Заняття і побут населення Київської Русі

Великі давньоруські міста забудовувалися за радіально-кільцевою системою. Вулиці, головні з яких мостилися дерев'яними  колодами, з усіх боків сходилися  до кафедрального собору, торговельних майданів або до міських воріт. Забудова міст мала садибний характер, а її щільність  була значно меншою, ніж у тогочасних містах Західної Європи.

Із запровадженням християнства Русь прилучалася до передової на той  час візантійської будівельної  культури, що вібрала багаті традиції античного мистецтва. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на народні маси монументального  мистецтва, зокрема величних архітектурних  споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Для будівництва  кам'яних культових споруд, які і  раніше зрідка зводилися на Русі, склалися вже належні умови. Давньоруське ремесло досягло високого ступеня  розвитку. Серед ремісників були фахівці  багатьох різних професій, у тому числі  теслярі, ковалі, гончарі, городники, древодели, гвоздочники, плінфотворителі та ін. Вони швидко оволоділи прийомами  візантійського будівельного мистецтва, творчо пристосували його відповідно до місцевих умов.

За основу культових споруд на Русі був узятий так званий хрестовокупольний  тип храму, поширений у Візантії. Основною рисою таких храмів є  те, що їх внутрішній простір, перекритий склепіннями, у плані мав форму  хреста, над середньою частиною якого  височів головний купол. За допомогою  підпружних арок та парусів (спеціальних  будівельних конструкцій) купол  з барабаном спирався на чотири стовпи. З східного боку знаходилися вівтарні апсиди. Більш складні варіанти хрестовокупольних  храмів мали шість, вісім, а іноді  навіть дванадцять стовпів.

При зведенні будов у X—XII ст. застосовувалася  цегла — плінфа та камінь: граніт, кварцит, сланець. Як зв'язуючий розчин служила цементівка — вапно з  домішкою товченої кераміки, що надавала давньоруським спорудам рожевого кольору. В X—XI ст. поширення набула система  змішаного мурування з цегли  та каменю, так званий opus mixtum. Дах  покривався листовим свинцем або  черепицею, у віконні прорізи  вставлялися дерев'яні віконниці  з круглими шибками.

Перші кам'яні споруди на Русі відомі ще за язичницьких часів. Однією з  таких будівель, згадуваних літописом, був князівський палац-терем Святослава Ігоревича у Києві. Початок кам'яного  культового будівництва пов'язується з побудовою у Києві в 989—996 pp. церкви Богородиці, або як її називали в народі, — Десятинної.

До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари. Про архітектуру  Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16x26 м, оточений з трьох  боків галереями. Церква мала винятково  багате внутрішнє оздоблення. Під  час археологічних розкопок виявлено велику кількість залишків внутрішнього декору: мармурові капітелі колон  та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.

Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців X—XII ст. Перший, порівняно невеликий, завдовжки 21 м, розташовувався на північний  схід від Десятинної церкви. Це —  найбільш рання палацова споруда  «города Володимира», згадана у  літописі. Другий, найбільший палац  стояв перед західним фасадом  церкви. Він мав близько 75 м завдовжки  та 12 м завширшки. Третій палац, завдовжки 45 м і завширшки 11,5 м, знаходився на південь від Десятинної церкви. У цьому ж районі відомі залишки  ще двох палацових споруд.

Названі будови палацового типу —  трикамерні, тобто вони мали по три  приміщення. На думку дослідників, це були двоповерхові кам'яні будівлі  з двома вежами з обох боків  або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.

Десятинна церква, оточена князівськими палацами, була композиційним центром  архітектурного ансамбля «города Володимира», який мав площу близько 10 га. Неподалік  від неї знаходився торговельний майдан — «Бабин торжок», прикрашений  воєнними трофеями, привезеними Володимиром  Святославичем з Корсуня. На площі, за словами літописця, ще в XII ст. стояли «дві капищи и 4 кони мідяны», тобто античні скульптури — четвірка (квадрига) коней та дві статуї, мабуть, грецьких богинь.

Давньоруська художня культура, зокрема будівництво й архітектура, досягли розквіту вже у першій половині XI ст. Про велике будівництво  в Києві літопис під 1037 р. розповідає так: «В літо 6545. Заложи Ярославъ городъ великий, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь  на Золотыхъ воротехъ святыя Богородица благовіщенье, посемь святаго Георгия  монастырь и святыя Ирины». У запису перелічуються визначні будови, засновником  яких був Ярослав Мудрий за час  свого князювання на київському столі.

За Ярослава Мудрого територія  міста значно збільшилася, її обнесли  величезним земляним валом заввишки 11 м, поверх якого знаходилися міцні  дубові стіни. Цю велетенську споруду  довжиною 3,5 км, що оточувала територію  площею близько 80 га, літопис називає  «город великий». З південного боку вал прорізав головний в'їзд до Києва  — Золоті ворота, що в руїнах збереглися до нашого часу. Ця велична кам'яна  будова поєднувала в собі функції  оборонної споруди та парадної міської  брами. Ворота являли прямокутну у плані  башту, до якої з обох боків прилягали  земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина — 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до надбрамної церкви Золотих воріт у Владимирі  на Клязьмі, яка у наш час відома за обміром XVIII ст., та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря.

З східного боку «города Ярослава»  знаходилися Лядські ворота, а  з західного — Львівські. Докладних  відомостей про їх конструкцію не збереглося.

Найбільш видатною архітектурною  спорудою Київської Русі першої половини XI ст. є Софійський собор у Києві, «руська митрополія», зведений 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор  порівняно добре зберігся до нашого часу, щоправда, у зміненому зовні  вигляді (був добудований у XVIII ст.).

Софійський собор — це великий  хрестовокупольний, п'ятинефний храм, оперезаний з півночі, півдня та заходу двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До північно-західного  та південно-західного кутів будови прилягають дві вежі, що колись були покриті шатровими верхами. Гвинтові сходи у вежах ведуть на другий поверх собору — хори, або, як їх називали у давнину, «полаті».

Дванадцять хрещатих у плані  стовпів розчленовують внутрішній простір собору на п'ять поздовжніх нефів-коридорів, які зі сходу завершуються вівтарними апсидами. Внутрішній простір  у плані має форму хреста, над  його середньою частиною височить головний купол. З півдня та півночі знаходяться  трипрольотні двоярусні аркади, а  зі сходу — головна вівтарна апсида. На другому поверсі, з трьох боків  навколо центрального та поперечного  нефів, тягнуться хори — великі приміщення, призначені для князя, його родини та близьких осіб.

Софійський собор всередині  прикрашали мармурові та шиферні  архітектурні деталі, мозаїчні підлоги. У деяких місцях до нашого часу збереглися мармурові пороги та різьблені шиферні  плити парапетів на хорах. Всередині  храм оздоблений фресковим живописом  та мозаїками.

Софійський собор у Києві  має риси, що зближують його з  традиціями давньоруської дерев'яної архітектури. До них, на думку дослідників, належать: багатоверхість храму (13 куполів), підкреслена пірамідальність композиції, а також відкриті галереї, застосування хрещатих стовпів, оздоблення інтер'єру, крім мозаїк, фресковим живописом  — прийом, невідомий у візантійському мистецтві.

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням  Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам'яток світу  доби феодалізму.

Вже невдовзі після закінчення будівництва  собору чутки про його красу поширилися по навколишніх країнах. Сучасники  із захопленням говорили про собор: «Церкви дивна и славна всімь  округъниимъ странамъ, яко же ина  не обращется въ всемъ полунощи земніімъ ото въстока до запада». Архітектура  собору мала виключно великий вплив  на подальший розвиток давньоруського зодчества.

Неподалік від Софійського собору на честь святих патронів Ярослава (Георгія) та його дружини Інгігерди (Ірини) були побудовані монастирські церкви Георгія та Ірини, що не збереглися.

У першій половині XI ст. велике будівництво  розгорнулось і в інших містах Київської Русі. За наказом Мстислава  Володимировича у Чернігові в 30-х  роках був побудований Спаський собор, що порівняно добре зберігся до нашого часу. За конструктивним типом  це великий тринефний восьмистовпний храм з п'ятьма главами. Як і в  київських соборах, до його північно-західного  боку прилягала башта. З протилежного боку містилася хрещальня. Особливістю  споруди є відсутність галерей  та витягнутість плану по лінії схід — захід. Підкупольний квадрат храму  відокремлений від бокових нефів  двоярусними трипрольотними аркадами, які спиралися на мармурові колони, прикрашені іонійськими капітелями. Середній неф з двох боків оточували  хори, які з південного та північного боків спиралися на дерев'яні  конструкції. Всередині собор було розписано фресками. Поблизу від  Спаського собору виявлені залишки  світських будов: князівських теремів, воріт тощо.

Київське будівництво першої половини XI ст. мало великий вплив на розвиток архітектури на півночі Русі. Софійський собор у Києві став взірцем  для спорудження однойменних  будов у Новгороді та Полоцьку.

Ранній архітектурі Київської  Русі в цілому притаманні такі головні  риси: мішане мурування з каменю та цегли з так званими утопленими рядами, п'ятинефні плани культових  споруд, багатокупольні завершення, башти  з гвинтовими сходами, відкриті галереї  та багате внутрішнє оздоблення мозаїками, фресками, різьбленими шиферними  та мармуровими прикрасами.

У другій половині XI ст. будівництво  зосереджувалося переважно у  монастирях. Ізяслав Ярославич побудував  собор Дмитріївського монастиря  у Києві, а Всеволод Ярославич  у 1070—1088 pp. спорудив поблизу своєї  літньої резиденції — «Красного  двору» — у Видубицькому монастирі  церкву Михаїла, яка частково збереглася до нашого часу. Спочатку це був одноглавий тринефний і, як встановлено останніми дослідженнями, шестистовпний храм без галерей. В будівлі вже намітилися деякі риси, що згодом поширилися в архітектурі XII ст., а саме — одноверхість та відсутність галерей.

Новий напрям у київській архітектурі  знайшов своє завершення в Успенському  соборі Печерського монастиря, збудованому  в 1073—1089 pp. Церква за типом — шестистовпний  хрестовокупольний храм з однією великою главою. Будова мала три  нефи, що завершувалися гранчастими  апсидами. У західній частині її містився нартекс-притвор, а над  ним — хори, які продовжувалися на схід тільки на одне членування споруди. Храм не мав галерей. Внутрішній декор  собору складався з мозаїк, фресок, різьблених шиферних плит. Успенський собор у XII ст. став взірцем для  князівсько-монастирського будівництва  у Ростові, Суздалі, Новгороді та багатьох інших містах Русі.

1108 р. в Києві на замовлення  князя Святополка Ізяславича  збудовано собор Михайлівського  Золотоверхого монастиря. За типом  це — шестистовпний хрестовокупольний  одноглавий храм. З північного  боку, у західному притворі-нартексі, знаходилася башта зі сходами  на другий поверх, а з південного  боку до будови прилягала хрещальня.  Фасади собору прикрашали меандрові  фризи з цегли, потрійні декоративні  ніші, пілястри. Всередині собор  за старою традицією прикрашав  мозаїчний та фресковий живопис.  Але на його архітектурі позначилися  й нові риси, зокрема башта  зі сходами вже майже увійшла  у західний притвор будови.

За повідомленням літопису, в 1089 р. у Переяславі при єпископі Єфремі збудовано великий кам'яний комплекс єпископського двору. Архітектурним  центром ансамбля служив розкішний  собор Михаїла, прикрашений настінними мозаїками, фресками, майоліковими та мозаїчними підлогами. Поруч розташовувався кам'яний палац єпископа. Палац був  оздоблений високохудожніми мозаїками, мармуровими архітектурними деталями, шиферними підлогами з інкрустаціями  тощо. Двір оточувала стіна з воротами та надбрамною церквою Федора. Літописець із захопленням пише ще про якусь  споруду, названу «строенье баньное  камено», мабуть, кам'яну баню.

Пам'яткою архітектури Переяславської землі кінця XI ст., що частково збереглася до нашого часу, є Михайлівська «божниця»  в Острі, збудована 1098 р. Це була замкова  каплиця Володимира Мономаха.

Велике будівництво велось у  Новгороді, де на початку XII ст. споруджено Миколо-Дворищенський собор (1113) та собори Антоніївського (1117) і Юр'ївського монастирів (1119), на яких позначився вплив  київської архітектури. У плані це шестистовпні храми, схожі на Успенський собор Печерського монастиря, але в них вже помітні риси, характерні для новгородської архітектури пізнішого часу.

У XII ст. розвиток феодального способу  виробництва зумовив економічне й політичне зростання міст, найбільші  з яких стали столицями князівств. Нові політичні умови позначилися  на розвитку архітектури. Помітно збільшилася  кількість будов, але розміри  храмів зменшилися, спростилася також  їх конструкція та оздоблення, що зумовлювалося  відсутністю достатніх коштів у  замовників будівництва.

Одяг

Широкі верстви людності Київської Русі послуговувалися виробами місцевих майстрів. Як матеріал, так і одяг селян та простих городян були саморобними. Археологічні матеріали засвідчують існування в Київській Русі шкіряного взуття — постолів, чобіт, плетених зі стебел рослин чи кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас.