Звичаї, культура та побут запорізьких козаків

                                 Мiнiстерство освiти і науки України

    Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

 

 

 

 

 

 

 

                                                   

 

 

                                                      Індивідуальна робота

                               з курсу Історії української культури

                               за темою: «Звичаї, культура та побут запорізьких козаків»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                 

 

 

 

 

       Виконав:

                                                                                                                 

                                                                                                                  

                                                                                                               Перевірила:

 

 

 

 

 

 

 

                                                                   Харків 2010

 

                                                         План

          

1. Суд над злочинцем
2. Звичаї запорозьких козаків
3. Тип запорожця
4. Військове мистецтво та культура козаків

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суд над злочинцем

 

У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним  правом та здоровим глуздом. Писаних  законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків  мала надто коротке минуле, аби  виробити ті чи ті закони, надати їм системи  і висловити на папері. Крім того, писаних законів у запорозьких  козаків не могло бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього ладу життя. Нарешті, писаних законів  козаки прагнули уникати, боячись, аби  вони не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих порядків у Запорожжі  визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія Михайловича  і кінчаючи царицею Катериною II.

Суддями у Запорозьких козаків була військова  старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки він мав верховну владу  над цілим запорозьким військом. Та справжнім, офіційним суддею на Запоріжжі  був військовий суддя; щоправда, він  лише розбирав справи, давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо  давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення, особливо коли йшлося про осіб, які жили не в  самій Січі, а в паланках, тобто  віддалених від Січі станах. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця  вироків, поліційного урядника: він  розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана  та усього коша, переслідував збройно  розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула  та приставом на екзекуціях; він  читав постанови старшини та усього війська прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні  отамани, які часто виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного.

Покарання й страта у запорозьких козаків  визначалася характером злочинів. З  покарань практикувалися: прив’язування  до гармат на майдані, саджання на дерев’яну  кобилу, биття під шибеницею, ламання  кінцівок— ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.

Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт  було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа. До ганебного  стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали  украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу  січової дзвіниці; біля нього завжди стояла в‘язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій  Січі або поза нею, і його спіймають  на цьому, то його приводили січовий  майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші  за вкрадену річ. Під час стояння  злочинця біля ганебного стовпа повз нього проходять товариші, при  цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на прив’язаного; хтось, напившись, п’яний лає та б’є його; інші пропонують йому гроші; ще інші приносять горілку  та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві не до їжі та питва, він мусить це робити. “Пий, скурвий  сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! ”— кричали  перехожі. Та коли злочинець вип’є, то козаки, які взялися за нього, казали:” Тепер же, брате, дай  ми тебе трохи відлупцюємо!”. Марно  тоді злочинець благає пощади; на всі  прохання помилувати козаки вперто відповідали:”  За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!”. Після цього вони завдавали кілька ударів прив’язаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними з’являлися інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто поспіль усі п’ять діб— як ухвалять судді. Але найчастіше було так, що вже через добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо. Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої кари, а й навіть одержував від своїх п’яних товаришів гроші. Іноді биття кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно— дружині та дітям покараного, якщо він був жонатий.

Козак, який убив іншого козака, лягав на труну  вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є  брати, що повинні жити разом, не діючи  шкоди один одному. Якщо вбивця був  сміливим козаком, якого любили всі  його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж  відбути інше покарання.

Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив’язувати до гармати на майдані, даки він не розквитається  або не знайде викуп за себе.

Дуже  суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий  або отамани дозволяли козакам  пограбувати винного.

 

 

Звичаї запорозьких козаків

 

Запорозькі  козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в  іншого, то мусить заплатити йому п’ять  карбованців.

Якщо  один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого  і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких  козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й  шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального  ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає  вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він  не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності  будь-якої речі, що знаходиться в  курені.

З цього  принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто  знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й  лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть  поряд чимало київ. Кожен, хто проходить  повз прив’язаного, повинен узяти  кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане  смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію  оплесками. Після трьох ударів потерпілого  частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця  і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час  просочитися тим жиром. Потім  він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі  й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою  за Батьківщину, то йому споруджують  такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у  степах Очакова та Криму.

Коли  козаки мають гарячку, то звичайним  засобом проти неї служить  половина заряду гарматного пороху, розведеного  в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають  і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли  їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять  її своєю слиною і змащують рану.

Під час  походів козаки зміцнюють позиції  своїми возами і відчувають себе у  безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно  необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам  цих невірних, які ніколи не злазять  з коней і яких може спинити  рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.

Козаки  кожного куреня мешкали разом  зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили  казани після обіду. Цей кухар  одержував два карбованці на рік  від куреня і по п’ять копійок  від кожного козака, який харчувався у курені.

Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану  з борошном, водою та сіллю. Друга  мала назву “тетеря” і являла собою  суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького  пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які  звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.

Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у  своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше  харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.

Були  й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи  рибу, і такі, що лишалися у своїх  зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так  само жили власним коштом і вживали  багато запобіжних засобів проти  пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і  вливаються у Дніпро, від гирла  Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.

Запорозькі  козаки, знаючи, як охоронялися кордони  татар і поляків, користувалися  з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали  їхніх коней та худобу, а їх самих  убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою  здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали  й розповідали на вулицях про  свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні  пісні. Вони обіймали селян і запрошували  їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з  багачів одразу ставали бідняками  кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи  з іншими козаками.

Козаки, що жили у зимових оселях, так  само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури  впольованих лисиць чи вовків.

Усю свою свободу козаки використовували  для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або  лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні  вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.

 

 

 

 

 

Тип запорожця

 

Зовнішніми  та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші  типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого  середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою  в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя  його поступово під час розмови  ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і  неповторним гумором. “Запорожці,—  каже 116 літній дід Розсолода, сам  нащадок запорожців,— не знали  ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали  хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті  й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік  тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці  жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня—  не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув  ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом…”. У внутрішніх якостях  запорозького козака помітно було суміш  чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого  життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні  на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного  їм ляха чи мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть.