Зовнішня колоніальна політика Російської імперії в 1870-1910р

Фінансово-правовий ліцей 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота на тему: 

Зовнішня  колоніальна політика Російської імперії  в 1870-1910р. 
 
 
 
 

Науковий  керівник:

Васильева Л.Д. 
 
 

Київ 2009 
ЗМІСТ 
 

 
Вступ……………………………………………………………………………………..3 
Розділ І 
Традиції імперського зовнішньополітичного курсу Росії у II половині  XIXст. поч. XXст…………………………………………………………………..….5

Розділ ІІ  
Східна  Колоніальна політика Російської імперії 
2.1 Підкорення Середньої Азії………………………………………………………..……7 
2.2 Втручання у Китайські та Корейські справи…………………………….....................9

Розділ ІІІ 
Російсько-турецькі стосунки у контексті російської експансії у кавказько-балканському регіоні………………………………………………………. .13 
Висновки…………………………………………………………………...…17 
Список використаної літератури……………………………………………...........19 
 
ВСТУП 
 

     Темою моєї роботи є зовнішня колоніальна  політика Російської імперії в 1870-1910р. Мій вибір теми зумовлено тим, що сьогодні Російська Федерація, це країна, яка претендує на лідерство і бажає мати великий вплив на світове товариство, і не полишає своїх імперських планів, щодо Євро-азійського регіону, тому практично усі країни-сусіди не можуть відчувати себе у безпеці, і мають вчитися на досвіді історичних фактів. А факти говорять проте, що політика Російської Імперії була спрямована на обмеження впливу в Євразійському регіоні головного супротивника – Британський Імперії, але і не тільки. Цей період історії Російської імперії показує нам країну, яка вийшла з кризи (Кримська війна) і прагне світового панування. Тому я вважаю за дуже актуальним розкрити саме цю тему. Тому що зараз, ми маємо спостерігати за дуже близькими по змісту подіями, коли Російська Імперія (після руйнування Радянської Імперії та її спадкування Російською Імперією) бажає мати всесвітній вплив, як одна з величезних країн світу за обсягом, та як одна з ядерних держав.

     Якщо  говорити про сучасні стосунки Російської Імперії с сусідами, то за останні  десятиріччя ми мали спостерігати за агресією цієї країни в Чечні, Молдові, Грузії… Ці конфлікти і досі не мають остаточного рішення (крім мабуть Молдови)… Росія як країна з великим ядерним потенціалом і людськими ресурсами є важливим питанням (чи не найголовнішим) у зовнішньо політичних векторах політики України і не тільки нашої держави. Для того щоб продуктивно співпрацювати з цією державою та мати вигоду з цього нам потрібно вивчати історію Росії, як колоніальної держави. Тобто: гарний той сусід, якого ти можеш передбачити. Отже, вищеназвана тема є актуальною для такої постколоніальної держави як Україна. Адже, маючи достатню інформацію про плани і методи зовнішньополітичної діяльності Росії, легше виробити адекватні засоби безпеки.

     Об’єкт  дослідження - Зовнішня колоніальна  політика Російської імперії у XIX-XXст.

     Предмет дослідження – колоніальна експансія  в Росії у тогочасному геополітичному просторі

     При підготовки до роботи я використовував різноманітні джерела, збірки, монографії, документи.

      РОЗДІЛ І

     Традиції  імперського зовнішньополітичного курсу Росії у  ІІ пол. ХІХ ст.-поч..ХХст..

     Кінець XIX ст. став для Росії часом активізації  зовнішньої політики. Як і всі європейські країни, вона активно шукала і міняла союзників. В 70-ті рр. тісні економічні, династичні та традиційні політичні зв’язки з Німеччиною , які були започатковані ще Петром І, і призвели Росію в Союз трьох імператорів (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія). Він був створений за ініціативою канцлера німецької імперії Бісмарка «Залізний канцлер» і спрямований на ізоляцію Франції і на збирання та посилення німецьких земель та утворення мрії Германії про «Велику неподільну Германію», але союз виявився тимчасовим і Германія на деякий час таки підкорила Францію…. (1872-1878) і це було зрозуміло з початку, тому що Росії було не потрібно утворення ще однієї сильної держави в Європі.¹ Відмова Німеччини і Австро-Угорщини підтримати Росію у війні з Туреччиною в 1877-1878 рр. та на Берлінському конгресі призвела до його розпаду. Прагнення німецького кайзера до посилення могутності імперії змусило російську дипломатію шукати нових союзників.

     З кінця 70-х рр. відбувається зближення  самодержавної Росії та республіканської Франції. Незважаючи на різницю політичних режимів, вони виявили спільність політичних, економічних та стратегічних інтересів. Тому що (як говорить Британська дипломатія) «немає ні вічних політичних друзів, ні вічних політичних ворогів, а є вічні політичні інтереси»!!! Агресивні плани Німеччини в Європі однаково загрожували як безпеці кордонів Франції, так і безпеці Росії. Конфронтацію між Росією та Німеччиною також посилювала боротьба за сфери впливу, особливо на Балканах та Далекому Сході. Тільки Франція могла надати допомогу в реалізації військово-політичних планів російського уряду. Військово-політичний союз посилювався економічним фактором. Франція стала основним кредитором російського уряду. Для розвитку російської промисловості велике значення мав експорт французького капіталу. Результатом діяльності російської і французької дипломатії став початок оформлення в першій половині 90-х років франко-російського союзу: укладення консультативного пакту (1891) і таємної військової конвенції (1892). Це забезпечило Франції та Росії не тільки взаємний захист у разі конфлікту з країнами австро-німецького блоку, а й взаємну підтримку в майбутніх зовнішньополітичних акціях. Потрібно розуміти що це зближення було спрямоване на протидію Британії , ані Франція ані Росія не вважали за корисним посилення і без того величезного могутності цієї імперії. Цікаво, що усі вінценосні політики цього часу у Європі (окрім республіканської Франції) були дуже близькими родичами. Вони і схожі були один на одного…. Потім усі мали спільну баб ушку – Королеву Вікторію, королеву яка майже 65 років утримувала в своїх руках Британську Імперію і саме в цей період ця країна досягла свого величезного могутності.

      РОЗДІЛ ІІ 

     Східна Колоніальна політика Російської імперії

                       2.1. Підкорення підкорення Середньої Азії 

     Особливо  багатим і великим було Кокандське ханство. Саме багатства цього регіону  і вабили найбільше Російську  імперію. Наступ Росії диктували  військово-стратегічні інтереси: випередити Англію і не допустити проникнення її в цей регіон з Індії. Певне значення мали постійні набіги і грабунки, особливо з боку Коканду, на Казахстан, що потребувало величезних витрат на будівництво військових укріплень. Викликала інтерес Росії і бавовна, потрібна для текстильної промисловості Росії.

     У 60-ті рр. почався наступ у Середній Азії. ²1868 р. Кокандське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. - Хівинське ханство визнали залежність від Росії. Пізніше було приєднано Туркменію. Царській владі, як і на Кавказі, у Середній Азії довелося боротися з міжусобицями, війною кланів, работоргівлею. Але водночас насаджувалась адміністративна система, нав’язувались російські закони, руйнувалися традиційні структури, які лежали в основі східних суспільств. Середня Азія не потребувала допомоги росіян, намагаючись самостійно вирішити свої проблеми. Населення зустрічало їх вороже. Прагнучи вистояти у протистоянні нищівній зовнішній силі, вони об’єднувалися під зеленим прапором ісламу. Дуже гарно про стосунки колоніальних держав та східних країн сказав Р. Кіплінг «Запад есть запад – восток есть восток и вместе им не сойтись» Так саме це і було (і дотеперішніх часів є головним). Колоніальні держави, чи то Росія, чи то Британія не вважали важливим враховувати національні, релігійні геополітичні особливості країн цього регіону і тому саме через те, такою жорстокою був конфлікт Британської Імперії в Афганістані саме в ці часи. Якщо проецирувати відношення «головних країн» нашого часу, то чи не зможемо ми сказати теж саме про політику США в таких країнах як Ірак, Афганістан. Потрібно розуміти головне, Російська Імперія, мала в цьому регіоні головного ворога, і це була – Британія. Уряд цієї країни будував плани щодо створенні на кордонах мусульманську країну яка була б надійним союзником Британії супротив Росії. Да, саме Британія була дуже занепокоєна колоніальним захватом Росії Середьої Азії, вона (Британія), хвилювалася і небезпідставно за головну «перлину» своєї могутності – Індії . Росія та Британія уникали відкритого конфлікту, і вирішували питання впливу за «допомогою інших підкорених народів», саме через це ми можемо вважати цю політику двох держав безсоромною, і антиморальною (хоча це завжди зустрічається в історії). Тобто, висновок про політику Російської Держави як колоніальної імперії в регіоні Середньої Азії – жорстока експансія без аніяких сентиментів (всупереч визвольної політики на Балканах).  

      2.2 Китай, Корея і втручання в їхні справи іноземних держав у другій половині XIX ст. 

     Китайська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Імператорський уряд у Пекіні управляло країною, яку роздирали внутрішніми чварами, боротьбою різноманітних феодальних клік. Головну ж небезпеку для існування величезної азіатській імперії представляла експансія іноземних держав. Англія, Франція, Німеччина, пізніше Японія і США прагнули утвердитися в цій країні, добитися якщо і не повного її підпорядкування, то хоча б закріпити за собою визначений райони - «сфери впливу».³ Нашестя європейських «цивілізаторів» почалося в 1840 р., коли Англія розв'язала так звану Першу опіумну війну, домігшись у 1842 р. від Китаю підписання кабальної Нанкинської угоди. Китайська імперія була забов’язана відкрити свої порти для англійських товарів, передати агресору острів Сянган (Гонконг) і виплатити величезну контрибуцію. Поступово до справи розграбування Китаю підключалися інші держави, перетворивши з часом Китай у напівколоніальні країну.

     У 1894 р. Японія почала здійснювати свою імперську завойовницькі політику в Тихому океані ударом по Китаю. «Піднебесна імперія» була нездатною довго чинити опір, і в квітні 1895 року був укладений кабальний Сімоносекскій договір, відповідно до якого Китай визнавав незалежність Кореї,яка раніше перебувала в номінальній залежності від Китаю, Японії Китай також передавав острів Формоза (Тайвань), деякі е інші острівні території, а також передавав Японії Ляодунський півострів, сплатив велику контрибуцію і відкрив двері для японських товарів. По суті справи, Китай ставав у напівколоніальні залежність від Японії. Проте нова розстановка сил не відповідала інтересам інших світових лідерів, між якими почалися важкі закулісні переговори за свої державні пріоритети. Російська дипломатія проявила в цьому питанні велику активність: поява на кордонах Росії замість слабкого Китаю потужної Японії не могло відповідати її інтересам. З Петербургом був солідарен Париж.

     Росія і Франція виступили проти японських претензій, намагаючись заручитися підтримкою Німеччини, США і Великобританії. Однак США не виявили бажання брати участь в антияпонській колективної акції, а Англія стала на бік Японії. Абсолютно несподівано для Лондона Германія підтримала Росію та Францію. Три держави звернулася з вимогою до Токіо відмовитися від Ляодунський півострова і це отримати величезну контрибуцію від Китаю. Японія, нездатна протистояти настільки потужної коаліції, вимушена була прийняти ці умови. Для виплати контрибуції Китай отримав позику у Франції. Взагалі політику Росії в Китай в ці часи можна охарактеризувати як політику направлену на збереження Китаю як суверенної держави. Це було вигідно Російської дипломатії, яка мала великі плани щодо будування КВЖД і відкриття портів Китаю для Росії. Саме для цього і будувалася велика Сибірська дорога. По-перше, щоб зв’язати величезну імперію та відкрити товарам Росії ринки до далекосхідних портів.

     Дорога будувалася в кілька етапів з двох сторін (з Уралу і від Владивосток ). Будівельникам доводилося вирішувати складні технічні завдання, які не мали аналогів у світовій практиці. Так, будівництво Кругобайкалького відрізка дороги (уздовж південного узбережжя озера Байкал) зажадало спорудити 33 тонеля. В1894 р. дорога була доведена до Омська, а в 1898 р. до Іркутська. Регулярний наскрізний рух поїздів по магістралі почалося в 1903 р. Усіма роботами на трасі завідували російські інженерьі К. Я. Михайлівський (Західно-Сибірський ділянка), Н. П. Меженінов (Середньо-Сибірський ділянка), А. Н. Пушечніков (За - байкальський ділянка), О. П. Вяземський (Уссурійський ділянка).

     У середньому на рік будувалося близько 650 верст залізничного полоти ¬ на. Подібних темпів світова практика транспортного будівництва ще не знала. По своїй протяжності і складності Транссиб не мав собі рівних (тільки довжина мостових прольотів сягала майже 50 км). На Всесвітній виставці в Парижі в 1900 р. Комітет Сибірської дороги отримав Гран-прі. Будівництво Транссибірської магістралі співпало за часом з загостренням обстановки на Далекому Сході. Російський уряд вирішив використовувати залізницю не тільки для господарського освоєння Сибіру і укріплення далекосхідних рубежів, але і для посилення своїх стратегічних позицій в Північному Китаї. У 1896 р., відповідно до російсько-китайського договору пекінське уряд дозволив Росії прокласти частину Транссибірської магістралі від Чіти до Владивостока, через Маньчжурію.⁴

     Гарячим прихильником цього проекту був міністр фінансів С. Ю. Віттеі, який вважав, що таким шляхом вдасться, по-перше, зменшити будівельні витрати (довжина залізниці суттєво скорочувалася), а, по-друге, скріпити присутність Росії в Північному Китаї. В особливій секретної записці, покладений в 1896 р., С. Ю. Вітте писав: «З політичної і стратегічної сторін дорога ця буде мати велике значення, вона надасть Росії можливість рухати кожного часу за найкоротшим шляхом свої військові сіли до Владивостока і зосереджувати їх у Маньчжурії, на берегах Жовтого моря і в близькій відстані від столиці Китаю. Одна можливість появлення великих руських сил у цих пунктах дуже посилить престиж і вплив Росії не тільки в Китаї, а й взагалі на Далекому Сході і буде сприяти більш тісному зближенню підвладних Китаю народів з Росією ».

     Вживалися в розрахунок і економічні інтереси країни, але вони не були визначальними, тому що фінансове та торгівельне вплив Росії в регіоні в ці часи був в той період досить слабким .