Аналіз залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України

Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Теоретичні засади залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України

1. Сутнісна характеристика прямих іноземних інвестицій та їх роль в економічному зростанні національної економіки………………………………4
2. Напрями інвестиційної політики України в посткризовий період……...8
3. Оцінка інвестиційного клімату в Україні……………………………….13

Розділ 2. Аналіз залучення  прямих іноземних  інвестицій в економіку  України

2.1 Сучасний стан  іноземного інвестування в Україні………………………..16

2.2 Регіональні  аспекти залучення прямих іноземних  інвестицій…………....20

Висновки………………………………………………………………………...23

Список  використаної літератури…………………………………………….24

 

      Вступ 

     Інвестиції  відіграють ключову роль у процесах економічного зростання національної економіки. Завдяки інвестиціям (як зовнішнім, так і внутрішнім) можливий розвиток господарюючих суб’єктів на всіх ієрархічних рівнях та, відповідно, зростання національного прибутку. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накопичується, призводить до подальшого збільшення виробництва – процес повторюється безперервно, а інвестиції, що таким чином утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. Причому, чим ефективнішим є інвестування, тим більшим буде зростання національного прибутку, абсолютних розмірів накопичення, які можуть бути знову вкладеними у виробництво. Саме такою схемою можна подати позитивний ефект інвестицій на економіку.

     У сучасних умовах трансформаційні економіки та економіки, що розвиваються, потребують значних інвестиційних вкладень в економічне зростання, причому власних інвестиційних ресурсів катастрофічно не вистачає. Зазначене зумовлює необхідність залучення іноземних інвестицій в економіку України з метою забезпечення ефективного розвитку у середньо- та довгостроковій перспективі.

       Однак деякі теоретичні та  практичні аспекти залучення  прямих іноземних інвестицій  в національну економіки розроблені  недостатньо повно та потребують  уточнення і подальшого розвитку в сучасних умовах.

 

      Розділ 1. Теоретичні засади залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України 

     

1. Сутнісна  характеристика прямих іноземних інвестицій та їх роль в економічному зростанні  національної економіки

 

     Ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурні перетворення, відновлення виробництва, створення дієвої та ефективної ринкової та соціальної інфраструктури, формування конкурентоспроможного середовища є неможливим без відповідних інвестицій. Закріплення позитивних тенденцій розвитку економіки України та підвищення життєвого рівня населення не в останню чергу залежить від збільшення джерел формування інвестиційних ресурсів, зокрема іноземних, та розширення шляхів доступу до них.

     Аналіз  визначень прямих іноземних інвестицій (далі - ПІІ) ілюструє кілька дещо відмінних підходів. Але всі вони окреслюють ту саму сутність феномену ПІІ.

     Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформулювали експерти Міжнародного валютного  фонду (МВФ) та Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) : "інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довготермінових міжфірмових позик"[1;с.23].

     За  визначенням Міжнародного валютного  фонду, іноземні інвестицій є прямими в тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25 % статутного капіталу акціонерного товариства[1;с.25].

     Держкомстат України зараховує до прямих іноземних  інвестицій ті, що дають інвестору  право на участь в управлінні підприємством і мають обсяг не менше ніж 10 % у власному капіталі підприємства, враховуючи внески до статутних фондів спільних підприємств.[2]

     Відповідно  до класифікації ЮНКТАД, до прямих іноземних  інвестицій належить придбання іноземним  інвестором пакета акцій підприємства, у яке він вкладає свій капітал, у розмірі не менше ніж 10-20 % від сумарної вартості акціонерного капіталу[3;с. 15].

     В українському законодавстві визначення іноземних інвесторів дає Закон  України "Про режим іноземного інвестування"[4;с. 2]. Кількісний критерій у визначенні прямих іноземних інвестицій у Законі запозичений із господарсько-правової практики розвинених країн. Подібне визначення (10 % від статутного капіталу) цілком відповідає економічній дійсності індустріальних держав з добре розвиненим фондовим ринком. Відповідно до західних стандартів розподілу акціонерного капіталу в публічних акціонерних товариствах десятивідсотковий пакет акцій здебільшого є або контрольним, або близьким до нього, що дає його власнику реальні можливості впливу на процес прийняття рішень у рамках такого товариства.

     Однак, відповідно до Закону України "Про  господарські товариства", реальною можливістю одержати контроль над підприємством (чи право блокувати певні рішення) мають тільки ті інвестори, що володіють більше ніж 25 % акцій[5;с.5].

     За  суб'єктами інвестування виділяють такі найпоширеніші групи прямих іноземних інвесторів:

       приватні інвестори-підприємці;

       транснаціональні корпорації (ТНК);

       інституційні інвестори (зокрема,  міжнародні фінансові організації,  такі, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) і Міжнародна фінансова корпорація (МФК))[6; с. 34].

     Інвестори-підприємці (приблизно 15 % від загального обсягу) –у виборі суб'єктів інвестування надають  перевагу малим і середнім підприємствам, діяльність яких легко контролювати. Головною метою цих інвесторів є отримання швидких і ризикових прибутків. Близько 80 % від загальної кількості інвестицій, зроблених приватними інвесторами-підприємцями, становлять інвестиції у негрошовій формі. Цей тип інвесторів імпортує у країну своє обладнання і технології виробництва, віддаючи перевагу створенню нового підприємства, а не купівлі вже наявного[7; с. 24].

     Транснаціональні  корпорації є довготерміновими інвесторами, які мають свої власні технології. Здійснюючи інвестування в країни, вони ставлять за мету своєї діяльності здобути новий ринок для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, досягти більшої ефективності виробництва.

     ТНК віддає перевагу інвестуванню довготермінових  проектів із залученням великого науково-дослідного потенціалу[8;с. 19].

     Інституційні  інвестори є фінансовими посередниками, які залучають

     кошти переважно через продаж акцій  в інвестиційних фондах і вкладають  ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інститу-ційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньотермінові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як ЄБРР та МФК, які фінансують уряди різних країн (приблизно 3-4 %). Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК, їхні цілі набагато ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці[9;с. 43].

     Можливими недоліками ПІІ з погляду на економіку  країни-об'єкта інвестування є:

     усунення  з ринку вітчизняних виробників і постачальників;

     сувора  експлуатація місцевих сировинних ресурсів;

     збільшення залежності країни від іноземного капіталу;

     постачання (збут) неякісних, недосконалих і морально застарілих ресурсів і активів;

     підвищення  рівня конкуренції на ринку

     трансферт частини прибутків за кордон[10;с. 21-22].

     Іншим проблемним питанням, яке часто непокоїть громадськість, є питання рівня екологічної безпеки іноземних інвестиційних проектів. Наприклад, в Україні вже стала стереотипною думка, що іноземці розташовують на українській території лише екологічно брудні підприємства, функціонування яких виснажує природні ресурси та завдає збитків довкіллю і здоров'ю громадян. Проте, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що окрім негативних тенденцій, іноземні інвестиції мають ще й ряд переваг,такі як:

     зниження  рівня залежності від імпорту;

     підвищення  рівня зайнятості та кваліфікації робочої  сили;

     збільшення  рівня комплексного використання сировинних ресурсів;

     упровадження  сучасних тенденцій, ноу-хау;

     стимулювання  розвитку експортного потенціалу;

     поліпшення  адаптації суб’єктів господарювання за умов конкурентного середовища;

     використання  зарубіжного організаційного та управлінського досвіду;

     прискорення темпів структурної перебудови економіки  та впровадження ринкових реформ;

     поліпшення  платіжного балансу;

     створення стратегічних альянсів між Україною та іноземними підприємствами;

     привнесення в економіку країни елементів  приватної власності в чистому вигляді [11; с.23-24].

     Підсумовуючи  викладене вище, можна зробити  висновок, що для України стратегічною метою зовнішньоекономічної політики має стати максимальне використання позитивних ефектів від залучення прямого іноземного капіталу.

1.2 Напрями інвестиційної політики України в посткризовий період 

     Інвестицiйна полiтика держави — це визначення структурних та кiлькiсних потреб в iнвестицiйних ресурсах, збiльшення джерел фiнансування, вибiр прiоритетних напрямкiв фiнансування та формування ефективної пропозицiї для залучення інвестицій. Крім того, до даного переліку слід включити також створення відповідних умов: прийнятна iнфраструктура, iнвестицiйний клiмат у державi, наявнiсть потенцiйно привабливих проектів, забезпечення можливостi визначити чіткі перспективи їх реалiзацiї та отримання прибутку. Iнвестицiї потребують до себе бiльш вимогливiшого ставлення: вони не здiйснюватимуться там, де немає вiдповiдних інституційних структур, чiтких i зрозумiлих правил, серйозних гарантiй для інвесторiв. Це слід враховувати, адже позитивна динамiка iнвестицiйних процесiв свiдчить якщо не про "здоров’я” економiчної системи, то бодай про окремi ознаки ї "одужання"[12; с. 26].

     Основні напрями інвестиційної політики в Україні можна узагальнено  подати наступним чином:

       зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у виділенні коштів на потреби соціальної сфери;

       скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів підприємств;

       скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються безповоротно;

       прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання;

       перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення;

       залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кредитів, створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації, конверсії, а також галузей, які визначають науково-технічний прогрес;

       створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційною діяльністю;

       розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення товарами народного споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної промисловості[13;с. 31].