Роль літературної критики в утвердженні престижу українства

Цілісний  аналіз ще називають усебічним аналізом, а ще точніше — аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору. Аналіз твору «за автором» найбільший ефект дає при розгляді творів, де авторська позиція втілюється передовсім на рівні його фабули, розгортається самою структурою твору. До таких творів належить, скажімо, роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко. У дослідницькій та навчальній практиці використовуються окремі прийоми аналізу, які дають змогу розкрити деякі вужчі аспекти твору. Так, «повільне читання» — через детальний мовностильовий розгляд подробиць вибраного епізоду — відкриває змістову місткість художнього тексту. Завдяки історико-літературному коментарю пояснюються факти, назви, імена, літературні ремінісценції, без знання яких не можна глибоко зрозуміти текст. Розгляд системи предметних деталей допомагає наочно побачити рух художньої ідеї в ліричному творі. У поезії (а частково і в прозі) важливе навантаження несе ритм у поєднанні з лексичним матеріалом. Наведені тут принципи, види (методи), шляхи та прийоми аналізу ілюструють, що таке складне явище, як художня література, не піддається спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно і масштабно розроблених літературознавчих засобів, аби розкрити таїну і красу художнього слова.

Схема аналізу епічного і драматичного творів

1. Короткі відомості  про автора (передовсім ті, що  допоможуть краще зрозуміти специфіку  твору).

2. Історія написання  і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр (повість,  оповідання, новела, нарис, комедія,  драма-казка, власне драма тощо).

4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).

5. Тема, ідея, проблематика  твору.

6. Композиція  твору, особливості сюжету, їхня  роль у розкритті проблем.

7. Роль позасюжетних  елементів (авторських відступів,  описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8. Система образів,  їх роль у розкритті проблем  твору.

9. Мовностильова  своєрідність твору (на рівні  лексики, тропів, синтаксичних фігур,  фоніки, ритміки).

10. Підсумок (художня  вартість твору, місце його  в доробку автора та в літературі загалом тощо).

Схема аналізу ліричного  твору

1. Короткі відомості  про автора (передовсім ті, що  допоможуть краще зрозуміти специфіку  твору).

2. Історія написання  і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр твору  (пейзажна, громадянська, інтимна (родинна), релігійна лірика тощо).

4. Провідний  мотив твору.

5. Композиція  твору (в ліричному творі сюжет  відсутній, натомість увага зосереджується  на певному почутті; виділяють  такі композиційні етапи почуття:  а) вихідний момент у розвитку  почуття; б) розвиток почуття; в) кульмінація (можлива); г) резюме, або авторський висновок).

6. Ключові образи  твору (найчастіше визначальним  у ліриці є образ ліричного  героя — це умовна дійова  особа, думки й почуття якої  розкриваються у ліричному творі).

7. Мовні засоби, які сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку).

8. Версифікація  твору (рими, спосіб римування,  віршовий розмір, вид строфи), її  роль у розкритті провідного  мотиву.

9. Підсумок. 
 

3. Літературно - критична діяльність Ю. Лавріненка.

Юрій Андріянович  Лавріненко(псевдонім Юрій Дивнич), видатний український літературознавець, критик та публіцист народився 6 травня 1905 року у селі Хижинцях Лисянського  району на Черкащині. Навчався він в Уманському агротехнікумі, а з 1926 року – у Харківському університеті, що тоді мав назву Харківський педагогічний інститут професійної освіти на літературному факультеті. Ще в Умані він долучився до літературної організації «Плуг». По закінченні університету в 1930 році стає аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Г. Шевченка, за рік до цього вийшла його літературознавча праця «Василь Елан-Блакитний», а цього року «Василь Чумак» та «Творчість Павла Тичини». З 1932 до 1933 Юрій Лавріненко працює в редакції газети «Вісті», завідує тут відділом мистецтва, у 1933 році пише разом з Юрієм Шевельовим статтю про прем’єру вистави «Маклена Ґраса» Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса. «Ми вирішили, що Куліша врятувати не можна вже було, але треба спробувати врятувати Курбаса» - пише Юрій Шевельов. Статтю ту не надрукували, але після «катастрофи з нею...Юрко зник з «Вістей», а незабаром і утратив волю.» (Юрій Шевельов). Юрій Лавріненко був засуджений на 5 років заслання до Норільська. У засланні, маючи фах агронома, вирощував городину в обставинах вічної мерзлоти й полярної ночі. По відбутті свого терміну не мав права селитися в Україні, замешкав в Нальчику, де й одружився. 1943 року потрапляє з родиною (а тоді він вже мав сина) до Києва, де несподівано зустрічається з давнім приятелем Юрієм Шевельовим, з родиною якого Лавріненки їдуть до Львова. З 1944 року Юрій Лавріненко мешкає в Австрії, потім перебирається до Німеччини, 1950 року – до США, де,власне, і живе до своєї смерти у 1987 році. Працював звичайним робітником, тяжко хворів, однак не полишав своєї публіцистичної й критичної діяльности.   1957 року, після подій попереднього року в Польщі та Угорщині, і вважаючи їх в першу чергу підготовленими літературою, редактор польського еміґраційного часопису «Kultura»Єжи Ґедройць ініціює видання антології українських раянських письменників 20-30 років. Бажаючи Україні відлиги, подібної до польської, Єжи Ґедройць звертається з проханням упорядкувати Антологію до Юрія Шевельова, проте той йому рекомендує Юрія Лавріненка. З грудня 1957 року Лавріненко починає збирати матеріял до Антології. З його листів ми дізнаємося, що працювати було доволі важко –він багато хворів, мав іншу роботу, поза тим твори потрібних йому письменників знайти було дуже важко, він звертався до знайомих, розшукував в архівах, так вірш Тодосія Осьмачки «Деспотам» взагалі подається зі словами «записано із уст автора за його пам’яттю». Антологія вийшла 1959 року. Мала назву «Розстріляне відродження», власне, назву, як і позначення цілої епохи в добі української літератури вперше запропонував сам Лавріненко. Спочатку «Розстріляне відродження» замислювали, як книжку «обсягом близько 300 сторінок», однак, коли весь наклад Антології Ґедройць отримував в Мюнхені, де її друкували, кожен примірник важив понад 1 кілограм і мав більше, ніж 900 сторінок. Книжка спричинила великий розголос в українській еміґраційній пресі, кілька її примірників потрапили і до України. Про те, що мету досягнуто, свідчить той факт, що 1961 року у київському Державному видавництві художньої літератури виходить десятитисячним накладом книжка «Зарубіжні фальсифікатори української літератури». Значну частину книжки автор присвячує Юрію Лавріненку і його антології, намагається довести, що ніякого відродження у 20-ті роки не було, як не було і його знищення. Цікавим є те, що автор ніде не вимовляє назви антології.  У 1986 році Юрій Лавріненко був нагороджений премією Фундації Антоновичів. Помер 14 грудня 1987 року. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років. Автор книжок: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917-1953» англійською мовою (1953), «Зруб і парости», збірка літературно-публіцистичних статей (1971), «Василь Каразін» (1975), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи» (1980), «Чорна пурга», спогади (1985). Упорядкував покажчик «Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917—1953» (2 т., 1953). Опублікував критичну рецензію на 1-й т. «Історії Української РСР» (1953; підготовлений Ін-том історії АН УРСР — нині Інститут історії України НАН України — за ред. О.Касименка).

Його стаття «Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі української революції» (1947; опублікована під псевд. — Ю.Дивнич) викликала у відповідь полемічну статтю І.Лисяка-Рудницького «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948; наступна полеміка між цими дослідниками відбулася в 1970-х рр. — щодо оцінки постаті В.Каразіна). Великого розголосу в Україні набула упорядкована Л. за ініціативою Є.Ґедройца й кола паризької «Kultury» антологія творів укр. літератури 1920—30-х років «Розстріляне відродження» (1959). 
 

4.  Анотація на книгу Любка Дереша  «Поклоніння Ящірці».

«Поклоніння Ящірці» - один з перших романів ще зовсім юного автора, в якому він з  дивною для його віку сентиментальністю  описує жорстокі забавки тінейджерів. Головний герой, що приїхав на канікули у маленьке західноукраїнське містечко, відверто розповідає історію стосунків, котрі привели до вбивства. Комплекси, страхи, сексуальні бажання, приховане і явне суперництво, музичні уподобання і стереотипи місцевої «моди» — усі мотиви, актуальні для світу підлітків, Дереш розгортає через аморальність, до якої ставиться без надмірної критики. Деякі з героїв «другого плану» у цьому романі стали повноцінними персонажами роману «Культ», а певні сюжетні «ходи» набули там цікавого розвитку.

Рецензія на книгу Любка Дереша  «Поклоніння Ящірці».

Сторінка за сторінкою ллються думки молодого автора, які так і встигаєш ловити, а потім повертаєшся на початок, щоб насолодитися ними вдруге, чудова мова автора (от тільки б без матів), неймовірні романтичні описи місцевостей - це все притаманне Любку, а точніше саме цьому твору. Насамперед, хотілося б почати з кінця книги: з того, що кинулося в око найбільше – жорстокість! Дереш явно переборщив. Автор - затятий любитель творчости Стівена Кінґа, тому це можна пояснити. Але неймовірний розвиток подій в кінці твору нагадує вже не Кінґа, а якісь Холівудські трилери, де люди то помирають, а потім оживають, то вибираються з поглинаючого болота. Також, автору слід було брати для таких "ролей" трошки доросліших персонажів, адже, ну якщо в такому віці секс - річ звична, то використання зброї, носіння трупу, знущання над тваринами потребують набагато більше нервів і життєвої "загартованості", чого в такому віці людина мати навряд може. Як я вже зазначала на початку рецензії, дуже вразили описи Карпат. Романтика - беззаперечний плюс Любка. Це те, чим ця книженція може "купити" читача. Також може купити своєю простотою. Любко написав цей твір будучи ще неповнолітнім, і це ще один величезний плюс. Повністю передана атмосфера дитячості. Ми часто не задумуємося над тим, що книги про дітей пишуть дорослі, які не в змозі передати ту атмосферу, ті події та роздуми, що притаманні дитині чи пак підлітку. Це книга про побоювання підліткового віку, про страх і хоробрість, замкнутість і щирість, понтовість і природність, стиль і формат, вбивство і готування до вбивства, помсту і спокусу, - це книга про життя слабких під контролем і невдалий приклад того, як звільнятися з-під нього. Це історія щасливого кохання, справжньої дружби і всього-всього, що переживає тінейджер. Я б рекомендувала її романтикам та криміналістам, прихильникам Кінґа та людям, що люблять різні химерні історії. 
 

5. Аналіз ліричного твору: «Садок вишневий коло хати»Т.Шевченка.

 «Садок вишневий коло хати» належить до шедеврів української пейзажної лірики. У час його написання у творах Т. Шевченка помітно зменшується кількість метафоричних образів гротескно-фантастичного і символічного планів. Водночас у період арешту й заслання зростає кількість автологічних (безтропних) віршів і віршових фрагментів в окремих творах — тенденція, яка відповідала загальній еволюції Т. Шевченка до дедалі більшої натуральності художнього образу, його «прозаїзації». У вірші відтворено ідилічну картину весняного вечора в українському селі. Прості, зримі, пластичні образи у ньому постають з народних і морально-етичних уявлень. Сила емоційного впливу цього твору — в природності й рельєфності малюнка, в його світлому, життєствердному настрої. У поезії відбилася мрія поета про щасливе, гармонійне життя. Найдовершеніший аналіз поезії «Садок вишневий коло хати» подав І. Франко в естетичному трактаті «Із секретів поетичної творчості». Він неодноразово зазначав, що творчість Т. Шевченка знаменує нову віху у розвитку художньої майстерності української літератури. У названому трактаті І. Франко розкрив «секрети» майстерності великого поета, показав їх як взірець художності.

І. Франко відносить  поезію «Садок вишневий коло хати»  до ідилічних творів, тобто таких, у яких автори «добирають» асоціації, що заспокоюють, заколисують уяву читача, або просто висловлюють такі асоціації, які без жодної напруги «напливають» в заспокоєній поетовій уяві. У названій праці І. Франко зокрема писав: «Вся та вірша — немов моментальна фотографія настрою поетової душі, викликаного образом тихого, весняного українського вечора.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями  гудуть,

Плугатарі з  плугами йдуть,

Співають ідучи  дівчата,

А матері вечерять ждуть» [1, 68].

Франко-критик підкреслював, що Т. Шевченко не використав у цьому  творі жодних прикрас, змалював образи майже прозаїчними словами. Але  ці слова передають «найлегші асоціації ідей, так що наша уява пливе від одного образу до другого легко, мов би той птах, що граціозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче. В тій легкості і натуральності асоціювання ідей лежить увесь секрет поетичної природи сеї вірші» [1, 68].

Далі І. Франко підкреслював, що «правдиві поети  ніколи не позволяють собі ... кольористичних оргій». Він мав на увазі насамперед «Садок вишневий коло хати». Хоча Т. Шевченко, як зазначав перед тим І. Франко, використовує досить широку гаму колористичної  символіки, колористичних образів, якими він характеризує українську природу — «вишневий сад зелений і темнії ночі», «синє море», «червона калина», «зелені байраки», «небо блакитне». Дівчина у Шевченка є «рожевим цвітом», а дитина «червоніє, як квіточка вранці під росою». Все-таки поет, як читаємо у трактаті «Із секретів поетичної творчості», не малює виключно «фарбами», а «торкає різні наші змисли, викликає в душі образи різнородних вражень, але так, щоб вони тут же зливалися в одну органічну і гармонійну цілість». У першому куплеті поезії «Садок вишневий коло хати» «перший рядок торкає змисл зору, другий — слуху, третій — зору і дотику, четвертий — зору і слуху, а п'ятий — знов зору і дотику; спеціально кольористичних акцентів нема зовсім, а проте цілість — український весняний вечір — встає перед нашою уявою з усіма своїми кольорами, контурами і гуками, як жива» [1, 101]. Поезія «Садок вишневий коло хати» сповнена широкої гами переживань. Тут «автор» прихований, тобто він не конкретизується як певна особа. Картини тихої мальовничої природи, лагідного сільського вечора існують ніби самі по собі. Погляд автора (ліричного розповідача) переходить від подробиці до подробиці, доки мазок за мазком не створиться цілісний образ, у якому все живе та рухається. Теперішній час опису має узагальнений характер, тобто майже таким буває кожний літній вечір, вечір такий повторюється раз у раз. Оцінна позиція автора яскраво відчутна завдяки ідилічному настроєві, замилування простим, природним ладом трудового життя з чергуванням праці й відпочинку, замилування родинним щастям, духовною красою українського народу — всім тим, що поет звеличує як найвищі духовні цінності. Такий емоційний тон і є головним змістом поезії, як і близьких до неї ідилічних малюнків «Тече вода з-під явора...», «Ой діброво — темний гаю» та ін. Драматичний контекст кріпосницької реальності, творчості поета та його особистої долі накладається на ці ідилічні малюнки, ці спогади-мрії й оповиває їх сумом. 
 

7. Список використаної літератури.

1. Франко І.  Зібр. творів : У 50 т. — К., 1931. — Т. 31.

2. Волинський  П. «Основи теорії літератури». — К., 1967.

3. Галич О., Назарець  В., Васильєв Є. «Теорія літератури». Підручник. — К., 2001.

4. Єсин А. «Принципи та  заходи анализу літературного твору». Навчальний посібник — М., 1998.

5. Кузьменко  В. «Словник літературознавчих термінів». Навчальний посібник з літературознавства. — К., 1997.

6. Куца О. П.  «Основи літературознавства». Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. — Тернопіль, 2002.

7. Лесин В.  «Літературознавчі терміни». — К., 1985.

8. «Літературознавчий словник-довідник» (За ред. Р. Гром'яка, Ю. Коваліва). — К., 1997.

9. Халізев В. «Теорія літератури». — М., 1999.