Зміст 
 
 
 
 

     Вступ

     За  умовами Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) людина має право на медичну допомогу, незалежно від можливостей оплачувати за послуги лікарів і ліки. В промислово розвинених і багатих державах існують дві основні форми надання медичної допомоги населенню: державна та приватна (страхова), а в деяких країнах ще і змішана державно-приватна.

     В Україні домінуючою залишається  державна медицина з обмеженими фінансовими  ресурсами, але доступна для всіх. Паралельно з державною набирає  темпи розвиток приватної медицини, яка доступна для заможних хворих [1]

     Розвиток інституту соціального медичного страхування розглядається як одна з перспективних і невід’ємних складових комплексної програми розвитку системи охорони здоров’я. Принциповою особливістю обов’язкового медичного страхування є узгодження обсягів державних гарантій щодо надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами системи.

     На  сьогодні в державі існує кілька підходів щодо запровадження системи обов’язкового медичного страхування:

з можливим залученням страхових компаній; 
— шляхом об’єднання соціального медичного страхування та загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; 
— запровадження медичного страхування як окремого виду соціального страхування з відповідною системою управління. Кожен із запропонованих варіантів має свої переваги та недоліки.

Медичне страхування, на відміну від усіх інших видів соціального страхування, має охопити практично все населення, а не лише працюючих або пенсіонерів, та передбачає надання кваліфікованої медичної допомоги, а не здійснення грошових виплат. [6] 

     Проблеми  розвитку системи  медичного страхування  в Україні

     Якщо  не буде проведена реструктуризація системи медичної допомоги, не будуть реалізовані відповідні стратегії  підвищення ефективності витрат, раціоналізації використання наявних у галузі фінансових, матеріально-технічних і кадрових ресурсів, Впровадження обов'язкового медичного страхування, замість очікуваного позитивного ефекту може призвести до небажаних наслідків. Зокрема, до підвищення вартості медичних послуг, додатковий податковий тиск на працюючих та роботодавців, ухилення від сплати податків, високі витрати на утримання персоналу ще одного фонду соціального страхування і т.п. Саме тому одностайною була думка фахівців Світового банку та ВООЗ про те, що введення обов'язкового медичного страхування в Україні доцільно відкласти до тих пір, поки не будуть створені необхідні для цього умови. Як відомо, однією з головних причин складного становища в системі охорони здоров'я України є значний дефіцит фінансових ресурсів. Вирішення проблеми фінансового забезпечення державного сектора охорони здоров'я принципово можливо шляхом застосування двох основних стратегій, які можуть використовуватися як окремо, так і одночасно, взаємно доповнюючи один одного. Перша з них полягає в перерозподілі фінансових коштів за рахунок інших витратних статей державного та місцевих бюджетів, а другий - у запровадженні нових або підвищення діючих податків (або зборів) у рамках системи соціального страхування.  
Важливо усвідомлювати, що саме по собі обов'язкове медичне страхування є не додатковим джерелом коштів (як багато хто думає), а лише одним з можливих механізмів збору та розподілу наявних фінансових ресурсів

     Пацієнт має право знати – скільки  за нього заплатили і які послуги при цьому він одержить. Страхова медицина розв’язує питання доступності медичних послуг для широких верств населення, фінансування наукових досліджень, підготовку медичних кадрів, витрати на матеріально-технічну базу лікувально-профілактичних закладів, автотранспорт та інші потреби.[1]

     Найбільш  важливими проблемами розвитку системи  медичного страхування в Україні  є:

1. Забезпечення конкурентного середовища на ринку медичних послуг у разі прийняття законодавчих актів з питань обов’язкового соціального медичного страхування.
2. Створення умов розвитку добровільного медичного страхування у якості ефективного доповнення до обов’язкового соціального медичного страхування, яке б забезпечувало покриття витрат за надання медичної допомоги, понад або в межах обсягу і рівня, визначених програмами обов’язкового соціального медичного страхування.
3. Здійснення оподаткування  сукупного доходу громадян у разі отримання страхових виплат за договорами добровільного медичного страхування відповідно до бази та ставок, які передбачені до обов’язкового соціального медичного страхування
4. Посилення зацікавленості роботодавців у турботі про збереження здоров’я своїх працівників шляхом встановлення економічних стимулів щодо коштів, які направлятимуться підприємствами на добровільне медичне страхування.
5. Створення умов для найбільш повного задоволення потреб населення в одержанні доступної і високоякісної медичної допомоги.
6. Підвищення  фінансового стану працівників медичних установ.[2]

     Для вирішення  вище наведених та багатьох інших проблем необхідно розробити державну програму медичного страхування населення та прийняти необхідні законодавчі акти, які б дозволили реалізувати права застрахованих осіб на отримання медичної допомоги належної якості, контролювати обґрунтованість та ефективність наданих медичних послуг. [1]

     За  словами Зиновія Митника, уже підготовлені зміни до закону "Про основи законодавства щодо охорони здоров'я" і низка інших законопроектів.

     "Якщо  вони будуть прийняті, то дадуть  нам можливість впритул підійти  до прийняття закону про страхову медицину або, точніше, закону "Про обов'язкове загальнодержавному медичне страхування", - зазанчив він. "Цей законопроект має принципово змінити фінансування медицини - не за залишковим принципом бюджетного. Фінансування буде йти на жителя, на пацієнта, а не на ліжко-місце в лікарні", - пояснив міністр. За словами Митника, це дасть можливість заробити ті фінанси, які можна буде використовувати для підвищення заробітної плати медичних працівників. "Адже ця зарплата повинна бути на рівні середньої в промисловості, а зараз вона істотно нижча. Це і є основна причина нашої нестачі кадрів практично у всіх областях медицини", - пояснив він.[5]

     Існує також думка, що в  умовах економічної нестабільності введення в Україні страхової медицини призведе до погіршення медичного обслуговування мешканців, передовсім пенсіонерів, інвалідів, бідних. Найбільш перспективною видається в майбутньому організація державно-приватної медицини з врахуванням соціально-економічного становища українців у наданні медичних послуг. [1]

     Ставлення українців до страхової  медицини

     Обовязкове Медичне Страхування втілює важливий принцип соціального балансу: багатий платить за бідного, здоровий за хворого. Доцільно звернути увагу й на те, що ОМС (у переважній більшості країн) не гарантує надання усіх медичних послуг, деякі послуги оплачуються або за рахунок добровільного медичного страхування, або за рахунок власних коштів пацієнтів.

       Київський інститут з проблем управління імені Горшеніна з 3 по 5 липня 2010 року провів опитування на тему: “Страхова медицина в Україні». Відповідно до результатів опитування українці підтримують запровадження страхової медицини, але скептично оцінюють наслідки цієї реформи. За страхову медицину виступає майже половина опитаних - 45,2% Проти впровадження близько третини респондентів 32,7%. Кожному п`ятому українцю, а це 22,1%, важко дати відповідь на це запитання. Експерти інституту дійшли висновку, що українці визнають наявність корупції у системі охорони здоров’я. Респонденти відповідали, що безпосередньо стикалися з фактами прямого вимагання грошей у державних медичних установах, а переважна більшість громадян оплачує медичні послуги. Більша частина українців, а це 65,2% вважає систему охорони здоров’я корумпованою.

     Близько третини українців 36,3% сподіваються, що у разі запровадження страхової  медицини рівень корупції у системі  охорони здоров’я зменшиться. 31, 4 % переконані, що рівень корупції не зміниться, а на думку кожного десятого, в разі запровадження страхової медицини, рівень корупції збільшиться.

     На  превеликий жаль, результати цього  соціологічного дослідження стали  підтвердженням того, що пересічні  українські громадяни, які не мають  вагомих коштів, не можуть розраховувати  на те, що їм буде надана якісна безоплатна медична допомога, як цього вимагає стаття 49 Конституції України: “Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. [3]

     Переваги  страхової медицини в Україні

     Перешкодою  розвитку страхової медицини є психологія нашого населення. Закордоном для людей відсутність медичної страховки – нонсенс. Адже навіть із здоровою людиною можуть статися непередбачувані ситуації – аварії, травми, гострі захворювання. Страхова медицина передбачає і профілактику, тобто дисциплінує людей, зобов’язує їх стежити за своїм здоров’ям,  проходити регулярні медогляди, дотримуватися призначення. У разі невиконання вказівок лікаря страхові компанії застосовують фінансові санкції до «неслухняного» клієнта. 

     Впровадження  страхової медицини дасть змогу підвищити якість обслуговування. Адже за страховою угодою відповідальність несе і лікар, і пацієнт. Страхування – важливий крок до викорінення корупції у цій сфері, бо лікування стане більш прозорим і регламентованим, а лікарі матимуть змогу більше отримувати за  свою кваліфіковану  роботу. Звісно, якість потребує і значного матеріально-технічного забезпечення.

     Пропонують  для початку людям можна пропонувати страхові поліси із базовим набором послуг, які відповідали б рівням доходів. Так зараз, найбільш поширеним є страхування на амбулаторну допомогу, що включає обстеження і лікування гострих захворювань (застуди, травми, оперативні втручання). Але залежно від своїх фінансових можливостей людина може придбати страховку, що включає профілактику, стоматологічні послуги, навіть санаторне лікування. По можливості варто  застрахуватися в молодому віці, оскільки вік так як  інші фактори ризику (шкідливі звички, хронічні хвороби, ожиріння) здорожує вартість страхування і зменшує суму страхових виплат. [4]

Концепції впровадження обов’язкового  медичного страхування

        У Верховній Раді України зареєстровано 11 діаметрально протилежних законопроектів з ОМС, які визначають правові засади медичного страхування. Перші передбачають дофінансування медичної галузі та створення фонду ОМС (або перепрофілювання фонду соцстраху по тимчасовій непрацездатності), який буде виконувати як функцію страховика, так і організаційно-методичну, контролюючу й загалом посередницьку діяльність між медичним закладом та пацієнтом. Другі — участь страхових компаній. Усі законопроекти мають своїх прихильників і противників, позитивні та негативні сторони, але ні один не був прийнятий Верховною Радою. З метою створення дієвої системи медичного страхування Ліга страхових організацій України (ЛСОУ) та Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) розробили та подали на розгляд Держфінпослуг дві концепції запровадження ОМС в Україні. Вони подібні між собою, але мають і деякі суттєві відмінності. Концепція ЛСОУ передбачає створення Медичного страхового бюро України (МСБУ) — гарантійний, координаційний та компенсаційний орган, засновником якого має стати Кабінет Міністрів України. Участь в ОМС будуть приймати тільки ризикові страхові компанії (СК, які займаються усіма видами страхування, крім страхування життя) і є членами МСБУ. Для вступу в МСБУ страховим компаніям необхідно мати широку сітку філіалів по всій країні та внести вступний внесок у розмірі 1 млн євро. Для цього, згідно з оцінками експертів, СК потрібно буде затратити біля 2 млрд гривень.

Що пропонує концепція МОЗ? ОМС має здійснюватись  за накопичувальним принципом (суттєва  відмінність від пропозицій ЛСОУ). Це дасть змогу кожному застрахованому, за умови відповідального ставлення  до свого здоров’я, зекономлені  та накопичені кошти використати на пенсійні програми або одноразові виплати. Джерела фінансування: запровадження єдиного соціального податку, частина коштів від якого піде на сплату медичного страхування; підвищення акцизних зборів на тютюн та алкоголь; введення єдиного невисокого за ставкою податку на активи для усіх суб’єктів господарювання. Річний страховий платіж за одного застрахованого, згідно з розрахунками МОЗ, не буде перевищувати 1000 грн. Передбачається надання авансів (передоплата медичних послуг) медичним закладам, для того щоб вони мали обігові кошти для придбання медикаментів, оплати зарплати, комунальних послуг і т.д. ЛСОУ пропонує аванс у розмірі 25 %, МОЗ — 60 %. Для оплати медичного страхування для усіх підприємств, установ, організацій та приватних підприємств буде визначений сумарний розмір відрахувань на медичне страхування. У подальшому ці кошти розподілятися наступним чином: одна частина сплачується у фонд Агенції при МОЗ (для щомісячних авансових платежів медичним закладам і створення резервних внесків з метою здійснення вирівнювання та покриття можливого дефіциту у окремих територіальних одиниць), друга частина відповідно до вибору кожного застрахованого — Агенції, СМСК, ЛСК або ЛК.

По підрахункам  для повноцінного функціонування ОМС  потрібно щорічно біля 30 млрд гривень. Зрозуміло, що на початку не буде таких коштів, і починати прийдеться десь з 10 млрд грн. На першому етапі до ОМС, який має тривати біля 2–3 років, будуть залучені тільки працюючі громадяни та приватні підприємці. Також в ОМС будуть брати участь поліклініки та стаціонари обласних і районних центрів, заклади загальнообласного характеру, які набудуть статусу університетських клінік, ряд спеціалізованих закладів та приватні клініки. Пенсіонери, безробітні, студенти, діти до 18 років долучаться до ОМС за умови прийняття на законодавчому рівні підвищених ставок акцизних зборів (тютюн, алкоголь) та введення податку на активи. За рахунок цих цільових коштів буде забезпечуватись медичною страхівкою вищезазначені категорії населення.

На другому етапі ОМС буде охоплено ціла низка медичних закладів, включаючи загальнодержавні, спеціалізовані центри, педіатрія, станції швидкої допомоги, сільська медицина та майже все населення України, за винятком окремих категорій: інваліди війни, засуджені тощо. Кожний застрахований буде мати відповідний поліс і відкритий рахунок, на якому будуть накопичуватися внесені кошти.