Класифікація страхових зобов’язань

Варіант 1 
 

       1.Класифікація страхових зобов’язань. 

     Страхова  послуга – це договірна умовна послуга, що полягає у відшкодуванні  матеріальної шкоди, яка заподіяна  конкретній особі, яка є учасником  цих договірних відносин. У будь-якому  випадку оплата майбутньої страхової послуги має безумовний характер, а надання самої послуги (відшкодування шкоди) – умовний характер і залежить від обговорених заздалегідь цими договірними відносинами умов, що формують страхове зобов’язання.

     У цивільному праві, одним із розділів якого є страхування, зобов’язання – це правовідносини, в силу чого одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певні дії: передати майно, виконати роботу і т. подібне, а кредитор має право вимагати від боржника їхнього виконання. За страховим зобов’язанням страхувальник зобов’язаний своєчасно сплатити страховику страхову премію і повідомити страховику про всі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику (або іншій визначеній особі) належну суму страхового відшкодування. Права й обов’язки сторін, визначені в договорі страхування, формують зміст страхового зобов’язання. Носієм страхового зобов’язання є договір страхування, що обов’язково повинен мати письмову форму.

     Всі елементи страхового зобов’язання набирають  сили лише за умови фактичного виникнення цього зобов’язання тільки при наявності  законних страхових правовідносин. Для того, щоб виникло страхове зобов’язання, необхідне настання певних юридичних фактів.

     Юридичні  факти – це певні обставини, з  якими закон пов’язує встановлення, зміну і припинення правовідносин. Серед безлічі явищ зовнішнього  світу можна виділити низку юридично значимих явищ і фактів, що впливають  на виникнення (зміну, припинення) правовідносин, і мають юридичні наслідки. Деякі правові наслідки виникають в силу одного юридичного факту, інші потребують співпадання декількох фактів, і для їхнього виникнення недостатньо одного юридичного факту – правовідносини виникають лише при наявності декількох фактів (така ситуація називається складним юридичним фактом).

     Цивільним кодексом будь-якої країни передбачається, що цивільні права й обов’язки  виникають:

     • із умов, які передбачені чинним законодавством або іншими правовими  актами;

     • через дії громадян або юридичних осіб, а саме із:

     - договорів;

     - інших угод;

     - актів державних органів;

     • внаслідок інших дій осіб і  подій, із якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.

     Страхові  правовідносини – відносини зобов’язальні, тобто відносини, що визначають перехід майнових прав від боржника до кредитора. І, як будь-яке зобов’язання, страхове зобов’язання може виникати з договору або з інших підстав, які передбачені законом.

     Страхові  правовідносини можуть бути договірними, що виникають після волевиявлення сторін про укладання договору страхування, або позадоговірними, тобто обов’язковими для сторін. І ті, й інші правовідносини повинні фіксуватися в письмовій формі. В залежності від підстав виникнення зобов’язань, страхування традиційно поділяється на дві форми: добровільну й обов’язкову (див. рис.2.1). Обидві форми страхування можуть здійснюватися будь-яким страховиком України, що має ліцензію на відповідний вид страхування. Жодний із страховиків, які мають ліцензію на той або інший вид страхування, не може одержати перевагу перед іншими страховиками з боку держави. Монополізація страхової діяльності в Україні заборонена (ст. 41, 42 ЗУ “Про страхування”).

     Особливості реалізації принципів добровільності та обов’язковості у страхуванні:

     Конкретний страховий інтерес кожного страхувальника реалізується при укладанні договору добровільного страхування між цим страхувальником і обраним страховиком, причому зміст і форма договору страхування повинні відповідати вимогам страхового законодавства.

     Відповідно до ст. 6 ЗУ “Про страхування”, “Добровільне страхування – це страхування, що здійснюється на підставі договору між страхувальником і страховиком”. Договором відповідно до загальноцивільного законодавства визнається угода двох або декількох сторін щодо про встановлення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків.

     Договір страхування – це двостороння  письмова угода між страховиком  і страхувальником, згідно якої “...страховик  бере на себе зобов’язання при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, що визначена страхувальником у договорі страхування, на користь якої укладений договір страхування (надати допомогу, виконати послугу і т.і.), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у встановлені терміни і виконувати інші умови договору” [1, ст. 16]. Договір страхування, укладений не у письмовій формі, є нікчемним [6, ст. 981].

     Укладання договору починається з письмової  або усної заяви страхувальника й закінчується його підписанням (врученням  страхувальнику страхового поліса або свідоцтва). При цьому договір страхування набирає сили, як правило, лише після сплати страхувальником визначеної страхової премії (разової або у вигляді першого страхового внеску).

     Особливістю договору добровільного страхування є те, що він, формально будучи двостороннім, у силу його певних умов може бути, по суті, трьохстороннім і навіть багатостороннім. Так, за договором особистого страхування одержувачами страхової суми можуть виступати або страхувальник, або застрахований, або законні спадкоємці зазначених осіб, або посмертний (після смерті страхувальника або застрахованого) отримувач, призначений до настання страхового випадку.

     Потрібно  також відзначити, що принцип добровільності при укладанні договору страхування  повною мірою стосується волевиявлення страхувальника. Страховик не має права відмовити страхувальнику в укладанні договору, якщо волевиявлення страхувальника відповідає умовам цього виду страхування.

     Обов’язкове страхування. Відповідно до ст. 5 ЗУ “Про страхування”, обов’язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. здійснення обов’язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом, забороняється. Перелік видів обов’язкового страхування наведено у [1, ст.7].

     Таким чином, обов’язкове страхування  здійснюється шляхом укладання із страховиком  договору страхування особою, на яку  закон покладає обов’язок такого страхування (тобто вимагає від  особи набути прав та обов’язків страхувальника).

     Страхувальник зобов’язаний сплачувати встановлені страхові премії за рахунок його власних коштів, причому для страхувальника – юридичної особи, який є платником податку на прибуток, сума цих платежів включається до його валових витрат.

     Об’єкти, що підлягають обов’язковому страхуванню, порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методика актуарних розрахунків встановлюються Кабінетом Міністрів України.

     Для виникнення конкретних страхових правовідносин  за будь-яким видом обов’язкового  страхування, повинні наступити  законодавчо передбачені фактичні обставини, що поширюють зазначені  у законі права й обов’язки  на конкретну особу (на страхувальника або на застрахованих).

     Так, при обов’язковому страхуванні  від нещасних випадків на транспорті, для пасажирів необхідно виконання  таких умов:

     • укладання договору перевезення  між пасажиром і перевізником через придбання пасажиром у  перевізника проїзного квитка, який може одночасно виконувати функції страхового поліса;

     • фактичне перебування застрахованого пасажира на транспортному засобі під  час подорожі, або на іншій визначеній території.

     Для страхування водіїв, що керують цим  транспортним засобом (договір страхування водіїв від нещасного випадку на транспорті укладається між страховиком і перевізником-роботодавцем, який є страхувальником), потрібне виконання лише умови фактичного виконання застрахованою особою своїх службових обов’язків водія на транспортному засобі під час перевезення.

     Страхове  зобов’язання на користь третьої  особи

     У світовій практиці страхування часто  використовується така договірна конструкція, як страхування на користь третьої  особи, де самостійне право вимоги до страховика щодо отримання страхової виплати виникає не у сторони договору – страхувальника, а у іншої особи, яка у страхуванні називається вигодонабувачем. У ст. 16 ЗУ “Про страхування” також передбачена можливість укладання договору страхування “...на користь іншої особи, визначеної у договорі страхування страхувальником”, якій страховик повинен “...у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату (подати допомогу, виконати послугу тощо)”, проте цій особі не дається конкретного найменування.

     Зазвичай, у договорах особистого страхування ця третя особа одночасно є і застрахованою (виняток складає страхування у разі смерті, при якому третя особа визначається як отримувач страхової виплати у випадку смерті застрахованої особи, тобто в якості вигодонабувача).

     У договорах майнового страхування страхове відшкодування може бути виплачено третій особі лише тоді, коли її призначено отримувачем (вигодонабувачем) у договорі страхування при наявності у неї стосовно об’єкта страхування законного майнового інтересу в цілісності застрахованого страхувальником майна (наприклад, якщо ця особа може зазнати фактичних збитків в результаті настання страхового випадку). Так, при морському страхуванні найчастіше використовується формула: “Страхування проводиться на користь особи, що оплачує перевезення”. У договорі страхування сторони визначають умови виникнення права третьої особи, а також можливість її заміни і виконання страхового зобов’язання на користь самого страхувальника. Але страховик має право висунути цій третій особі заперечення проти здійснення виплати страхового відшкодування, що випливають із неналежного виконання страхувальником умов договору страхування .

     Правовий  статус вигодонабувача, як суб’єкта страхового зобов’язання, широко представлено в  законодавстві і інших країн, наприклад, у Цивільному кодексі Російської Федерації (далі ЦК РФ) [9].

     Загальні  правила укладання договору на користь  третьої особи (вигодонабувача) встановлені  для майнового (ст. 929 ЦК РФ) і особистого (ст. 934 ЦК РФ) страхування, але введені  обмеження, на чию користь з учасників страхового зобов’язання може бути укладений договір.

     При укладанні договору майнового страхування  одне із таких обмежень – це наявність  майнового інтересу в зберіганні застрахованого майна, тобто законного  відшкодування збитку, який виникнув при страховому випадку з застрахованим майном, або збитку, що пов’язаний з іншими майновими інтересами (ст. 929 ЦК РФ).

     При цьому правовим наслідком укладання  договору страхування майна при  відсутності інтересу в зберіганні застрахованого майна є недійсність договору (п. 2 ст. 930 ЦК РФ).

     Договір страхування відповідальності за заподіяння шкоди може бути укладений лише на користь вигодонабувача – особи, якій може бути заподіяна шкода, навіть якщо договір укладений на користь  страхувальника або іншої особи, що відповідальна за заподіяння шкоди, або в договорі не визначено, на чию користь він укладений (ст. 931 ЦК РФ).Таким чином, не тільки передбачається обов’язковість використання договору на користь третьої особи, а й прямо визначається, хто може бути вигодонабувачем у договорах страхування відповідальності за заподіяння шкоди, через індивідуалізацію вигодонабувача вказуючи на те, що ця особа, життю, здоров’ю або майну якої може бути заподіяна шкода діями страхувальника або іншої особи, на котру така відповідальність може бути покладена законом (і страхування відповідальності якої прямо передбачено договором страхування).

     Договір страхування відповідальності (ст. 932 ЦК РФ) також може бути тільки договором  на користь третьої особи, згідно з яким вигодонабувачем є сторона договору, перед якою страхувальник повинен нести відповідальність. Законодавець гарантує це право вигодонабувача через вказівку на його виникнення незалежно від того, що договір страхування укладений на користь конкретної особи, або в ньому не зазначено, на чию користь він укладений.

     Водночас, договір страхування підприємницького ризику не може бути укладений на користь  третьої особи. Право вимоги страхового відшкодування належить лише страхувальнику.