Значення принципу мирного вирішення міжнародних спорів

                                        Київська Гуманітарна Академія

 

 

 

 

 

 

                                   Контрольна робота 

 

              З дисципліни «Міжнародне публічне  право»

На тему : «Значення принципу мирного вирішення               міжнародних спорів»

 

 

 

 

                              Виконала студентка 2-го курсу

                                               (заочної форми навчання)

                                               Факультету: Міжнародні відносини

                                               Комановська Х. В.

                                               Викладач: Авдошин І. В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             Київ 2012

Значення принципу мирного вирішення  міжнародних 

спорів

 

 

 

 

 План:

 

 

1. Поняття міжнародного спору
2. Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів
3. Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів
4. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                               Поняття міжнародного спору

 

Відповідно  до Статуту ООН міжнародні конфлікти  діляться на:

• ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку може загрожувати міжнародному миру і безпеці (наприклад, ситуація з Іраком);
• спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару).

Термін  «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спору не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» використовується як узагальнююче (родове) поняття.

Використання  термінів «ситуація» і «спір» є правомірним  із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять  у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення  спорів» [1, ст.33-38] і Глави VII «Дії у  відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» [1, ст. 39-51] —  багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично  всі держави світу.

У міжнародному праві немає загальновизнаного  визначення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встановлюються для  потреб реалізації певної процедури  врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація  процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак  міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Отже, міжнародний спір можна визначити як формально (об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів [16, 125].

У спорі  завжди є учасники, у яких претензії  завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому  держави свої претензії обґрунтовують  законними інтересами і нормами  міжнародного права.

Якщо  претензії держав не збігаються з  предметом спору, то вони так і  залишаються претензіями, без надії  інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору  характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб'єктами міжнародного права [27, 280].

Не існує  універсальної класифікації міжнародних  спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які  спори підпадають під дію цього  договору; встановити, які мирні  засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення  міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям  для врегулювання «серйозної незгоди  або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях  міжнародного характеру, що не зачіпають  їхньої честі або життєвих інтересів  та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій» [27, 281].

У міжнародному праві та доктрині досить поширений  поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:

• субординаційної, коли дії суб'єкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);
• координаційної, коли для держави є обов'язковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави у відношенні предмета спору. Можна тільки резюмувати її сумлінність у відношенні предмета спору.

 

 

 

 

 

 

 

Поняття та класифікація мирних засобів  вирішення

міжнародних спорів

 

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів  врегулювання міжнародних спорів. Про  врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах [27, 282].

У чинному  конвенційному міжнародному праві  визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне  міжнародне право не зобов’язує держави  звертатися до конкретного засобу вирішення  спорів і надає державам — учасницям  спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [1, ст.33].

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ  мирних засобів вирішення міжнародних  спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору.

Основні відмінності цих двох типів засобів  вирішення спорів полягають у  такому:

• правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права (також можливе ухвалення рішення ex aequo et bono, тобто передусім на основі справедливості, що, утім, трапляється досить рідко); політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою;
• правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;
• рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Твердження, що юридичні спори нібито повинні  вирішуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, культурних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулювання) [27, 283].

 

 

 

         Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів

 

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, закріпились у Статуті ООН, а  принциповою основою сучасної системи  мирних засобів розв'язання міжнародних  спорів є міжнародно-правовий принцип  мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

У Хартії економічних прав і обов'язків  держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії  Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати  стосовно іншої або заохочувати  використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів  примусового характеру, спрямованих  на ущемлення суверенних прав або  отримання із цього якої-небудь вигоди.

 

 

 

 

 

 

 

 

          Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

 

Принцип мирного вирішення міжнародних  спорів закріплений у Статуті  ООН, але його юридичний зміст  усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов’язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м’якого» права): Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов’язань за принципом  мирного вирішення міжнародних  спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд [27, 279]:

• вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;
• вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;
• вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;
• не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень;
• використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;
• утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку;
• вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.