Архівознавство як наукова система та навчальна дисципліна

АРХІВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА  СИСТЕМА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

 

Серед галузей науки і  навчальних дисциплін гуманітарного  циклу, роль і

значення яких неухильно  зростає, одне з чільних місць  посідає

архівознавство як система  наукових знань про архіви, архівну  справу, її

історію, теорію і практику.

  Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових

установ, де ухвалювалися і  зберігалися важливі державні акти. В сучасній

професійній лексиці поняття  «архів» має два основних значення: а)

соціальна інституція (спеціалізована і установа), що забезпечує потреби

суспільства у ретроспективній  документній інформації через архівні

документи, організовуючи  їх зберігання та користування ними; б)

сукупність документів, сформованих  в результаті діяльності установ,

підприємств, організацій, окремих  осіб. Архіви – скарбниці

історико-культурної . пам’яті  народу. Відповідно до Конституції  України

(ст. 54), і «культурна спадщина  охороняється законом. Держава  забезпечує

збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять

культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну  культурних

цінностей народу, які знаходяться  за її межами’4. Архіви є

інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні

технології під час  опрацювання, класифікації, зберігання і використання

документів. Водночас архіви є установами державного управління і

багатьма своїми функціями  тісно пов’язані з різними  сферами державного

життя. Галузь життєдіяльності  суспільства, яка охоплює наукові,

організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання

діяльності юридичних  і фізичних осіб, пов’язані з  нагромадженням,

обліком, зберіганням архівних доку ментів та використанням відомостей,

що містяться в них, називають архівною справою.

 

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але  наукового

характеру вони набули в  країнах Західної Європи у XVIII ст., в  Росії та

Україні – в середині XIX ст. На зламі XIX-XX ст. виник термін

«архівістика». Спочатку його пов’язували з вивченням історії архівної

справи, збиранням і зберіганням  документів, а згодом до завдань

архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації

роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках

поряд з поняттям «архівістика» дедалі частіше стали вживати термін

«архівознавство», який відображав не лише прикладне, а й

теоретико-методологічне  призначення цієї галузі знань. Оскільки

архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в

окрему галузь у процесі  диференціації наук, тривалий час  його вважали

«допоміжною історичною дисципліною», а починаючи з 1970-х років -

спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності

архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в

державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті,

архівознавство набуло статусу  автономної наукової системи, тісно

пов’язаної з історичною та іншими науками. 

Зв'язок архівознавства з іншими науками  та навчальними дисциплінами

Архівознавство  як система знань, або комплексна наука про архівну справу, тісно  пов'язане також із іншими науками  і навчальними дисциплінами, насамперед з історією, правознавством, філософією, культурологією. Як структурна одиниця  спеціальних галузей історичної науки архівознавство є невід'ємним  від вузлових проблем всесвітньої  історії, зокрема історії порубіжних з Україною держав: Білорусі, Литви, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, Чехії - країн, з  якими пов'язане історичне минуле українського народу, або країн, де живуть українці: Австрії, Аргентини, Болгарії, Великобританії, Казахстану, Канади, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції, Швеції та ін.

Численними артеріями  взаємопроникнуті архівознавство та історія України, української державності, культури, філософської думки, але найрельєфніше ці зв'язки окреслюються з такими галузями знань як українознавство, історичне джерелознавство, археографія, історична географія; з джерелознавчими дисциплінами - палеографією, дипломатикою, сфрагістикою, текстологією, метрологією, хронологією та ін.

Архівознавство  спирається на здобутки політології, етнології, зокрема в тих розділах, що стосуються історії політичних партій та рухів, їх документальних масивів, формування української нації, етносів та етнічних груп, пам'яток історії та культури. В результаті взаємодії цих наук започатковується архівософія, покликана осмислити філософію архівістики, феномен архівів у всесвітньо-історичному процесі й розвитку цивілізацій.

Різноманітні плідні зв'язки пов'язують архівознавство з  документознавством - спеціальною дисципліною, яка вивчає закономірності утворення документів і займається розробленням методів їх створення, принципів організації документообігу та побудови систем документації. Обидві науки мають справу з документами, але документознавство досліджує ті, які функціонують у сфері управління, а архівознавство - у сфері їх зберігання та використання як носіїв історичної пам'яті та інформації. Спираючись на здобутки документознавства, архівознавці глибше проникають у зміст документів, встановлюють їх походження і характер, ідентичність та інформаційну цінність[9, c. 14-15].

Важливими є зв'язки архівознавства з філологічними  науками, які вивчають письмові тексти і на основі їх змістовного, мовного  і стилістичного аналізу здобувають знання з історії духовної культури суспільства. Особливістю інформаційних  ресурсів України є те, що значна частина його документів представлена давньоукраїнською, церковнослов'янською, польською, російською, давньогрецькою, латинською, а також німецькою, англійською, тюркською, давньотурецькою, французькою та іншими мовами. Все це вимагає від працівників архівних установ знання сучасних і класичних мов - давньогрецької і латинської.

В архівній справі, в технологіях зберігання та консервації  документів, їх реставрації, перенесенні  на інші носії інформації архівістам доводиться мати справу з сучасними  здобутками природничих і технічних  наук, зокрема фізики, хімії, біології, вірусологи, математики, кібернетики  та інформатики. Важко уявити сучасне  архівознавство поза зв'язками з найновішими  інформаційними системами і технологіями. Досвід розвинутих західних держав свідчить про додаткові можливості для  архівної практики та архівознавчих  досліджень, які відкривають сучасні  комп'ютерні системи, особливо в науково-довідковій та інформаційній діяльності установ.

Отже, архівознавство, що є самостійною науковою системою і навчальною дисципліною, має тісні  зв'язки з багатьма галузями знань  і дисциплінами. Вони мають двосторонній та багатосторонній характер. Найвагоміші  здобутки досягаються на міждисциплінарному рівні досліджень. Досягнення архівознавства стають надбанням інших наук, що в свою чергу підносить його роль і значення в інтелектуальній  та прикладній сферах суспільства[2, c. 6-7].

 

1.3. Джерельна  база та історіографія архівознавства

Архівознавство  має багату й різноманітну джерельну  базу, що охоплює загальноісторичні  та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні  джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки  пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих  джерел проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві.

До першої групи  джерел належать нормативні акти та інші Документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані  із заснуванням архівів, визначенням  їх профілю і структури. До цієї групи  належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають  твори, промови, виступи державних  і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної Політики, діяльність відповідних  установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед  них пріоритетними є матеріали  архівної періодики, зокрема журналів "Архівна справа" (1926-1931), "Радянський архів" (1931), "Архів Радянської України" (1932-1933), "Бюлетень Центрального архівного управління УРСР", "Архіви України" (з 1965 p.), "Студії з архівної справи та документознавства" (з 1996 р.) та ін. Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої  групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами - службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну  інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності  до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні  картотеки, програмне забезпечення інформаційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з  історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фактами з історії  та практики архівної справи[1, c. 23-25].

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має  широку історіографію. її можна трактувати як галузь знань про історію і  закономірності розвитку архівознавчих  досліджень, еволюцію її теоретико-методологічних принципів та повноту дослідження  проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:

• які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

• які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно  або невірно?

• які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять історіографію  архівознавства, оскільки дають цілісне  уявлення про витоки архівознавчих  знань, основні етапи і здобутки їх розвитку, достовірність і повноту  дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати подальші дослідження.

До завдань історіографії  архівознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих  знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування персонального  внеску вчених у розвиток архівної науки, створення їх творчих біографій.

Трансформація знань  про архіви у науку відбувалася  в середині та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже од-ночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація "Архива Юго-Западной России" (1858-1914), "Актов, относящихся к истории Западной России" (1844-1853), "Джерел до історії України-Руси" (1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архіві-стики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левиць-кий, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Романовський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство В. Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію Документалізму. Він особисто підготував 9 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні "Київської старовини", на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Антоновича - видатний український історик, політичний та державний діяч М. Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання "Українсько-Руського архіву". М. Грушевський утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи[7, c. 10-12].