи вислав поза Львів.

     Питання про те, скільки книг «Русалки Дністрової»  уникло конфіскації, не другорядне,—  адже йдеться про вплив видання на культурний процес, передусім на подальший розвиток української літератури. Якщо виходити з дворазового свідчення Я. Головацького, що «Русалка...» видана тисячним тиражем, то на волі лишилося 200 примірників, а якщо повірити підрахункам одного дожовтневого дослідника, що загальний тираж становив 1025 одиниць, то уціліло 225 книг. В усякому разі, примірники, що ширилися в Галичині (І. Франко, наприклад, згадував, що заборонені в його гімназіальні роки «Русалку Дністровую» і поезії Т.Шевченка він нелегально позичав у професора І. Верхратського),— це переважно з тих 170-ти, про які писав І. Головацький [11, 139 – 148].

     «Русалка  Дністровая», як «Подорож з Петербурга в Москву» О.Радіщева та інші «політично неблагонадійні» видання, підпала під заборону, а творці альманаху зазнали урядових переслідувань.

     Але, незважаючи на суцільні перешкоди, «Русалка Дністровая», хай із запізненням, таки дійшла до людей, принаймні до інтелігенції, і в основному виконала місію, яка на неї покладалася.

     Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Слід відзначити, що девіз був повністю втілений у життя альманахом. «Русалка Дністрова» була книжкою багатоаспектною і підходила до національного відродження комплексно. Про це свідчить структура альманаху.

     У передмові до «Русалки Дністрової»  підкреслена краса української  народної мови та народної словесності  і поданий список найбільш важливих наддніпрянських літературних і  фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів’я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

     1. Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

     2. Оригінальні твори видавців складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

     3. Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

     4. В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М.Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й.Лозинського «Рускоє весілє».

     Ще  однією яскравою характеристикою альманаху  є його правопис. Він став першою фонетичною системою правопису для української мови на основі адаптованого алфавіту. Цей правопис полягав у вживанні фонетичного принципу орфографії, який мотивувався в передмові М.Шашкевича тим, що «знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; задля того держалисмося правила: «пиши як чуєшь, а читай як видишь». Для кращого розуміння наведемо декілька прикладів правопису «Русалки»: Не вживається ъ в кінці слів і як розділовий знак, звук [ɪ] (з етимологічних и, ы) передається літерою и, [о] після м'яких приголосних передається як ьо, [jо] — як йо, в багатьох випадках звук [і] з давньої е також передається як ѣ, введено літеру є (церковнослов'янске довге є) для йотованого е тощо [19].

     Бачимо, що альманах «Русалка Дністровая» — це фольклорно-літературний збірник, основою якого становили розвідки, наукові досліди, а також етнографічні збирання членів «Руської трійці». Відмінною рисою альманаху став новий правопис.

     2.2 «Русалка Дністровая»   як дзеркало національної свідомості

     Письменники «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — черпали все для свої матеріалів, сказати б, із самих низів. Гурток «Руська трійця» був організований, щоб, як казав М.Шашкевич, «підняти дух народний». «Шашкевич, смелейший от нас всех на всякий подвиг,— згадував Я. Головацький,— приобрел больше сочувствующих нашим идеям. Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш руский кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения руской народной словесности» [17, 22]. Дуже швидко члени гуртка переконались, що народ вони знають «только по наслышке, а народного языка, народного быта вовсе не знают» [3, 115], і визнали за найпершу потребу ходити в народ, збирати з його уст пісні, прислів’я, легенди, вчитися в нього мудрості.

     М. Шашкевич збирав фольклор на рідній Золочівщині, заохотивши до цієї справи й молодшого брата Антона. І. Вагилевич обрав собі для фольклористської роботи околиці Калуша, Стрия, Сколе. Я. Головацький обійшов майже всю Галичину, Закарпаття й частину Буковини.

     На  Наддністрянщині в часи «Руської трійці» панувала незрозуміла народові німецька мова. Коли гурток ентузіастів  узявся за справу відродження «русинської» (асимілятори говорили зневажливо: «рутенської») літератури, йому всіляко намагалися нав’язати латинський алфавіт. «Авторитет літературний тих часів,— зазначав І. Франко,— не був єдиним авторитетом; побіч нього і понад ним стояв другий, далеко більший і тяжчий,— авторитет політичний і соціальний, під которим стогнав-мучився народ. І проти тої страшної сили наважилася виступити «Русалка...» [20, 501].

     М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький зазнавали цькувань, переслідувань, а то й ризикували життям. Відомо, що один шляхтич півроку висліджував М. Шашкевича, щоб «скинути його в канал» за те, що поет посмів прилюдно виступити «по-руськи».

     Мова  як політична зброя, таким чином, почала належно осмислюватися в  естетиці письменників «Руської трійці». Це стосується і правопису. Адже «гражданка»  «Русалки Дністрової» для Галичини була нечуваним-небаченим явищем і вже самими літерами альманах декларував органічну єдність Наддністрянщини з Наддніпрянщиною, викликаючи лють асиміляторів.