Усиновлення та удочеріння в міжнародному приватному праві

Усиновлення здійснюється судом, за заявою сторін. Такі справи розглядаються  в порядку особливого провадження, передбаченого Цивільним Процесуальним кодексом Республіки Казахстан, з обов'язковою участю самих усиновлювачів, прокурора, органу опіки та піклування (ст. 87).

Усиновителями можуть бути повнолітні особи, крім осіб, які признані судом недієздатні, позбавлених батьківських прав, осіб які не мають постійного  постійного місця проживання, особи які мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію, осіб без громадянства, особи які перебувають на обліку в наркологічних чи психоневрологічних диспансерах. Особи, які не перебувають один з одним в шлюбі не можуть усиновити одну й ту ж дитину (ст. 91).

Ст. 103 Кодекса, дає перелік підстав, коли усиновлення  може бути признане недійсним, а ст. 104 визначає суб'єктний склад, тобто  особи, які мають право вимагати визнати усиновлення недійсним.

У випадках жорстоко поводження з дитиною, фізичного чи психічного насильства над дитиною, порушує права усиновленої дитини, ухилення від виконання покладених обов'язків та інших порушень, усиновлення буде скасоване на підставі ст. 106, 107, 108.

Якщо усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. Правові наслідки шлюби визначаються  спільним особистим законом подружжя,  а за його відсутності - правом держави,  у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання,  за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі,  а за відсутності  такого  -  правом,  з  яким  обидва  з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Це означає, що громадяни Республіки Казахстан, які хочуть усиновити дитину-іноземця, будуть реалізовувати це право за законодавством своєї країни, у випадку проживання на території Казахстану, або якщо останнім місцем проживання одного із подружжя була Республіка Казахстан.

Якщо ж таких  призв'язок немає, при усиновленні буде використовуватися право країни, з яким вони мають найбільш тісний зв'язок. Це може бути право країни місця укладення шлюбу, право країни знаходження майна, право країни, яке обрали самі сторони для регулювання своїх відносин. [5]

Подружжя,  яке  не має спільного  особистого  закону,  може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків  шлюбу, якщо подружжя не має спільного  місця проживання або якщо особистий  закон  жодного  з  них  не  збігається  з  правом  держави  їхнього спільного місця проживання.

Це означає, що на правові наслідки шлюбу поширюється  япринцип автономії волі, згідно до якого сторони можуть здійснювати  вибір права, яке буде застосоване  до регулювання відносин, в нашому випадку відносин усиновлення. Однак, при цьому подружжя має відповідати певним вимогам. Вибір застосованого права може здійснювати подружжя, яке не має спільного особистого закону, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання.

У випадку, якщо фізична особа, яка хоче усиновити  дитину є громадянином двох і більше держав, її законом вважається тієї держави, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема місце проживання або займається основною діяльністю.[5]

 

Висновки

Отже, міжнародне усиновлення це є самостійний інститут міжнародного приватного права, головним завданням якого є надання дітям, що залишились без батьківського піклування, сімейних умов та довгоочікуваних батьків.

Дуже важливий елемент в даному інституті, є законодавство яке регулює відносини усиновлення з іноземним елементом, особливо у випадку усиновлення іноземцем української дитини, оскільки саме держава через уповноважені органи здійснює захист прав дитини. Тому саме законодавство, яке гарантує дотримання законного порядку під час усиновлення, дає можливість державі впевнитися в успішному майбутньому дитини, яка усиновлюється.

Приєднання  України до багатосторонньої системи  співробітництва у сфері міжнародного усиновлення, сприятиме ефективному захисту прав та інтересів дітей усиновлених іноземними громадянами й гарантуватиме професійний підхід до процесу усиновлення дітей позбавлених батьківського піклування. Уніфікація процесу усиновлення створить чітку і прозору систему гарантій, які спрямовані на запобігання торгівлі дітьми надасть можливість отримувати достовірні відомості про кандидатів на усиновлення та дозволить удосконалити контроль за дотриманням прав усиновлених дітей за кордоном

На сьогодні законодавство України щодо усиновлення за участю іноземців у багатьох аспектах не відповідає стандартам захист прав дитини встановленим Гаазькою конвенцією. Головним чином це стосується механізму знайомства кандидатів в усиновлювачі та усиновлюваних яких треба переорієнтувати на вибір родини для дитини, а не навпаки

Треба нагадати, що міжнародна спільнота розуміє: кожній дитині необхідно зростати в сімейному  оточенні. Тому міжнародне усиновлення  наразі є найкращим засобом забезпечення дітей батьками, які будуть не лише любити, а й зможуть створювати сиротам  нормальні умови для життя. Але для цього, щоб усиновлення працювало на користь дітей та нових батьків, ця процедура має бути прозорою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел:

1. Закон України «Про міжнародне приватне право» станом на 16.09.2011;
2. Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову  допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 12.07.1996 р;
3. Кодекс Республіки Казахстан «Про шлюб та сім'ю» від 26 грудня 2011 року – електронний ресурс;
4. Латвійська республіка.- Цивільний закон.Частина перша.Сімейне право., від 01.09.1993 року – електронний ресурс;
5. Звеков В.П. Международное частное право: курс лекцій. – Издательская группа НОРМА-ИНФРА_М,1999. – С. 404;
6. В. Калакура Принципи колізійного регулювання в міжнародному сімейному праві.- Вісник Київського національного університету імені Т.Шевченка
7. Міжнародне приватне право: Навч. Посібник / за ред. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана, - К.: Юрінком Інтер, 2007. – 368 с.