Організація фінансів страхової компанії

    Порядок створення нових або реорганізації існуючих страхових компаній регулюється як загальними законами (про підприємницьку діяльність, реєстрацію та ліцензування юридичних осіб, виконання грошово-валютних операцій, рух цінних паперів і т. ін.), так і законодавством, що стосується особливостей страхової діяльності.

    Процес  створення страхової компанії можна  поділити на два етапи: формування юридичної особи і надання їй статусу страховика. Безперечно, ці етапи тісно взаємопов’язані, що відбивається в установчих документах, розмірі статутного фонду, визначенні сфер діяльності тощо.

    Юридичні  особи (крім банків) мають бути зареєстровані  в адміністраціях за місцем розташування. Компанія, котра отримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінансові операції, пов’язані з формуванням статутного фонду, підготовкою офісу, розміщенням тимчасово вільних грошових коштів. Але на цьому етапі компанія ще не є страховиком. Вона набуває такого статусу тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.

    Державна  організація, за вітчизняним законодавством, може набути статусу страховика лише як виняток. Закон України «Про страхування» визначає: «В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації...». У цьому разі страхова компанія має право використовувати у своїй назві слова «державна», «національна» або похідні від них лише за умови, що єдиним власником такої компанії є держава.

    Важливою  відмінною рисою державної компанії, з позиції фінансового менеджменту, є те, що в процесі формування фінансових ресурсів вона може розраховувати на державну підтримку (фінансування за рахунок бюджету, надання пільгових кредитів, одержання державних гарантій при залученні іноземних позик і т. п.). Прикладом такої компанії (організації) міг слугувати Держстрах СРСР. Наразі державних страхових організацій в Україні не існує.

    Щоб розпочати свою страхову діяльність, фінансова установа, створена у визначеній законодавством формі, повинна ще пройти процедуру ліцензування. Існує пряма законодавча норма: «...слова «страховик», «страхова компанія», «страхова організація» та похідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності». Ліцензію страховикам видає Уповноважений орган − Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (далі − Держфінпослуг) на підставі заяви страховика та після розгляду необхідного пакету документів. Ліцензія видається не в цілому на страхову діяльність, а на проведення конкретних видів страхування. Страховики мають право займатися тільки тими видами страхування, які визначені в ліцензії. Перелік конкретних видів добровільного страхування, на які можна отримати ліцензію, подається в ст. 6 Закону України «Про страхування». Перелік конкретних видів обов’язкового страхування − в ст. 7 цього Закону. Доречно зауважити, що порядок та умови здійснення кожного конкретного виду добровільного страхування визначаються відповідними Правилами, які розробляє страховик і які затверджує Держфінпослуг при видачі ліцензії, а порядок та умови кожного конкретного виду обов’язкового страхування регулюються відповідною постановою Кабінету Міністрів України.

    Діяльність  страховиків у сфері страхування життя й у сфері загального страхування підлягає окремому ліцензуванню. Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права за чинним законодавством України займатись іншими видами страхування і − навпаки. Такий розподіл почав діяти з 1997 року.Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування життя, відрізняється від управління компанією, яка провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило, передбачається підвищений розмір статутного капіталу. Встановлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчислюються окремо за кожним договором страхування з використанням методів актуарної математики. Доходи таких компаній у вигляді внесків за довгостроковими договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню. Власники полісів довгострокового страхування життя мають право брати участь у прибутках страховика.

    Довгостроковий  характер зобов’язань за договорами страхування життя позначається на характері інвестиційної політики страховика. Інвестиційний портфель такого страховика може містити значну частку довгострокових вкладень у загальному обсязі власних інвестицій. Це стає можливим завдяки тому, що договори страхування життя укладаються на довгий строк, а зобов’язання з виплат страхувальникам, як правило, є досить прогнозованими і значно віддаленими у часі. Інвестиційна діяльність компаній, що працюють у секторі загального страхування, орієнтована, здебільшого, на короткострокові високоліквідні інвестиції, тому що строк дії договорів загального страхування зазвичай не перевищує року. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять унікальним їхнє становище на ринку капіталу: вони чи не найєдиніші фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для довгострокових інвестицій.

    З огляду на ці особливості в більшості країн світу заборонено створювати так звані композитні компанії, які б одночасно здійснювали страхування життя і загальне страхування. У країнах Європейського Союзу, наприклад, така заборона діє з 1982 року. Страховий ринок чітко розподілений на ринок страхування життя і ринок загального страхування. 

    2. Організаційна структура страхової компанії.

    Під структурою компанії розуміються насамперед зв’язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями (департаментами), відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії.

    Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.

    Структура управління компанією може будуватись за такими принципами.

    Принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов’язковими для всього персоналу. Такий порядок, коли підлеглим структурам доводиться вирішувати справи виключно через «верхи», забезпечує відповідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

    Принцип функціонального  підпорядкування. Право давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії.

    Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

    Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.

    Страхові  компанії, формуючи свої організаційні  структури, використовують* зазвичай, усі три принципи. Важко уявити, наприклад, Національну акціонерну страхову компанію (HACK) «Оранта» без урахування можливостей раціонального поєднання лінійного та функціонального підпорядкування підрозділів, їх співробітників. Що ж до принципу лінійно-штабного підпорядкування, то він у багатьох компаніях довго недооцінювався.

    Найбільшою  страховою організацією в Україні за низкою параметрів і досі лишається HACK «Оранта». Структура цього страховика доволі складна. Вона охоплює чотири рівні управління: центральний офіс (Правління компанії), обласні (Київську і Севастопольську міські) дирекції, міські та районні відділення й філії. Ця компанія − наступниця колишнього Укрдержстраху. До 1994 року вона мала свої відділення в усіх районах України. Згодом зі складу HACK «Оранта» виокремилися як самостійні юридичні особи деякі обласні дирекції. Так утворилися відкриті акціонерні товариства «Крим-Оранта», «Оранта-Дніпро», «Оранта-Донбас», «Оранта-Лугань», «Оранта-Січ». Останніми роками HACK «Оранта» відкрила низку філій і відділень в областях, де функціонують названі щойно самостійні страховики.

    Одним з молодих страховиків є ЗАТ «Страхова група «ТАС»«, яка завдяки успішному менеджменту вже ввійшла за обсягом наданих страхових послуг до першої п’ятірки. Організаційну структуру цього формування наведено на рис. 1.1.

    Багато  компаній (HACK «Оранта», «Гарант-Авто», «АСКА», «ТАС», «Скайд-Вест», «Остра-Київ» та ін.) мають розгалужену мережу дирекцій, філій, відділень та представництв.

    Філія страховика − це відокремлений підрозділ, що не є юридичною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється використовувати згідно Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав ліцензії Міністерства фінансів України (або раніше Укрстрахнагляду) і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників страховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями. Нині на страховому ринку працює понад 1000 філій та відділень страхових компаній.

    Зі  світової практики відомі три системи  організації роботи страхових компаній з філіями. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Вибір тієї чи іншої системи роботи з філіями залежить від конкретних обставин.

    Централізована  система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андеррайтингу та відшкодування збитків, на рівні центрального офісу (головної контори). Тут підписуються поліси, здійснюються розрахунки, пролонгуються поліси. На філії покладаються видача бланків, отримання і перевірка анкет на страхування та покриття збитків. Ці документи пересилаються до центрального офісу для прийняття рішень. Переваги цієї системи полягають у тому, що вона вимагає менше висококваліфікованих фахівців, скорочуються витрати на ведення справи. До недоліків слід віднести те, що працівники філій мають малі перспективи для кар’єри, на прийняття рішень витрачається багато часу, причому рішення не завжди враховують місцеві умови.

    Децентралізована  система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладення договорів і відшкодування збитків, приймаються у філії. Остання самостійно поновлює договори і веде облік. Звичайно, що рішення філії мають узгоджуватися з політикою, що її проводить компанія в цілому. Перевагою є те, що у філії працює більш кваліфікований персонал, ніж при централізованій системі, клієнти мають можливість оперативно отримати більше послуг. До недоліків можна віднести недостатній обсяг роботи для кваліфікованих працівників, ускладнення щодо перестрахування ризиків.

    Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюються головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андеррайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуговують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це компромісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізованої і децентралізованої систем.

    У філіях зосереджується великий обсяг інформації про поліси, страхові внески, відшкодування збитків, заробітну плату, комісійні винагороди. Для опрацювання цієї інформації використовуються комп’ютери. Існує тісний зв’язок між філіями і головним офісом. Завдяки високій швидкості роботи факсів, комп’ютерів, принтерів, ксероксів, електронної пошти прискорилося оформлення страхових послуг. Відпала потреба в рутинній ручній роботі, що її виконували різні службовці.

    Представництво  страховика − це відокремлений підрозділ останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положенням про представництво, не маючи права безпосередньо продавати страхові поліси, а також здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність. Представництво виконує функції і завдання, які сприяють організації та здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фінансується ним. Представництва можуть бути створені на території як України, так і іноземних держав. Вони мають такі завдання: збір інформації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або країні, виконання репрезентативної функції, надання консультацій.

    У деяких країнах (наприклад, у Росії) існують також агентства страхових компаній, які надають представницькі послуги, виконуючи водночас деякі операції, пов’язані з підготовкою проектів страхових договорів, обстеженням наслідків страхових випадків.

    Про створення чи ліквідацію філій і  представництв страхова компанія в 10-денний термін інформує Міністерство фінансів України. Страховик несе повну відповідальність за діяльність його відокремлених підрозділів.