Інноваційна форма інвестицій

    Цілком очевидно, що абсолютна більшість таких інноваційних починань розвивається у межах технополісів, технопарків, інкубаторів. Власне із поширенням венчурного підприємництва об’єкти виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури набули ще однієї дуже важливої функції: сприяти доступу носіїв ідей інноваційних підприємців, до венчурного капіталу, і навпаки, спростити венчурним капіталістам, охочим ризикнути із метою отримання потенційного надприбутку, доступ до малих інноваційних фірм.

   Отже, і венчурні капіталісти знають, де можуть знайти об’єкти для інвестування, і інноватори отримують можливість звернутися за інформаційною допомогою щодо пошуку інвестора до керівництва технопарку, тим більше, що венчури часто ґрунтуються безпосередньо на території технопарку чи інкубатора.

    Загалом під інфраструктурою ринку венчурного інвестування слід розуміти увесь спектр структур та інституцій як державної, так і приватної форм власності, що необхідні для забезпечення розвитку і підтримки всіх стадій процесу венчурного підприємництва на ефективному рівні.

    До таких інститутів належать: структури НДДКР усіх рівнів, технопарки, технополіси, інноваційно- технологічні центри, навчальні й дослідні господарства, демонстраційні майданчики, центри або агентства трансферу технологій, інноваційно-активні (в тому числі техніковпроваджувальні) економічні зони, фонди підтримки науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, фонди стартового і венчурного фінансування, організації, що входять до складу державної системи науково-технічної інформації, центри підготовки спеціалізованих кадрів із забезпечення інноваційної діяльності, спеціалізовані інвестиційні та інноваційні банки, фінансово-кредитні установи, що здійснюють інвестиційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності, органи державної влади, державні фонди підтримки інноваційного бізнесу, промислові корпорації, малі інноваційні компанії, пенсійні й пайові інвестиційні фонди, страхові компанії, іноземні інвестори, інжинірингові компанії, центри координації, організації, що займаються патентуванням, ліцензуванням, комерціалізацією інтелектуальної власності, консалтингом, маркетингом інновацій тощо.

    В Україні у період незалежності було створено майже півсотні венчурних фондів. Попри те, що венчурні фонди в Україні по суті своїй майже не мають нічого спільного із аналогічними фондами у США чи інших розвинених країнах. Проблема полягає в тому, що справжня мета їх створення – нефінансування інноваційних проектів, а реалізація тих чи інших схем управління власністю і мінімізація податків власників капіталу шляхом використання податкових переваг, які надані фонду законодавством України (мається на увазі, що інвестиційні фонди не сплачують податок на прибуток).    Взагалі у вітчизняному законодавстві венчурним фондом вважають корпоративний або пайовий інвестиційний фонд (тобто фонд закритого типу), вкладниками якого можуть бути винятково юридичні особи, а структура активів позбавлена істотних законодавчих обмежень.

     А от в українській практиці розмежувати поняття “венчурні інвестиції” та “інвестиції у приватний капітал” доволі складно. Звісно, з теоретичної точки зору поняття “інвестиції у приватний капітал” є значно ширшим і включає в себе не тільки венчурні інвестиції, але й неризикові види інвестицій та навіть байаути, тобто викуп цінних паперів компаній, що уже відбулися на ринку, проте на практиці “чистих” венчурів в Україні виявити дуже важко, оскільки інвестиційні фонди, що декларують себе як венчури, здійснюють також й інші види інвестування. Структура українських венчурів така: управління активами фонду здійснює компанія з управління активами (КУА), а зберігання активів забезпечує компанія-хранитель.

    Окрім того, структура галузей застосування венчурних інвестицій в Україні та у розвинених країнах абсолютно різна. Якщо у США основна частка венчурних інвестицій дістається підприємствам галузі програмування та біотехнологій, де саме зараз спостерігається особлива інноваційна активність, то в Україні більше 50 % опитаних венчурних фондів інвестують свої кошти у сільське господарство, будівництво, сферу фінансових послуг, близько 30 % – у транспорт, харчову промисловість, гуртову торгівлю, тобто галузі, де інноваційна активність, якщо і спостерігається, то аж ніяк не може ітися про високотехнологічні виробництва та передові розробки.

    Отже, можна зробити висновок, що сучасні українські венчурні фонди у своїй масі не зовсім відповідають загальноприйнятим критеріям венчурного підприємництва у тому сенсі, що здійснюють інвестування не у високотехнологічні галузі.

    З метою усунення можливостей до зловживання податковими пільгами, що їх отримує венчурний фонд, необхідно не поширювати пільгового режиму на відносини, що виникають у зв’язку із створенням і діяльністю недиверсифікованих інститутів спільного інвестування закритого типу, які здійснюють винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи яких більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, які регулюються законодавством у сфері спільного інвестування.

    Законодавча політика України у сфері стимулювання розвитку венчурного підприємництва не повинна обмежуватися разовими законодавчими втручаннями у діяльність самих лише венчурних фондів. Як уже зазначалося, венчурний бізнес можливий лише за наявності розвиненої інноваційної інфраструктури, отож, венчурне підприємництво потребує комплексного підходу до вирішення проблеми становлення та ефективної діяльності як окремих видів об’єктів інноваційної інфраструктури, так і цілої національної інноваційної системи. Законодавчо необхідно насамперед чітко визначити юридичний статус суб’єктів венчурного підприємництва із тим, щоб унеможливити податкову мінімізацію з боку інвесторів, що лише із цією метою під видом венчурних фондів проводять свою діяльність.

    Також важливим є системний підхід до національної інноваційної системи як єдиного цілого, підпорядкованого єдиній логіці розвитку, щоб окремі законодавчі акти не вступали у суперечність один із одним, при цьому залишаючи невисвітленими окремі питання.

    Необхідною є і система заходів щодо регулювання патентного та авторського права, права на інтелектуальну власність із метою їх суворого дотримання суб’єктами підприємницької діяльності – це збільшить інтерес інвесторів до венчурного механізму фінансування, оскільки знизить ризик втрати розробником ексклюзивних прав на технологію. Також це спряло б залученню до фінансування українських інновацій іноземних венчурів, оскільки вони отримали б змогу працювати у звичному для себе цивілізованому законодавчому полі із питань інтелектуальної власності.

    Важливим моментом є співпраця держави та комерційних структур, зокрема банків, у створенні венчурних фондів. Участь держави у створенні мережі венчурних фондів як рівноправного партнера дають їй змогу набувати і реалізовувати особисті та майнові права на об’єкти промислової й інтелектуальної власності, виконувати делеговані їй функції фінансового забезпечення та комерційної реалізації нововведень. Реалізація державою прав управління та майнових прав на нематеріальні активи через венчурні фонди робить її суб’єктом ринкової економіки, який вкладає капітал у початкові стадії розвитку нових напрямків інноваційного процесу і в міру їх економічної реалізації створює умови для нових інвестицій в інноваційний бізнес.   

    Банки теж отримали б свої вигоди від участі у фондах венчурного фінансування через те, що мали б можливість податкової оптимізації внаслідок участі у венчурному фонді (прибутки, що були отримані внаслідок функціонування інститутів спільного фінансування, не підлягають оподаткуванню).

    Висновки.

   Країни, що є промислово розвиненими, ось уже декілька десятиріч володіють успішно функціонуючою системою венчурного фінансування інноваційної діяльності. Для української економіки, попри те, що перший інноваційний фонд на теренах нашої держави було засновано у 1992 році, цей феномен є достатньо новим, що обумовлено низкою чинників.

    Це, зокрема, недосконала нормативно-правова база, недостатній рівень фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльностей, особливо у фундаментальній науці, неефективне використання потужностей наявних об’єктів інноваційної інфраструктури, повільне формування ринку інноваційної продукції, невідповідність наявних венчурних фондів вимогам інноваційного розвитку, неналежний контроль із боку держави за виконанням законодавства у сфері охорони права інтелектуальної власності.

    Важливим моментом є розгляд венчурного підприємництва як засобу, що здатен протистояти т. зв. “відтоку мізків” до інших країн. Із венчурним капіталом українські підприємці отримають не лише доступ до західних фінансових ресурсів, але й передовий управлінський досвід та різноманітні ділові контакти, що є необхідними для міжнародної комерціалізації власних технологічних розробок, за збереження контролю над компанією у своїх руках.

1.4.  Інтелектуальні  інвестиції.

    Однією зі складових інвестиційного ринку є ринок інтелектуальних товарів і послуг. Об’єктом цього ринку виступає особливий товар — інтелектуальна власність індивідуума чи колективу. Звідси — дві форми інтелектуальної власності: індивідуальна і колективна. Крім того, інтелектуальна власність може бути розподілена на кілька видів:

1. виключна власність  — запатентована чи захищена  авторським правом;

2. інформаційна власність  — у вигляді надбаних знань,  ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Вона не має правового захисту  та реалізується у вигляді  інформаційних послуг на контрактній  основі через вивчення, освіту  чи публікацію;

3. ліцензійна власність  — у вигляді придбаних інвестором  прав власності чи користування, які фіксуються ліцензіями.

    Можна виокремити ще один вид інтелектуальної власності, який не може бути запатентований, оскільки його авторами можуть виступати кілька індивідуумів чи колективів. Така власність має властивість швидко перетворюватися з виключної на суспільне надбання. Прикладом її слугують окремі ідеї та пропозиції, які реалізуються у законодавчих та нормативних актах, втрачаючи при цьому авторство. З метою захисту прав на таку власність автори користуються послугами спеціальних реєстраційних фірм, що фіксують пріоритет. Інший спосіб захисту такої власності — спосіб першої публікації.

     Об’єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами інтелектуальної власності. В першу чергу це винахід, корисна модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг.

    Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується патентом терміном дії 20 років, корисна модель патентується на 5 років з можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

     Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок, ін. Патенти на промислові зразки видають терміном на 10 років з можливим подовженням терміну ще до 5 років.

     Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших. Право власності на знаки засвідчується свідоцтвом на термін 10 років з можливим наступним періодичним подовженням щоразу на 10 років.

    В Україні об’єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України).

    Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки, художні твори тощо.

     Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків інтелектуальні товари та послуги стають об’єктом інвестицій, однак вони можуть бути реалізовані й на споживчому ринку. Інвестор придбаває інтелектуальні товари та послуги для використання в інвестиційній (підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому вкладення в інтелектуальну власність можуть носити назви інтелектуальних інвестицій.

 Інтелектуальні інвестиції  здійснюються у вигляді:

1. придбання виключних  прав користування — купівля  патентів, ліцензій на винахід,  промислові зразки, товарні знаки;

2. придбання інформаційних  послуг через наймання різного  роду спеціалістів — вчених  і практиків за контрактом  чи у вигляді разового придбання  інформаційних послуг (консультування, експертиза, рекомендації та ін.);

3. придбання науково-технічної  продукції, тобто інтелектуальних  товарів у матеріальній формі  (проектно-кошторисної документації, програм, методик, ноу-хау);

4. вкладень у людський  капітал, тобто витрат на освіту, підготовку та перепідготовку  кадрів, навчання тощо.

    Фінансування інтелектуальних інвестицій може здійснюватися за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватно-підприємницького капіталу; спонсорських коштів, субсидій окремих фірм чи приватних осіб. Щодо першого з перелічених джерел, то воно здійснюється державою з метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільства. Споживачами інтелектуальних товарів і послуг, які фінансуються з держбюджету, виступають широкі верстви населення, які навчаються у середніх школах, ПТУ, ліцеях, коледжах, технікумах, вузах, працюють у державних НДІ, купують навчальну літературу за державними пільговими цінами. Інтелектуальні інвестиції до науково-дослідницької діяльності реалізуються у вигляді венчурних проектів, через створення різного роду науково-дослідницьких, інжинірингових та консалтингових фірм. Таку форму інтелектуальних інвестицій відносять до інновацій.