Звичаї, культура та побут запорізьких козаків

Ясною рисою  вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка  вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося  ошукати чорта, коли він потрапляв  січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких  козаків були висока любов до власної  свободи: вони віддавали перевагу лютій  смерті перед ганебним рабством; глибока  повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх “військових  ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних  випадках та при фізичній недузі. Приміром, від пропасниці вони пили горілки  з золю або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран  прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало  металевого посуду для готування  страв, умудрялися варити їх у дерев’яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні  камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та проїжджих  людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили  особисту чесність поряд з гостинністю  та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і на війні стосовно ворогів  православної віри. “Хоч на Січі, —  згадує один католицький патер,—  було різного люду, проте там були така чесність та безпека, що усі, хто  приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти  гостя або січового жителя одразу ж карався смертю”.

На війні  козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти  і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками я мушу одним вухом слухати”. Самі козаки про свою хоробрість казали:» Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ”, а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: ”Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею та водою”. Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: ”Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”.

Темними гранями вдачі запорозьких козаків  було те, що багато хто з-поміж них  любив напустити туману перед  чужим, похвалитися своїми військовими  подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів  “вірним військом” його королівської або царської величності.

Надто ж  відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша:

Се козак  запорожець, не об чім не туже,

Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає:

Коли  не п’є, так воші б’є, а все не гуляє.

Великим недоліком запорозьких козаків  була також пристрасть до спиртних напоїв. “У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській  Європі такі безтурботні голови, як козацькі”. Самі про себе запорожці  казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових походів  запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий  отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав  за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці  залишався лицарем. Кидаючись у  широку й нестримну гульню, козак  тим самим виявляв своєрідну  молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя  людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно  не розуміє справжнього сенсу  буття— існувати задля веселощів  життя. Та й про що козакові клопотатися, коли:

Не сьогодні, так завтра поляже його голова,

Як од вітру у степу трава!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Військове мистецтво та культура козаків

 

У великій шані в козаків  перебувало побратимство. Кожен козак  віддавав своє життя за волю родичів  і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а  все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або  захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час  військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася  смертна кара. У жодній армії світу  не було таких вимог.

Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку  купатися, їли житнє борошно з  водою і засмаженою олією. Кожен  носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого  діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного  краю, козаки брали чимало хлопців  із собою на Січ і віддавали  в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця  щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу.

За злочини покарання  і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґязання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі  і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів - одного для  дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.

Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно  з люлькою в зубах. Світлий  бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно  розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєннними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність  та непостйність.

Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина  складала гарнізон; частина займала  пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.

Кожен християнин чоловічої  статі, незалежно від свого соціального  стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні  покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати  українську мову, мати православну  віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи,  клейноди, стали визначним явищем в історії  державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які  пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офційно визнаного статусу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Саме  слово “Січ” означало столицю  всього запорозького козацтва, центр  діяльності і управління всіма військовими  справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під  яким розуміли центральний орган  управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв  кошовий отаман, який обирався козацькою  радою на 1 рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман називався  гетьманом. Під час походів він  мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних зборах – крузі. Саме там  приймали рішення про виступи  у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у  похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався  з трьох-чотирьох куренів. Курінь –  це постійна казарма, де жили козаки і  адміністративна одиниця у самій  Січі. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про  своє життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості  козаків не було для кого берегти  себе. Щоб стримувати чужу кінноту  вони обгороджувались возами із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали  возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах  козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши  чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили.

У XVI-XVII століттях  мало хто доживав до старості –  всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці  і жили там до смерті.

У великій  шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя  за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись  з походу, козаки ділили здобич. Потім  починали гуляти. У пияцтві та гулянні  вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під  час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася  смертна кара. У жодній армії світу  не було таких вимог.

Відгулявши  кілька днів козаки поверталися в  буденне життя. Вставали до сходу  сонця, йшли на річку купатися, їли  житнє борошно з водою і  засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися  кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися  господарством. Юнаки змагалися  в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали  чимало хлопців із собою на Січ  і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого  вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав  у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали  на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього  приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися  на майдані або над Дніпром  до пісень, жартів, танців. Коли ставало  нудно, вони починали готуватися до нового походу.

За злочини  покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання  до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Особливо  на січі цінилася освіта. В школі  навчалося біля 80-ти школярів, серед  яких були дорослі і діти. Вони вчилися  читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський  устрій; обирали двох отаманів –  одного для дорослих, другого для  дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про  здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.