Злочини, покарання та судовий процес за «Руською правдою»

Тема 3. Злочини, покарання та судовий 

процес за «Руською правдою»

1. Загальні характеристика «Руської правди»

  (походження, джерела, списки, наукова класифікація пам’ятки)

Найвизначнішою пам’яткою  староруського права є Руська Правда - найбільш повний кодекс давньоруського феодального права, яка зберегла своє значення і в наступні періоди історії. Цей кодекс грав достатньо велику роль для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права.

Руська Правда виникла  на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні інших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов’ян. Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам’яток права північно-східних слов’ян, таких, як наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1487р., Судебник 1550р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649р.

Серед учених немає одностайності  щодо походження Руської Правди –  одні з них стверджують, що вона є  збірником, складеним окремими особами, інші вважають її офіційним актом.

Історія Руської Правди досить складна. Питання про час походження її найдавнішої частини в науці  спірний, проте більшість сучасних дослідників пов’язують її з іменем Ярослава Мудрого. Доволі спірним є  і місце видання цієї частини  Руської Правди. Літопис вказує на Новгород, хоча багато авторів допускають, що вона була створена в центрі землі  Руської – Києві.

У давньоруській  державі були поширені звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда. Як і будь-який інший правовий акт, Руська Правда не виникла на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді визначених джерел права.

Русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр.. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права “Руський закон”, вони свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави та є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно – правові акти. Значна увага в них приділялася регулюванню торгівельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько- візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.

За твердженням Ю. Зубащенка, договори Київської Русі з Візантією 911 і 941 рр. є найдавнішими письмовими пам’ятками, що містять норми кримінального права. Ці договори збереглися не в оригіналах, а в складі "Повісті временних літ", до того ж у перекладі з грецької мови, що свого часу викликало багато гострих суперечок щодо їх істинності. [3]

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили  у Правду Ярослава, а потім - у  Поширену редакцію Руської Правди (наприклад  про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину  і котрий чинив опір – статті 21, 38 К.П.; ст. 40 П.П.) або тільки у Поширену редакцію(статті 90 – 109 – правила  про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь  століть). [1, С.72]

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже  законодавство (договори князів між  собою, договори князів з народом, княжі  устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від  зовнішнього ворога, утримання від  дій проти сторін, які уклали угоду  тощо. Договори (“ряди”) князів з народом  укладалися, як правило, на віче, щоб  контролювати діяльність князя, і спиралися  на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про  них згадується в літописах. Княжі  грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстислава I (1130 р.). [4]

Окреме місце  серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми  канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою  та паствою. Для захисту своїх  інтересів церква домоглася отримання  княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від  митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального  суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно  від соціального становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення  шлюбу тощо. [4]

З наведеного можна зробити висновок, що Правда Ярослава (10-30-ті pp. XI ст.) є одним з головніших джерел Руської Правди. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає в обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Що можна побачити в першій статті Короткої редакції Руської правди «Убьеть мужь мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будеть кто мьстя, то 40 гривень за голову», що в перекладі «Убьет муж мужа, то мстит брат за брата, или сын за отца, или сын брата, или сын сестры; если не будет никто мстить, то 40 гривен за убитого.» де предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті.

Ще одним джерелом є  Правда Ярославичів (50-60-ті pp. XI ст.)- яка є свого роду спадкоємицею Правди Ярослава. Сини князя Ярослава Мудрого: Ізяслав, Святослав, Всеволод  встановили за вбивство кунами відкупатися.  А все інше судити, як Ярослав судив. Майже всі норми Правди Ярославичів спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо.

Як нам відомо, оригіналу Руської Правди не знайдено, але натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. До наших днів дійшло більше ніж 100 списків, у літописах та юридичних збірниках ХІІІ–XVІІ ст. , які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад залежно від місця знаходження списку він називався Синодальним (бібліотека Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Також вони пов’язувалися з особами, які їх знайшли (Карамзінський, Татіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.[1.С.74]

Списки Руської Правди поділяються на три редакції: Коротка Правда, Просторова або Поширена  Правда і Скорочена Правда. Остання, що являла собою пізнішу редакцію Поширеної правди, позбавлена характеру.

Коротка Правда збереглася в двох списках середини XV в. у складі Новгородського першого літопису: Академічний список і Археографічний (Комісійний) список. В. П. Любимов зазначив при їх описі, що Академічний список є більш справним, хоча в ньому наголошується псування деяких слів. Археографічний список має значне число зіпсованих місць Тому в основу видання береться Академічний список із вказівками різночитань по Археографічної списку. Коротка  Правда складається з 4 частин: першою частиною є Правда Ярослава, яку проголосив князь Ярослав Мудрий, вона охоплює статті від 1 до 18. Друга частина - Правда Ярославичів, звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41). Третя - Покон вірний - встановлює оплати вирникам (ст. 42). Та четверта Урок мостників (ст. 43). Вважають що Руська Правда з’явилася у 10-30-ті роки ХІ ст. та була ухвалена на князівському з’їзді, який, здогадно, міг відбутися між 1054 та 1073 рр..

Поширена Правда на Русі одержала значне застосування, вона відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. Її створення припадає на період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. В головному Устав був спрямований на пом’якшення класових суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут ідеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворювати закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. До цього часу дослідникам не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього загальноруського збірника права.

На думку П.П. Толочка, Поширена Правда  з’явилася як результат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава Мстиславича (1151-1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159-1167), який ще в 1136 – 1137 рр. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства. Отже, Поширена Правда, як і Коротка, виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. [1. С.75]

Третя редакція Руської  Правди — Скорочена, розглядається дослідниками як переробка у ХVІ чи навіть ХVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Як зазначалося, учені досі сперечаються щодо походження Руської Правди – одні з них стверджують, що вона є збірником, складеним окремими особами, інші вважають її офіційним актом, а деякі вважають що це звід законів. С. В. Юшков висловив свою думку та погляди на Руську Правду в спеціальному дослідженні - «Руська Правда, походження, джерела, її значення». Значна частина цієї книги зайнята полемікою з поглядами М. Н. Тихомирова. С. В. Юшков відстоює свою колишню думку про те, що Велика Правда складається з двох частин: Правди Ярослава і Статуту Володимира Мономаха, що представляє собою всю другу частину пам'ятника.

У 1738 р. російський історик В. Н. Татищев знайшов список Новгородського літопису, в який виявився внесеним текст Короткої Правди.

В. Н. Татищев «з крайньою старанністю» зробив список з цього  пам'ятника і представив його в Академію наук. «Проте минуло майже 30 років, перш ніж Руська Правда вперше вийшла друкованим виданням. Тільки в 1767 р., використавши знахідку В. Н. Татіщева, А. Л. Шлецер надрукував Руську Правду під заголовком: «Правда Русская, данная в одиннадцатом веке от великих князей Ярослава Владимировича и сына его Изяслава Ярославича». З цього часу не припиняється інтерес істориків до цього чудового джерела з історії стародавньої Русі.   В. Н. Татищев знав тільки коротку редакцію пам'ятника. Але вже в тому ж XVIII ст. була опублікована і Просторова Правда. [6]

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права, її норми  закріплювали привілейоване становище  феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти історії Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою та еволюцію права.

В оригіналах списки Руської  Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою.

2. Злочини і покарання за «Руською Правдою»

 Злочин і покарання  за Руською Правдою представляли  собою регулювання кримінального  та виконавчого провадження. Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда. «Руська Правда» йменує злочин як образу. У поняття «образа» входило як вбивство, так і несплата боргу: «аще убиють огнищанина в обиду, то платить дань 80 гривен убийце» [2]. У порядку переслідування кривдників різниці не існувало: те й інше виникало з ініціативи потерпілого. У Руській Правді покарання не дуже жорстокі: у ній відсутні смертна кара та членоушкодження. В ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку  бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не один приклад.

Не вважалося злочином вбивство нічного злодія (ст. 40), захопленого  на місці злочину, але за умови, що в момент убивства злодій не був  зв'язаний, і це вбивство сталося до настання світанку. Також не було злочином по «Руській Правді» і вбивство холопа або рабині (ст. 89). Закон розцінював це як нанесення господареві холопа майнової шкоди і зобов'язував вбивцю відшкодувати господарю урочну ціну, а князю - 12 гривень продажу лише у випадку вбивства холопа або рабині без вини. Якщо ж холопа чи рабиню вбивав сам господар, то це злочином не вважалося, і винний не платив не тільки уроку, але й продажу.

Кожен з родів включав в себе досить різноманітні види злочинів: ·

-проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога);

· проти  церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, введення в церкву птахів і тварин, моління під клунею, в гаях, біля води (маються на увазі старі язичницькі обряди), чародійство тощо);

· проти  особи (убивство, тілесні ушкодження, побиття).

 За вбивство  у сварці (на бенкеті, під впливом  раптового збудження) покладався  штраф; за вбивство в розбої (визначалося суто зовнішніми  ознаками) - рабство і конфіскація  майна. Хоча Руська Правда не  передбачала покарання за вбивство  князя, княгині, представників  церковних властей, інші джерела  свідчать, що такі злочини каралися  стратою. Тілесні ушкодження (їм  присвячено дуже багато статей  в кодексах): рани, що наносяться зброєю, удари, що наносяться рукою, палицею або іншими предметами, відібрання руки, ноги, очі (докладно обмовлялося пошкодження кожної частини тіла). За пошкодження пальців з винного брали штраф 3 гривні (з них потерпілому - одна), за вибитий зуб - 12 гривень (з них потерпілому - одна).