Архівознавство як наукова система та навчальна дисципліна

У XX ст. простежується  кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними  періодами розвитку української  історичної науки, а також історії  архівної справи. Рубіжною віхою другого  етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція 1917-1920 pp., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням  радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою  було проведено архівну реформу  на засадах централізації. Після  включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва  РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал "Архівна справа" та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В. Романовського "Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах" (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики "українізації", дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу "Пролетарская революция" (1931).

Третій етап (1930-і - початок 1950-х років) пов'язаний з  остаточним утвердженням тоталітаризму  в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі" було піддано посібник "Архівознавство. Елементарний підручник" (Харків, 1932 ). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках "Радянського архіву" та "Архіву Радянської України" статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 1940-х pp. до радянської архівної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнало під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом - історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР".

З середини 1950-х  років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською "відлигою", критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло  не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним  контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне  архівне управління при Раді Міністрів  СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним  інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним "законодавцем" і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників3.

У 1960-1980-х роках  помітно розширилася тематика архівознавчих  досліджень в Україні, вийшли праці  з історії, теорії і практики архівної справи4, було захищено кілька кандидатських  дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної  роботи в центральних державних  архівах, зріс науково-теоретичний  рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня "Архіви України" (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно  впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм[6, c. 91-93].

Проголошення у  серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного  відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України "Про національний архівний фонд і архівні установи" (1993, нова редакція - 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів були наукові конференції "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996), "Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 pp.)" (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часописів: "Студії з архівної справи та документознавства", "Архівіст", "Константи", "Пам'ятки" та ін.

Важливі теоретико-методологічні  проблеми архівознавства, особливо камеральної  археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка5, де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних  ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення  Археографічного реєстру національної спадщини України. Збагаченню знань  з історії архівної освіти і науки  сприяли дослідження І. Матяш  у 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця "Нариси історії архівної справи в Україні".

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить  в історичну науку, а з другого, - інтегрує в собі низку спеціальних  знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління[12, c. 7-9].

Вступ

Актуальність теми. Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає  архівознавство як система наукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Словом "архів" у Стародавній Греції називали будинки  вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В сучасній професійній лексиці  поняття "архів" має два основних значення: а) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства  у ретроспективній документній інформації через архівні документи, організовуючи їх зберігання та користування ними; б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб. Архіви - скарбниці історико-культурної пам'яті народу. Відповідно до Конституції України (ст. 54), "культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами"1. Архіви є інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, зберігання і використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми Функціями тісно пов'язані з різними сферами державного життя.

Галузь життєдіяльності  суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов'язані  з нагромадженням, обліком, зберіганням  архівних документів та використанням  відомостей, що містяться в них, називають  архівною справою.

З розширенням сфери  діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в  державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов'язаної з історичною та іншими науками.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси архівознавства як науки.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд  задач:

• визначити предмет, об'єкт і методи архівознавства;
• охарактеризувати зв'язок архівознавства з іншими науками та навчальними дисциплінами;
• дослідити джерельну базу та історіографію архівознавства;
• проаналізувати систему архівних установ України.

Наукова новизна  роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема архівознавства як наукової системи і навчальної дисципліни.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси архівознавства.

Предметом дослідженнявиступає розгляд архівознавстваяк науки.

1.Архівонавство  як наука і навчальна дисципліна

Серед галузей наук і навчальних дисциплін гуманітарного  циклу, роль і значення яких неухильно  зростає, одне з чільних місць  посідає архівознавство, як система  наукових знань про архіви, архівну  справу, її історію, теорію і практику.

Словом «архів»  у Стародавній Греції називали будинки  вищих урядових установ, де ухвалювались і зберігались важливі державні акти.

В сучасній професійній  лексиці поняття «архів» має 2 основних значення:

А) соціальна інституція, що забезпечує потреби суспільства  у документній інформації через архівні документи,організовуючи їх зберігання і користування ними;

Б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих  осіб.

Архіви є скарбницями  історико-культурної спадщини народу, що охороняється законом. Це також інформаційні системи, де застосовуються новітні  інформаційні технології для опрацювання, класифікації, зберігання та використання документів.

Архіви – це ще й установи державного управління і, тому тісно пов’язані з різними  сферами державного життя.

Архівна справа –  галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та ін. питання діяльності юридичних  і фізичних осіб, пов’язані з  накопиченням, обліком, зберіганням  архівних документів та використанням  відомостей, що, містяться в них.

Знання про архіви, самі архіви, зародились давно, але  наукового характеру набули в  країнах Західної Європи у 18 ст. В  Росії та Україні – в середині 19 ст.

На межі 19-20 ст. виник  термін «архівістика». Він був пов'язаний з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням документів, розробкою наукових основ організації роботи з документами, їх пошуком, відбором і публікацією.

В 1920-х роках поряд  з цим поняттям, стали вживати  термін «архівознавство», що відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне  призначення цієї галузі знань.

Архівознавство  сформувалось в рамках історичної науки, довгий час його вважали «допоміжною  історичною дисципліною». З 1970-х рр. – спеціальною галуззю історичної науки.

В сучасний період архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, в результаті розширення сфери діяльності архівів, збагаченням  їх функцій та підвищенням ролі в  державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті суспільства.