Аналіз Судової практики суду ЄС з приводу авторських прав

У рішенні 'Інтернет-Videorecorder' захист приватного копіювання був проаналізований  Федеральним Верховним Судом. У  цьому випадку телевізійна компанія RTL подала позов проти провайдера послуг за порушення авторського  права, який запропонував на своєму вебсайті www.shift.tv особистий відеомагнітофон (PVR) для запису програм телебачення. Користувач послуг міг вибрати спеціальні програми, які потім зберігаються на файлі користувача бази даних  послуг. Користувач міг потім індивідуально  завантажити збережену програму. Відповідач аргументував, що він діяв в якості третьої особи, уповноваженої  користувачем і що саме тому він  мав право вимагати захисту приватного копіювання [6, с. 154].

Суд розглядав питання, чи розглядався відповідач (постачальник послуг) або користувач як виробник цифрового відтворення. Суд вважав, що у випадку, коли відтворення вчинене  третьою особою, яка діє для  спеціального уповноваженого, третя  особа можна розглядатися як виробник, але це припущення могло бути зроблене, якщо третя особа не діяла лише як інструмент спеціального уповноваженого, але замість цього підсилила б використання до такого ступеня, який не можна було б вважати таким, що підпадає під захист приватного копіювання. Але по суті справи цього питання Суд відхилив таке припущення. Однак, відповідачеві перешкоджали покластися на захист приватного копіювання, тому що він не користувався своїми послугами безкоштовно, оскільки його дії були спрямовані на отримання прибутку.

У рішенні про 'Tyres Progressive' Федеральний Верховний Суд розглядав  питання, чи є субліцензії чинними  після закінчення терміну дії  ліцензії. Це питання є дуже спірним  серед адвокатів Німеччини. У  випадку відкликання ексклюзивної ліцензії на неексплуатацію Суд вирішив, що прості субліцензії, які надав  ексклюзивний ліцензіат, залишалися і  надалі чинними після відкликання  ексклюзивних прав на експлуатацію. На думку Суду відкликання ексклюзивної ліцензії не обов'язково торкається тих  прав, які були надані субліцензіату. Право на відкликання базується  на відношенні між власником авторського  права і його ексклюзивним ліцензіатом. Тому відношення між ексклюзивним ліцензіатом  і його субліцензіатом автоматично  не анулюється. Таким чином права, надані субліцензіату, не повертаються назад власникові авторського права. [3]

Суд відхилив твердження, що ліцензія за авторським правом повинна  прирівнюватися до лізингового контракту  з наслідком, що припинення основного  лізингового договору обов'язково вело б до припинення договору сублізингу. Суд зазначив, що характер ліцензії грунтувався не на зобов'язаннях, а  на наданні реальних прав. Ліцензія встановлює реальне право. Відповідно, існування субліцензії не залежить від існування головної ліцензії. Однак, ліцензіар може мати право  відкликати також права на експлуатацію, які були надані субліцензіату.

Греція

Аналізуючи  судову практику в справах про  захист авторських прав у Греції, доцільно відзначити, що Закон про авторське  право містить статтю 63 А, положення  про докази, які відповідають статтям 7, 9 та 11 Директиви. Припис проти посередників закріплено в статті 64А, якщо їх послуги  використовуються третьою стороною для порушення авторського права  і суміжних прав, так само як і  право sui generic.

Положення статей 10 та 11 Директиви щодо відшкодування  збитків проявлені у статті 65, яка описує систему відповідальності за збитки. Зокрема, в параграфах 1 та 3 закріплено наступне:

« (1) У  будь-якому випадку правопорушення чи загрози порушення авторського  чи суміжного прав, автор чи суб‘єкт  права може подати позов щодо визнання свого права, припинення правопорушення та запобігання його повторенню в  майбутньому. Припинення правопорушення може включати, на прохання позивача: а) відкликання з каналів збуту  товару, продаж яких порушує авторське  право правовласника за цим законом, та у відповідних випадках - стосовно матеріалів та використання цих товарів, б) остаточне вилучення з комерційних  каналів чи в) знищення. [8, с. 98]

Права, зазначені  в першому реченні цього параграфу, будуть поширюватись на права суб‘єктів  права проти посередників, послуги  яких використовувала третя сторона  задля правопорушення за цим законом (стаття 10, пар.1 та стаття 11 Директиви 2004\48\ЄС [2]).

(2) Особа,  яка за наміром чи недбалістю  порушує авторське право чи  суміжні права іншої особи,  повинна відшкодувати завдані  моральні збитки у розмірі  не меншому, ніж подвійна сума  закріпленої в законодавстві  і усталеної на практиці компенсації  за користування, що здійснив  правопорушник без необхідної  ліцензії.

(3) Замість  стягнення відшкодувань збитків  та не дивлячись на те, чи  було вчинене правопорушення  з наміром чи за недбалістю, автор чи суб‘єкт суміжних  прав може вимагати виплати  або суми, отриманої правопорушником  від неліцензійного використання  твору чи об‘єкту суміжних  прав, відповідно до статей 46 –  48 та 52 цього Закону, чи сплати  прибутку, отриманого правопорушником  від такої експлуатації». 

Також, істотним є те, що адміністративні санкції, передбачені статтею 65А, тоді як санкції, закріплені в статті 66.

У нещодавньому рішенні Суд першої інстанції  Афін прийняв постанову про тимчасові  заходи та, зокрема, детальний опис товарів, вироблених з порушенням прав, включаючи їх фотографування. Позивачом  був автор аудіовізуального твору - режисер мультфільму, автор його сценарію та редактор. Інші особи також  зробили свій внесок у створення  цього твору, отже це був колективно-створений  твір. [3]

Позивач надав цей мультфільм першому  і другому відповідачам для визначення можливих шляхів його поширення. Однак, за відсутності спеціальної угоди  між сторонами справи, вони здійснили  виробництво, поширення і продаж ДВД-диску з назвою «Грецькі мультфільми 1945-2007», який містив 18 фільмів, один з  яких був фільм позивача. Цей фільм  було записано на ДВД і відтворено у 5000 копій без згоди позивача. Також, цей фільм було представлено на фестивалях, показано в кінотеатрах, кафе, освітніх закладах, семінарах  з мультфільмів, хоча неможливо виключити  інші шляхи поширення цього фільму. Позивач таким чином був позбавлений  сплати по ліцензії та сплати за публічне виконання фільму, а також не мав  можливості прийняти участь у кіно-конкурсах.

Відповідно, позивач подав позов до суду проти  відповідачів до окружного  суду Афін, вимагаючи: а) визнання його авторства  на фільм, б) припинення вчинення правопорушення та запобігання такого вчинення в  майбутньому, в) щоб відповідачі  сплатили йому компенсацію у розмірі 6000 €, яка в два рази більше за звичайно сплачені відшкодування за наявну не ліцензовану експлуатацію, яку правопорушуюча сторона здійснювала без дозволу автора (Стаття 65 (3), Закон про авторське право), та г) сплатити суму 5000 € за моральні збитки, завдані діями відповідачів. [8, с. 121]

В даному судовому розгляді в суді першої інстанції  Афін розглянуто заяву на вживання тимчасових засобів проти відповідачів та вимогу, щоб суд видав постанову  про вживання запобіжного затримання товарів, які належали відповідачам. Суд постановив замість затримання зробити детальний опис правопорушних  товарів, включаючи здійснення фотографій (стаття 64(1) Закону про авторське  право). Було видано постанову без  поінформування про неї відповідача  згідно зі статтею 64 (5) Закону про авторське  право, яка існує у відповідності  до статті 50 (2)Угоди ТРІПС та статті 7 Директиви 2004\48\ЄС. В постанові зазначалось, що такий засіб є необхідним, оскільки існує можливість, що відповідачі  знищать всі матеріальні докази і тоді правовласник не зможе захистити  свої права. Істотним є те, що опис правопорушних  доказів, який було замовлено судом, може бути зробленим судовим приставом, а ні нотаріусом, оскільки ця справа є звичайною. Позивачеві судом було дозволено скористатись послугами  спеціальних радників, ІТ – експертів.

У чинній справі суд першої інстанції Афін видав ордер проти підозрюваного  порушника авторського права. Суд  застосував положення статті 63 А, Закону про авторське право, яка імплементує  статтю 6 Директиви 2004\48 [2], зазначивши таке: «При застосуванні стороною, яка  надала розважливі свідчення, які здатні підтримати її позов щодо правопорушення чи загрози такого порушення за цим  законом, та є правомірною підставою  позову та вимоги надання спеціальних  доказів, які має надати інша сторона, суд може постановити з подання  сторони, щоб такий доказ було надано іншою стороною. У випадку, якщо правопорушення здійснювалось  в комерційному масштабі, суд може також постановити, щоб відповідач надав інформацію щодо банківських  рахунків та операцій, фінансової документації. Існування істотної кількості копій  буде розцінюватись як вирішальний доказ правопорушення, здійснюваного в комерційному обсязі. В будь-якому випадку суд забезпечить захист конфіденційної інформації». [3]

Позивач у цій справі використав своє право  у відповідності з попередньо згаданим положенням з його клопотання по звичайним судовим розглядам. Суд відклав видання остаточного  рішення та зобов‘язав кампанію відповідача  надати документи, що належать йому. Варто  зазначити, що Суд постановив, що це було порушення, здійснене в комерційному масштабі, оскільки було доведено, що багато численні копії матеріала, який порушує  права, знаходяться у відповідача.

Італія

Указом  № 140 від 16 березня 2006 р. Італія імплементувала Директиву про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності  через внесення поправок до Закону № 633\1941, до якого вже було внесено  настільки багаточисленні зміни, що декілька політичних партій вимагали його повністю переписати. Найбільш істотні  зміни стосувались авторського  права, включаючи презумпцію права  власності на суміжні права, оскільки це стосувалось авторських прав; можливості для представницьких організацій  та організацій з колективного управління  правами незалежно розпочинати  судові справи з метою захисту  прав їх членів; можливість просити  суддів припинити діяльність, включно  із посередницькою, яка може розглядатись як така, що порушує авторські та суміжні права; можливість для суддів у випадку правопорушення в комерційному масштабі – на прохання зацікавленої сторони зобов‘язати іншу сторону  надати позивачеві банківську, фінансову  та іншу комерційну інформацію для  ознайомлення; провести більш детальну процедуру для підрахунку збитків. [7, с. 146]

Італійський касаційний суд видав рішення  з питання, чи можливо вважати  відтворення та доступність матеріалів на ФТП-сервері як діяльність «з комерційною метою» чи «для отримання вигоди» у відповідності із статтями 171 bis та 171 ter Закону Італії про авторське право, якщо тлумачити їх у відповідності із положеннями Директиви 2004\4839.

Відповідачі, Різзі і Фаретті (разом Y) керували діяльністю ФТР – серверу (file transfer protocol server), який зберігав цифрові матеріали, захищені АП, які можливо було скачувати  певній кількості користувачів в  обмін на завантаження на сервер інших  матеріалів, захищених АП.

Апеляційний суд Туріна визнав Y винними за статтею 171 bis (а) та (б) італійського Закону № 633\41 про АП за незаконне відтворення  музичних та аудіовізуальних творів, а також інших матеріалів у  цифровій формі, які захищені АП, викладених на їх ФТП-сервері. Суд постановив, що діяльність Y є кримінальним злочином за Законом про АП, а також такою, що підпадає під визначення «здійснення  з комерційною метою».

Y подав  апеляцію до Касаційного суду, зазначивши, що рішення Апеляційного  суду було таким, що протирічить  Закону про АП, тлумачивши його  невідповідним чином. Касаційний  суд зазначив, що заміна терміну  «з фінансовою метою» на більш  загальний термін «за метою  отроимання прибутку» була результатом  імплементації Угоди ВОІВ про  АП та Директиви про забезпечення  прав ІВ, і призначалось для  розширення обсягу захисту АП  задля впровадження і визнання  нових форм порушення АП, які  спричинені розвитоком технологій. [3]

Незважаючи  на це, Касаційний суд прийшов до висновку, що Апеляційний суд Турина визнав Y винним у незаконному відтворенні  творів, захищених авторським правом, помилково, оскільки саме відтворення  здійснювалось самими користувачами, які під‘єднувались до ФТП-серверу, ніж сторонами, які були відповідальними  за операційну діяльність серверу. На додаток, діяльність Y не визнавалась  такою, що здійснювалась з комерційною  метою чи з метою отримання  прибутку, оскільки діяльність лише включала в себе обмін даними на ФТП-сервері, які знаходились у вільному доступі. Така діяльність не могла бути визнаною кримінальною за статтями 171 bis і 171 ter Закону про авторське право, якщо тлумачити їх у світлі Директиви із забезпечення захисту прав ІВ. Таким чином Касаційний суд відхилив рішення апеляційної установи, оскільки діяльність не містила ознак кримінального злочину за Законом про авторське право. [3]

Нідерланди

Розглядаючи судову практику Нідерландів, доцільно відзначити, що суд міста Леварде  у своєму рішенні від 27 липня 2006 р. вирішував, чи розподіл правомірних  коштів у випадку встановленого  порушення авторського права  має бути визначений за об‘єктивним  тестом «справедливості», згідно статті 14 Директиви про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності. [7, с. 159]

В наступній  справі позивачем виступила фірма  «Lucy Locket» – підприємство, зайняте  у розробці, виробництві, імпортуванні, поширенні та продажі дитячого одягу  по всьому світі. «Lucy Locket» висунуло на голландський ринок сукню під  назвою «Сукня дикої відьми». Захисник - кампанія «Intertoys», що працює у сфері  виробництва іграшок для дітей. В магазині «Intertoys» пропонувалась  для продажу сукня під назвою «Сукня відьми». «Lucy Locket» наполягала, що це порушує її права ІВ, розпочавши судове розслідування проти «Intertoys».

Наполягаючи на тому, що кампанія «Intertoys» порушила її авторські права на «Сукню дикої  відьми», Lucy Locket наполягла на забороні продажу «Сукні відьми». «Intertoys»  заперечували це на основі того, що Lucy Locket взагалі не може захищати цю назву  авторським правом, оскільки ця назва  походить з Англії. Вона також стверджувала, що оскільки ремісництво взагалі  не може захищатись авторським правом у Англії, норма про взаємність, закріплена у статті 2(7) Бернській  конвенції, запобігає такому захисту  і в Голландії також. Lucy Locket однак, сперечалась, що застосування норми  про взаємність протирічить Угоді  про створення ЄС.

Lucy Locket також  вимагала повернення збитків  від «Intertoys» на загальну суму  виправданих витрат. Оскільки «Intertoys»  відмовились подати заяву про  погодження, Lucy Locket заявила про великомасштабне  порушення її прав ІВ, більше  через те, що «Intertoys» порушили  її авторські права двічі за  невеликий проміжок часу. Окремо  слухалась їх справа від 2 березня  2006 р., коли Апеляційний суд визнав, що «Intertoys» порушили право ІВ, випустивши на ринок сукню  під назвою «Хто ця дівчинка?»