Усиновлення та удочеріння в міжнародному приватному праві

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 ІМЕНІ  ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Усиновлення та удочеріння

в міжнародному приватному праві

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 2 курсу  магістратури

групи № 1 (цивільне право)

юридичного  факультету

заочної форми  навчання

Левченко Тетяна Василівна

 

КИЇВ - 2012

Вступ

Усиновлення (удочеріння) - основна форма сімейного  влаштування дитини. За рішенням суду дитина стає повноправним членом родини і може носити прізвище батьків. За бажанням батьки можуть поміняти йому ім'я, по батькові, місце і дату народження. Після усиновлення держава не втручається в життя сім'ї, окрім ситуацій, прописаних у Законі, оскільки зберігається таємниця усиновлення. Усиновлена ​​дитина має право на отримання пільг та допомог соціальної підтримки.

Однією із умов усиновлення є те, що усиновлення  можливе тільки на користь дитини, причому особливо треба враховувати  цей інтерес, якщо дитини усиновляється  іноземними громадянами. Оскільки, дитині усиновленій іноземцем «належить покинути свою країну і жити в державі усиновлювача, де він у правовому відношенні повинен бути надійно захищений». [4]

Саме тому на сьогоднішній день в центрі суспільної уваги перебуває проблема міждержавного усиновлення (удочеріння). Це сімейні відносини з іноземним елементом, які регулюються матеріально-правовими нормами (уніфіковані на міжнародному рівні) та за допомогою колізійних норм, які визначають,  право якої країни буде застосовуватися до регулювання цих відносин.

Основним  нормативно-правовим актом, який регулює  відносини усиновлення за допомогою колізійних норм є Закон України «Про міжнародне приватне право».

Усиновлення міцно  ввійшло до життя нашого суспільства, і є в певному значенні, мірилом  гуманності будь-якого суспільства  і держави. Цей інститут має багату та цікаву історії з стародавніх часів і до сьогоднішніх днів. Особливий інтерес викликає усиновлення українських дітей іноземними громадянами.

 

1. Правовий інститут усиновлення в міжнародному приватному праві

 

Одним із найстаріших  засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька, вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дитини, а якщо вона їх знайде — повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалася наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т. ін. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше в європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім'ї. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв'язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть усиновлювати за своїми релігійними законами.

Предметом регламентації  норм МПП є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом^[4]. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення  стало закінчення війни у Північній  Кореї, коли традиційно багатодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишилися без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись по допомогу до посередників та перших агенцій з організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки ХХ ст., із залученням до усиновлення дітей  з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що «дебютують» на арені міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це породжує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного законодавства і т. ін.

Для вирішення  питань міжнародного усиновлення на рівні національного й міжнародного права приймаєтьсяшироке коло нормативних актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив'язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню «шкутильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують 1—2 прив'язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282—287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р. № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновлювачів, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. З метою колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив'язку до права України.

Питанням усиновлення  присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною і низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи — законом країни його постійного проживання і правом країни громадянства дитини. [7]

Оскільки у  відносинах бере участь «іноземний елемент», можуть бути такі випадки усиновлення:

• в Україні іноземцем усиновлюється українська дитина;
• в Україні українським громадянином усиновлюється іноземець;
• в Україні іноземець усиновляє іноземця;
• за кордоном український громадянин усиновляє іноземного громадянина;
• за кордоном український громадянин усиновляє українця;
• за кордоном іноземець усиновляє українського громадянина.

Як бачимо випадків немало, і потрібно розібратися нормами якого права, будуть регулюватися відносини.

2. Порядок регулювання усиновлення,  згідно положень міжнародного  договору на прикладі Латвійської  Республіки

Якщо подружжя, яке усиновлює, є громадянами  різних договірних держав, повинні  бути дотримані вимоги законодавства обох держав. У разі проживання подружжя на території однієї з договірних держав застосовується законодавство цієї держави. Зазначене стосується і скасування та визнання усиновлення недійсним.

Для кращого  розуміння, візмемо за приклад Латвійську Республіку. Відомо, що Україна підписала з цією країною двосторонній міжнародний договор у сфері міжнародно-правового співробітництва - Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 12.07.1996 р., де в стаття 28 усиновлення, регулює порядок усиновлення.

Отже, при  усиновленні  застосовується  законодавство Договірної Сторони,  громадянином якої є усиновитель.  Якщо  усиновитель  має постійне  місце проживання на території другої Договірної Сторони, застосовується також законодавство цієї Договірної Сторони. Тобто, особа яка хоче усиновити дитину є громадянином Латвійської республіки, а дитина громадянином України, буде застосовуватися право Латвії

Якщо   дитина  усиновлюється  подружжям,  один  з яких  є громадянином однієї,  а інший  -  громадянином  другої  Договірної Сторони, то усиновлення повинно відповідати вимогам законодавства, що діє на території обох Договірних Сторін.

Якщо  дитина  є громадянином однієї Договірної Сторони,  а усиновитель -  громадянином  другої Договірної  Сторони,  то  при усиновленні  чи  його  скасуванні  належить отримати згоду дитини, якщо це вимагається за законом  Договірної  Сторони,  громадянином якої вона є,  його законного представника та компетентної установи цієї  Договірної  Сторони  з  додержанням  обмежень,  передбачених законодавством Договірних Сторін.

Якщо подружжя має спільне місце  проживання  на  території однієї  з  Договірних  Сторін,  застосовується  законодавство цієї Договірної Сторони. Вищезгадане застосовується і при скасуванні усиновлення.

У справах про усиновлення  або його скасування  компетентні установи тієї Договірної Сторони,  громадянином якої є усиновитель на  момент  подачі  заяви.  Якщо  дитина  є  громадянином   однієї Договірної  Сторони,  а  місце  проживання  її та усиновителя - на території другої Договірної  Сторони,  компетентні установи  цієї Договірної Сторони.

Виносити  рішення  про  усиновлення  компетентна установа Договірної  Сторони,  громадянином  якої  є  усиновитель  або   на території якої він має постійне місце проживання.

У випадку,  передбаченому  пунктом 2 статті 31, компетентна установа Договірної Сторони,  на території якої подружжя  має або мало останнє спільне місце проживання чи місцеперебування.

У випадку, якщо сторони повинні будуть  застосовувати законодавство Латвії, в першу чергу слід звернутися до Цивільний закон.Частина перша.Сімейне право., від 01.09.1993 року.

Норми даного закону регулюють сферу усиновлення наступним чином:

• вік усиновителя, має становити не менше 25 років, така особа має бути щонайменше на 18 років доросліша за дитину, яку бажає усиновити. Такі умови можуть бути змінені, якщо усиновлювати в своєму шлюбі. Усиновлювач має бути дієздатним;
• для усиновлення необхідно, щоб дали згоду всі його учасники: усиновитель, особу яку усиновлюють (якщо дитина досягла 12-річного віку), батьки неповнолітньої дитини, якщо іх не лишили батьківських прав, сирітський дім;
• усиновлена дитина отримує правове становище народженого в шлюбі, як в особистих так і в майнових віносинах.

У випадку усиновлення  іноземцем, який не має постійного місця  проживання в Латвії, чи іншого житла  за кордоном, дитину можна усиновити  з дозволу Міністра по справам дітей і сім'ї, і тільки тоді коли в Латвії неможливо забезпечити виховання дитини в сім'ї і належний догляд.

 

 

3. Регулювання міжнародного усиновлення  за допомогою колізійних норм  на прикладі Республіки Казахстан

Для приклада, звернемося до Республіки Казахстан. З даною країною, договір про співробітництво у сфері сімейних відносин Україна не укладала, тому тут слід використати положення ст. 69 ЗУ «Про міжнародне приватне право», яка регулює відносини усиновлення. Згідно цієї статті усиновлення   та  його  скасування  регулюються особистим законом дитини   та   особистим   законом    усиновлювача.    Якщо усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону. Правові   наслідки   усиновлення   або   його   припинення визначаються особистим законом усиновлювача.

Нагляд та облік  дітей,  усиновлених відповідно до положень  
цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Отже, ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про міжнародне приватне право», визначає, що собистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є, з цього випливає - особистий закон дитини, це право держави в якій дитина народилася, в даному випадку це законодавство Республіки Казахстан.

Відносини усиновлення  в Казахстані урегульовані Главою 13 Кодекса Республіки Казахстан «Про шлюб та сім'ю» від 26 грудня 2011 року. Основні  положення, даного розділу кодекса говорять про наступне:

Усиновлення допускається щодо неповнолітніх дітей, та в їх інтересах, щоб забезпечити повноцінне фізичний, психічний, духовий розвиток; також можуть бути усиновленні діти, в яких один або двоє батьків відмовились від дитини, вмерли, позбавлені батьківських прав, дали згоду на усиновлення, невідомі.

При розгляді справ  щодо усиновлення дитини іноземцем  суд зобов'язаний впевнитися в реалізації уповноваженим органом в сфері  захисту прав дітей Республіки Казахстан  право першочергового усиновлення цієї дитини родичами, незалежно від їх громадянства місця проживання.

Усиновлення дітей  іноземцями дозволяється лише громадянам країн, які мають рівнозначні  обов'язки с Республікою Казахстан  в сфері захисті прав та інтересів  дітей. Порядок передачі дітей на усиновлення та порядок діяльності і склад комісії, затверджується Правлінням Республіки Казахстан (ст. 84).