Складові інноваційного розвитку економіки

В свою чергу інноваційна  діяльність є складним процесом трансформації  новоотриманих ідей та знань в  об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “уречевлення” знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

На початок 90-х рр. Україна  володіла значними можливостями для  успішного розвитку в науково-технологічній  сфері. В Україні було створено науково-технічний  потенціал, який за багатьма параметрами  відповідав рівню найбільш розвинених країн. Вітчизняна наука та технології з окремих пріоритетних напрямів, наприклад, матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, захисних та зміцнюючих покриттів, біотехнологій тощо, зберігають передові позиції у світі.

Проте цей перехід стримувався загальною орієнтацією економічного розвитку на екстенсивний тип відтворення, що зумовлювалося застарілістю форм і методів директивного планування, обмеженим доступом галузей загального призначення до інноваційних результатів, недосконалістю критеріїв ефективності економічного розвитку, обмеженістю фінансових ресурсів та відсутністю налагоджених і постійно діючих механізмів їхньої концентрації на інноваційних пріоритетах. Безперечно, протягом десяти років економічних трансформацій, які здійснювалися вельми непослідовно та набули в Україні надмірної тривалості, годі було очікувати активізації інноваційної діяльності. Системний та інституційний злами не сприяли створенню належних для цього умов. З нашої точки зору, висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки, який досить часто робиться на підставі сучасного занепаду інноваційної діяльності, не можна вважати коректним.

Дійсним показником ефективності державної трансформаційної політики, в тому числі – і в інноваційній сфері, має стати створення передумов для органічного переходу до інноваційної моделі розвитку (за підсумками попередніх років економічних реформ). Оскільки інноваційна модель зростання є об’єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватними та ефективними були реформи, і чи привели вони до бажаної мети.

Важливим напрямом роботи стало створення законодавчої бази, яка забезпечує формування та проведення в державі узгодженої науково-технічної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери досліджень та розробок, поглиблення її зв’язків з виробництвом в умовах переходу від директивних методів управління до ринкових відносин. Уже в перші роки незалежності Верховною Радою України був прийнятий ряд законів України, спрямованих на регламентацію наукової та науково- технічної діяльності, зокрема: “Про основи державної політики в сфері науки і науково- технічної діяльності” (1991), “Про наукову і науково-технічну діяльність” (1991), “Про науково-технічну інформацію” (1993), “Про наукову і науково-технічну експертизу” (1995). Вихідні умови для формування вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності були визначені Законом “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та рядом інших, пов’язаних з ним, наприклад, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” та інші [3].

Між тим, тривалий час  інноваційному законодавству України  була властива певна фрагментарність  та непослідовність. Лише в 1999 р. Верховною  Радою України було прийнято Концепцію  науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері “Про інноваційну діяльність” вступив в дію після його підписання Президентом лише у 2002 році. Закон визначає мету та принципи державної інноваційної політики. Головною метою державної інноваційної політики визнається створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми  стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з Законом, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

Втім, і базовий для  інноваційної політики закон “Про інноваційну діяльність”, даючи  певний поштовх у сфері організації  інноваційної діяльності, все ж обходить її головні аспекти, залишаючи поза увагою головне питання – базових інновацій. Окрім того, вказаний закон не може діяти по суті до прийняття Закону “Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України” та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності [21, с. 66].

Таким чином, модернізація української економіки на засадах  інноваційного розвитку має забезпечуватися  комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної  політики та запобіганням конфлікту  між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.

4. Стимулювання інноваційного розвитку України

Роль інноваційних процесів для економічного зростання країни вже давно є безспірним фактом. Однак, їх активізація потребує активного  державного регулювання. Однак, питання  постає не в формуванні загальних  теоретичних напрямів державної інноваційної політики, а в пошуку шляхів стимулювання інноваційних процесів з боку держави, які фактично здатні сприяти розвитку національної економіки.

На сучасному етапі, інноваційний сектор економіки має  низькі показники розвитку, що вказують на доволі неефективне здійснення інноваційної політики в державі. Так, частка інноваційно активних підприємств в Україні зменшилась з 18% в 2000 р. до 10,3% в 2005 р., тоді як в Японії цей показник становить 70-80%, в країнах ЄС - 50-70% [1, с. 41]. В свою чергу, така ситуація негативно впливає і на конкурентоспроможність національної економіки, адже за індексом глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму для періоду 2006-2007 рр., Україна займає 78 місце із 125 країн (за період 2005-2006 рр. - 68 місце із 117).

Таблиця 1

Рівень науково-технічного та інноваційного розвитку деяких країн  за значенням інноваційного індексу, 2006

Таким чином, існує потреба  у подальшій оптимізації шляхів стимулювання інноваційного розвитку України, які спиратимуться як на існуючий досвід України, так і зарубіжний досвід.

Необхідно зазначити, що в Україні законодавчо передбачені  заходи по стимулюванню інноваційного  розвитку - зокрема, ухвалено Закони України "Про інноваційну діяльність", "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку наукоємних технологій", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки".

Однак, дія окремих  положень даних законів або призупинялась  на певний період, або механізми  регулювання та стимулювання інноваційної діяльності на практиці не є достатньо  ефективними, крім того, не відзначається  стабільністю державна політика щодо інноваційної інфраструктури (технопарків, технологічних інкубаторів), особливо в частині забезпечення їм передбачених законодавством пільг.

З метою сприяння створенню  фінансової бази для інноваційного  прориву вітчизняної економіки  державі необхідно акумулювати кошти як через бюджет, так і позабюджетні фонди; актуальним залишається питання сприяння акумуляції фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, в тому числі за рахунок відновлення в повному обсязі дії існуючої нормативно-правової бази щодо фінансування та податкового і митного стимулювання інноваційної діяльності.

Необхідним чинником стимулювання розвитку інноваційних процесів також є формування платоспроможного попиту в державі на наукомістку  продукцію та сприяння формуванню інфраструктури, оскільки, в іншому разі, продукція не матиме належної реалізації і, як наслідок, кошти будуть використані лише на розвиток фундаментальної науки, а не на впровадження її результатів у виробництво, що, звичайно, не сприятиме піднесенню економіки.

Вагомим елементом сприяння інноваційному розвитку є складання державних цільових програм, що повинні підтримувати розширення інноваційної діяльності та покращення умов її здійснення. Хоча, як свідчить досвід країн ЄС, Японії, Пд. Кореї та Китаю, вони не є запорукою ефективності інноваційної діяльності, однак дають можливість скоординувати заходи по інтенсифікації заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбачити контроль за витрачанням коштів.

Розвиненість інституційної  складової також впливає на розвиток інноваційних процесів. Вона передбачає як наявність дрібних центрів, що здійснюють інноваційну діяльність, так і єдиного державного центру, який хоч і не є гарантом ефективності, однак сприятиме координації інноваційних процесів, формуванню єдиного інноваційного простору. В даному аспекті цікавою є пропозиція щодо формування між окремими інституційними одиницями системи "вузи - наукові дослідження - виробництво" [3, с. 50], що передбачить єдність технологічних процесів.

Кадрове забезпечення є  основою сприяння інноваційному розвитку, оскільки без кадрів потрібної кваліфікації є неможливим розвиток науки і техніки. В даному випадку, увага приділяється державним навчальним закладам, які мають виступати основою отримання і оновлення знань відповідно до рівня розвитку науки.

Інноваційна культура суспільства  є також одним із складових  елементів розвитку економіки та інтенсифікації інноваційної діяльності, оскільки інформує про досягнення науки  і техніки, популяризує новинки, формує в них потребу, тобто покращує сприйняття населенням інновацій.

Крім того, інноваційний розвиток неможливий без узгодження інноваційної політики з іншими напрямами  державної політики [2, с. 17-18], оскільки перша пов’язана із різними сферами економіко-політичного устрою держави, через що потрібна скоординованість для отримання належного ефекту.

Отже, досягнення інноваційного  розвитку України передбачається можливим у випадку реалізації як вже впроваджених стимулюючих заходів, так і нових  елементів, однак, лише за умови розробки продуманих механізмів їх реалізації.

5. Шляхи розв’язання проблем інноваційної системи України

Шляхами розв’язання та вирішення проблем інвестиційного розвитку України може стати:

• вдосконалення нормативно-правової бази для забезпечення розвитку інноваційної системи України;

• необхідність системного і послідовного впровадження функціональних принципів державного управління інноваційною діяльністю;

• органічне включення  всіх окремих елементів інноваційного  розвитку в єдину активно і  цілеспрямовано функціонуючу національну інноваційну систему, що можливо лише за умови дії потужних системоутворюючих факторів.

Такими факторами могли  б стати загальнодержавні пріоритети інноваційної політики за умови їх усвідомлення на всіх рівнях як основного  засобу реалізації загальнонаціональної ідеї, досягнення єдиної і спільної для всіх мети:

• створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження  новітніх методів передачі та обробки  інформації в усіх сферах людської діяльності, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний простір;

• формування загальнодержавної  системи автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації, консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави;