Роль літературної критики в утвердженні престижу українства

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля 

факультет масових комунікацій

кафедра журналістики

                                    

                                             

Контрольна робота

«Літературно-художня  критика»

Варіант № 19

 
 

                                                  
 

     

      студент:                                                             Соколова О. А.

                                                                                  група МКз – 171                                                                                                                           

      викладач:                                                          Одінцова М.І.

                                                                                    
 
 
 
 

Луганськ 2011

1. Роль   літературної  критики в утвердженні  престижу українства.

Першою працею з літературознавства в Україні  був вільний переклад з болгарської  мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур. Невідомий перекладач замінив грецькі терміни слов'янськими: приятноє — епітет, превод — метафора, лицетвореніє — уособлення, інословіє — алегорія, отіменіє — метонімія, приклад — символ, лихоречіє — гіпербола, поруганіє — іронія, переходноє —інверсія, возврат—повтор, нестаток—еліпсис, ізрядіє—градація, ізобіліє — тавтологія, прилог — паралелізм, імятвореніє — звуконаслідування. Проблеми літературознавства розглядає і невідомий автор "Слова про Ігорів похід". Він характеризує два види творчості: "по билицях часу нашого", тобто так, як було у житті і "за вимислом Бояна". Вимисел Бояна полягав у надмірній метафоризації. М. Наєнко слушно відзначає: "Маємо справу з тими ж уявленнями про два типи художнього мислення, які існували ще у античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його".Окремі питання літературознавства розглядав письменник І. Вишенський (між 1538 і 1550 рр. — 20-ті роки XVII ст.), він вимагав від художньої літератури "пафосу правди" і гостро критикував книгу Петра Скарги "Про єдність церкви божої" за те, що у ній слово "на лжи основано", з захопленням писав про рідну мову і пісню.Проблем літературознавчого характеру торкалися автори передмов і післямов книжок, зокрема К. Острозький до Біблії, І. Федоров до нового Заповіту. Він — автор післямови до "Апостола".

Певний внесок в українське літературознавство зробив Лаврентій Зизаній (рік народження невідомий — помер після J633 року). У 1596 році надрукував у Вільні книгу "Граматіка словенска сьвершеннаго искуства осми частій слова", у якій є розділ "О метре и о рифме", присвячений особливостям силабічного віршування.Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. "У підручниках поетики, — зазначає канадська дослідниця Н. Пилипюк, — літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови". Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття.У "Поетиці" Ф. Прокоповича — три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії.У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" — у похвальних словах та історичних описах. Історичним описам учений присвятив розділ "Про спосіб написання історії". За спостереженням М. Наєнка, "автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився "зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літпроцесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий".Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) і Георгія Кониського (1717—1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування.Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.Досягнення теоретико-літературної думки XVIII ст. пов'язані з працями Григорія Сковороди (1722—1794 рр.). Він виступав проти наслідування творів античної літератури, закликав орієнтуватися на українські літературні традиції. На противагу доктрині Платона про розлад між поезією і філософією Сковорода утверджував ідею їх спорідненості і взаємодії. У своїх творах він показував органічний зв'язок краси і добра, синонімом доброти вважав сердечність. Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761— 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). "Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою — І. Срезневського), — відзначає М. Наєнко, — несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції". Він високо цінував виховну функцію літератури, її роль у моральному і естетичному вихованні людини. Випускник, а згодом ректор Харківського університету І.Я. Кронеберґ (1788—1838 рр.) виступив з критикою класицистичної теорії з її правилами трьох єдностей (єдності місця, часу і дії"), він розробляв теоретичні основи романтизму. І. Кронеберґ вважав, що художній твір необхідно вивчити у трьох аспектах: історичному (твір розглядати відповідно до існуючих у певні епохи уявлень про мистецтво), критичному (твір порівнювати з канонізованими зразками) та емпіричному (твір розглядати поза будь-якими зв'язками). Критика, на думку Кронеберга, повинна здійснювати всебічний аналіз твору, розглядати його у зв'язку з народною творчістю та історичною епохою. Ідеї Кронеберга співзвучні з положеннями історичної школи у літературознавстві.Наприкінці першої чверті XIX ст. в історичній школі утверджуються символічний та порівняльний напрями. Одним із їх фундаторів став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873 рр.). У передмові до "Малороссийских песен" (1827 р.) він писав про необхідність вивчення міфології, у якій відображається дух народу, звучить його думка та істинна історія. М. Максимович вважав, що українська мова і література сягають своїм корінням у Київську Русь. На його думку, історію літератури треба вивчати у зв'язку з історією народу, мовою і фольклором. М. Максимович першим в українській літературі обґрунтував поняття "народність". 

2. Методи, принципи  та прийоми аналізу  літературного твору.

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його художності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного осмислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, значенням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі. Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.Художність як серцевина літературного твору безпосередньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз. Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд складових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту. Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; досконале володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; наявність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту. Лише за цих умов копітка аналітична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приносити зустріч з прекрасним. Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емоційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичерпується її призначення, бо в художньому творі реалізуються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за обсягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від законів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично освоює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літературному творі не можна ототожнювати з реальним життям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї правди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів власними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зображене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до деформації зображеного письменником.Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистецтво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближчого до авторського задуму, прочитання твору. Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, знати засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Виділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно. Літературознавча наука розробила струнку й розгалужену систему понять і термінів, завдяки яким можна досить детально окреслити складники змісту й фор­ми. Досвід переконує: чим повніше знатиме цю систему дослідник, у нашому випадку вчитель, чим глибше розумітиме співвідношення і взаємодію між її складниками, тим успішніше він проводитиме аналіз, а отже, й точніше розумітиме твір як феномен людського духу. Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на основі цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складники змісту.

Тема, в свою чергу, включає:

• життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, настрої, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та енергії людини (родина, інтимне чи громадське життя, побут, виробництво тощо); час, відображений у творі: з одного боку, сучасне, минуле чи майбутнє, з другого — короткий або тривалий; коло подій і персонажів (вузьке чи широке);

 

• проблеми, порушені у творі на основі відображеного  життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні  тощо.

Ідею  твору можна характеризувати:

• за щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична оцінка зображеного або авторське ставлення до зображеного, висновок читача чи дослідника;

 

• за параметрами  проблематики: загальнолюдська, соціальна, філософська, моральна, релігійна тощо;

 

• за формою втілення: художньо втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (ліричними чи публіцистичними засобами).

Форма твору  у найзагальнішому вигляді може бути визначена як художні засоби й прийоми втілення змісту, тобто  теми та ідеї твору, а також способи його внутріш­ньої і зовнішньої організації. Форма літературного твору має свої складники.

І. Композиційна форма, що включає:

• сюжет, позасюжетні елементи (епіграф, авторські відступи — ліричні, філософські тощо, вставні епізоди, обрамлення, повтори), групування персонажів (за участю в конфлікті, за віком, поглядами та ін.), наявність (або відсутність) оповідача і його роль у структурі твору.

II. Сюжетна форма  розглядається в  таких аспектах: елементи сюжету: пролог, експозиція, зав'язка, розвиток дії (конфлікту — зовнішнього чи внутрішнього), кульмінація, ретардація, розв'язка, епілог;

Співвідношення сюжету і фабули, їх види: за відношенням зображеного у творі до дійсності — первинний і вторинний сюжети; за хронологією відтворення подій — хронологічно-лінійний сюжет і ретроспективна фабула (лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом проходження подій — повільний, динамічний, пригодницький, детективний сюжети; за зв'язком з реальністю — реалістичний, алегоричний, фантастичний; за способами вираження сутності героя — подієвий, психологічний.

III. Образна форма (образи персонажів і обставин). Враховуючи різні принципи класифікації, можна виділити такі види образів: реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні, гротескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образ-тип, образ-характер, образ-картина, образ-інтер'єр.

IV. Викладова форма, яка розглядається з погляду структури та функціональної ролі:

1. історико-літературний аспект: оповідь, авторська розповідь, внутрішнє мовлення (внутрішній монолог, передача думок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — повний і неповний, плин свідомості);
2. за способами організації мови: віршова, прозова, ритмічна проза, монологічна тощо.

V. Родово-жанрова форма.

Основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об'єкта і суб'єкта; співвідношення матеріальної і духовної сфер життя.

• види лірики: за матеріалом освоєння — інтимна, пейзажна, громадська, філософська, релігійно-духовна, дидактична тощо; історично сформовані жанрові одиниці лірики — пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та ін.;

 

• жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольклорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума і т. ін.);

 

• жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія тощо.

VI. Власне словесна  форма:

• тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола, літота, оксюморон, перифраза та ін);
• синтаксичні фігури (еліпсис, умовчування, інверсія, анафора, епіфора, градація, паралелізм, антитеза і т. ін.);
• звукова організація мови (повторення звуків — алітерація, асонанс, звуконаслідування).

Принципи, види, шляхи і прийоми  аналізу.

Зміст і форма  перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір. Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і форми всередині їх, а з другого, — складну логіку взаємозв'язків між складниками змісту та складниками форми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «магмою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характери героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріалу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів освоєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне сло­весну (зумовлюється літературним напрямом, естетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотримуватися певних принципів, видів і шляхів аналізу. Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору. Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути системним. Таке розуміння принципу системності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему. У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набуває принцип історизму, який передбачає: дослідження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в якому твір постав перед читачем; визначення місця твору в мистецькому доробку письменника; оцінку твору з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дослідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору. Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загаль­ноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літературознавчими школами. В українському літературознавстві поширений соціологічний аналіз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна проблематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціальна нерівність, доти елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці — з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціологічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі. Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості. Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо. Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. Погляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності. Біографічний підхід до аналізу твору передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може допомогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до певних тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета. Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз. Шляхи аналізу — це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу дослідника немовби «зсередини» їхнього літературознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій. У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналізу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві характери персонажів знаходяться на першому плані. Ідейно-тематичний аналіз ще називають проблемним. Вибираючи цей шлях аналізу, варто розглянути й особливості життєвого матеріалу, його зв'язок з про­блемами та ідеями, проаналізувати особливості композиції і сюжету, систему образів, охарактеризувати найважливіші художні деталі й словесні засоби.