Реєстрація та ліцензування страховиків

    — забезпечує проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності державного страхового нагляду;

    — визначає правила формування і розміщення страхових резервів, а за погодженням із Державним комітетом статистики України — правила їх обліку та показники звітності;

    — розробляє пропозиції щодо впровадження єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку і звітності, а також форм статистичної звітності для страховиків і страхових посередників;

    — аналізує стан і тенденції розвитку страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні; — у визначеному законодавством порядку організовує і координує навчання, підготовку і перепідготовку кадрів та визначає кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку, організовує наради, семінари, конференції з питань страхової діяльності;

    — бере участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, вивчає, узагальнює, поширює світовий досвід, організовує виконання міжнародних договорів України з цих питань;

    — роз'яснює порядок застосування законодавства про страхову діяльність і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні, проводить через засоби масової інформації інформаційно-роз'яснювальну роботу з питань страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;

    — здійснює організаційно-методичне забезпечення проведення актуальних розрахунків;

    — розглядає звернення громадян, підприємств, установ та організацій з питань, що належать до його компетенції;

    — розробляє нормативні і методичні документи з питань страхової діяльності, що віднесена Законом України «Про страхування» до компетенції Уповноваженого органу;

    — узагальнює практику страхової діяльності, розробляє пропозиції щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність;

    — бере участь у проведенні заходів щодо підвищення кваліфікації кадрів для страхової діяльності;

    — виконує інші функції, потрібні для виконання покладених на нього завдань.

    Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України має право:

     — одержувати у визначеному порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їхнє фінансове становище та пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і громадян — інформацію, потрібну для виконання покладених на нього завдань;

    — одержувати від страхових брокерів визначену звітність про їхню діяльність та інформацію про укладені договори, а також; пояснення щодо цих даних;

    — видавати приписи страховим брокерам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання — приймати рішення про вилучення страхового брокера з державного реєстру страхових брокерів;

    — одержувати у визначеному порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

    — створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок діяльності страховиків та страхових брокерів;

    — контролювати достовірність та повноту інформації, що надається учасниками страхового ринку, призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

    — одержувати безоплатно від органів виконавчої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

    — при виявленні порушень страховиками вимог законодавства України про страхову діяльність видавати їм приписи щодо їх усунення, а в разі невиконання приписів — зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про відкликання ліцензій та вилучення з державного реєстру страховиків (перестраховиків). Суперечки щодо відкликання ліцензії розглядає суд або арбітражний суд;

    — звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика як суб'єкта підприємницької діяльності у випадках, передбачених ст. 8 Закону України «Про підприємництво».

    Посадові особи Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України у випадку розголошення в будь-якій формі відомостей, що є комерційною таємницею страховика, несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством.

 

4.Обовязкове медичне  страхування в Україні

    У  статті  висвітлено  правові  проблеми  обов’язкового  медичного  страхування  в Україні  та  перспективи  їх  вирішення.  Наведено  чинники,  котрі  свідчать  про актуальність  вирішення  питань  юридичного  забезпечення  медичної  діяльності.

     Стверджується,  що  кардинальним  кроком,  котрий  здатен  значною  мірою  змінити ситуацію  на  краще,  є  запровадження  у  нашій  державі  обов’язкового  медичного страхування. Зазначені основні етапи  історії законотворчості стосовно обов’язкового медичного страхування в Україні.    Визначені переваги та недоліки створення єдиного державного Фонду медичного страхування. Ключові слова:  медичне  страхування,  правові  проблеми,  Фонд  медичного страхування.

    До  питань  юридичного  забезпечення  медичної  діяльності  в  Україні  останнім часом  простежується  підвищена  увага. Причиною  цього  є  багато  різних  чинників, ключовими з яких вважаємо такі:

    –  значимість  такого  соціального  та  особистого  блага,  яким  є  здоров’я,  для кожної людини та суспільства в цілому;

    –  недостатня правова урегульованість великої кількості важливих питань сучасної медицини, коли проблемні ситуації одноособово вирішують медичні чиновники;

    –  соціально-економічні  перетворення,  що  тривають  в  Україні  останні 12-

15 років,  результатом   яких  стало  збільшення  кількості   соціально незахищених, малозабезпечених  верств населення; 

    –  практика,  що  вже  стає „звичною”,  платного  надання  медичної  допомоги  у державних  та  комунальних  медичних  установах,  котра  офіційно  не  є легітимізованою, вельми поширена;

    –  потреби  захисту  прав,  свобод  та  законних  інтересів  медичних  та

фармацевтичних працівників, низька заробітна плата яких здатна „гальмувати”

будь-які локальні чи системні перетворення медичної галузі в Україні.

    Ці  та  багато  інших  чинників  зумовлюють  необхідність  пошуку  шляхів

удосконалення  ситуації  в  українській  охороні  здоров’я.  На  наше  глибоке 

переконання за допомогою паліативних засобів ми не зможемо суттєво просунутись вперед у вирішення державних медичних проблем. До таких кроків належать:

    1) підвищення заробітної плати медичним працівникам;

    2) відкриття нових медичних  центрів,  навіть оснащених найсучаснішим

медичним обладнанням;

    3) намагання забезпечити „прозорість”  процесів  ліцензування  та  акредитації

медичних установ;

    4) налаштованість  з боку  держави домінантно  регулювати  ціноутворення на медичні препарати.

     Усі  ці  заходи  є  тією  чи  іншою  мірою  суспільно  корисними,  однак  на  нашу думку, вони суттєво не здатні поліпшити стан справ в українській охороні здоров’я.

    Чому? Тому що це „латання дір”, це боротьба з наслідками, а не з причинами.

    Кардинальним  кроком,  котрий  здатен  значною  мірою  змінити  ситуацію  на краще,  є  запровадження  у  нашій  державі  обов’язкового  медичного  страхування. Саме  обов’язкового,  поряд  з  уже  існуючим  добровільним.    Причому,  як  видається, адекватної альтернативи такому крокові фактично немає. Досвід провідних держав світу  засвідчує,  що  саме  обов’язкове  медичне  страхування  є  тим  засобом,  за допомогою  якого  є  змога  забезпечити реалізацію прав  громадян на безперешкодне отримання  якісної  медичної  допомоги.  Абсолютно  слушно  стверджує С.Г. Стеценко,  що  медичне  страхування  є  частиною  соціального  страхування  та полягає у гарантуванні з боку держави рівних можливостей для громадян стосовно отримання медичної та фармацевтичної допомоги .

    Станом  на  сьогодні  якісна  медична  допомога  обходиться  досить  дорого  для гаманців  більшості  українських  громадян.  Оскільки  пересічний  український громадянин –  не  олігарх,  то  і  дозволити  собі  витрачати  значну  частину сімейного бюджету на  медицину  більшість українців об’єктивно  не  у змозі.  Норма ст. 49

    Конституції України, відповідно до якої держава створює умови для ефективного  і доступного  для  всіх  громадян  медичного  обслуговування,  не  виконується.  Та  й фактично вона за цих умов не може бути дотримана, і це не вина, а біда вітчизняної охорони здоров’я та медичних працівників.

    Сама  проблематика  медичного  страхування  є  не  є  зовсім  новою  навіть  у сучасній  Україні.  З  початку 90-х  років XX ст.  у нашій державі почали  виникати певні форми добровільного медичного страхування.  Велика  кількість загальнострахових компаній  почала  займатися медичним  страхуванням  у різних обсягах. Останніми роками почало  стихійно  з’являтися  добровільне  страхування  у некомерційній  формі –  так  звані  лікарняні  каси.  Але  за  відносно  незначного поширення добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює.

    Інакше кажучи, певні кроки уже зроблені.

У  методологічному  плані  необхідно  зазначити,  що „наукове  поле”  вивчення

проблем  правового  забезпечення  охорони  здоров’я  та  медичного  страхування  в  Україні вже розробляється. Серед  науковців, котрі активно займаються проблемами правового  регулювання  обов’язкового  медичного  страхування,  потрібно акцентувати  на  працях  таких  дослідників,  як  О.   Голяченко,  котрий  є  одним  із фундаторів  нового  наукового  напряму – „економіка  охорони  здоров’я”,  де розглядаються  і  проблеми  медичного  страхування;  В. Рудий,  дослідження  якого торкаються  проблем  фінансових  та  економічних  відносин  у  системі  охорони здоров’я  України;  С. Стеценко,  у  наукових  працях  якого  висвітлено адміністративно-правові  проблеми  вітчизняної  охорони  здоров’я.  Водночас збільшується  кількість  наукових  статей  у фахових журналах  та  збірках матеріалів науково-практичних конференцій як юридичного, так і медичного спрямувань.

    Невирішеними  проблемами,  що  дискутуються  в  науковому  середовищі

стосовно обов’язкового медичного страхування, є такі:

    –  медичне  страхування  як  шлях  до  забезпечення  передусім  доступності

медичної допомоги громадянам незалежно від їх матеріального  статку; 

    –  медичне страхування як державна гарантія;

    –  багатоджерельність  фінансування  медицини,  що  дасть змогу медичним

працівникам отримувати заробітну плату не лише із державного бюджету, а й 

за рахунок виплат по обов’язковому медичному страхуванню;

    –  характер  та  форма  участі  страхових  компаній  у  системі  обов’язкового

медичного страхування;

    –  розробка  та  запровадження  медико-правових  стандартів  надання  медичної

допомоги затих чи інших варіантів захворювань;

    –  роль  держави  у  функціонуванні  всієї  системи  медичного  страхування  в Україні тощо.

    Що  ж  стосується  практичної,  зокрема  правотворчої  діяльності,  то  потрібно зазначити  що  останніми  роками  запропоновано  декілька  варіантів  законопроектів стосовно  обов’язкового  медичного  страхування.  Вони  відрізняються  іноді  досить кардинально, один від одного. Одні пропонують залучати до процесу обов’язкового медичного  страхування  комерційні  установи –  страхові  медичні  організації,  інші вважають, що ці повноваження доцільно делегувати державі.

    Історія  законотворчості  стосовно  обов’язкового  медичного  страхування  в

Україні має кілька етапів:

    1. Проект  Закону “Про  загальнообов’язкове державне  соціальне медичне

страхування” № 4505 від 12.12.2003 р. (Подання І. Франчука).

    2. Проект  Закону  про загальнообов’язкове державне  соціальне медичне

страхування № 4505-1 від 06.02.2004 р. (Подання І. Шурми).

    3. Проект Закону „Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування”

№ № 3370 від 08.10.2003 р. (Подання  М. Поліщука, Р. Богатирьової).

    4. Проект Закону „Про загальнообов’язкове медичне страхування” № 3370-1 від 27.01.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова).

    5. Проект  Закону „Про  обов’язкове медичне страхування”  № 5655  від

16.06.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова, В. Хомутинніка).

    Серед  останніх  ініціатив  можна  вказати  приклади 2006 р.,  коли  були

запропоновані  законопроекти  з  однаковою  назвою („Про  загальнообов’язкове  державне соціальне медичне страхування”), положення яких присвячені проблемам запровадження  та  правового  регулювання  обов’язкового  медичного  страхування.

     Йдеться про:

    а) проект, який внесли Я.М. Сухий, Л.Л. Денисова, С.В. Шевчук, М.В. Мельничук;