Заняття і побут населення Київської Русі

 

 

 

Заняття і побут населення

Київської Русі

 

 

 

Київська Русь — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Уявляла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Історичним ядром Русі стало  Середнє Подніпров’я, де традиції політичного  розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави  відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності  на території України. В цей час  українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

 

Ремесла

Слов'яни від найдавніших  часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати  дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти  посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися по­части завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом  культурніших сусідів. Спочатку найбільше  користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все  більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

Ремесла і промисли на території  України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими  її видами були прядіння, ткацтво, обробка  шкіри, дерева і каменю. Ремісничого  характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо виплавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. У  багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку  з дуже давніх часів почали обробляти  на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація  ковальської справи. За даними археологічних  досліджень, налічувалося до 150 видів  виробів із заліза і сталі. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха»,— каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. » Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала,— дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.

Воно було поширене як у  містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки  і різноманітнішими формами. Майже  весь він виготовлявся на ручних гончарних  кругах, обпалювався в спеціальних  печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для  ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення  орнаменту на посуд застосовували  складні штампи, іноді покривали  речі поливою. Вироблялася цегла  — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

В деяких околицях знали  також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

Склоробне виробництво досягло  високого рівня. Для монументального  живопису (мозаїки) використовували  різнокольорову смальту (кубики зі скляної  маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами  для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто  скло заварювали.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.

Повсюдно використовували  сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував  токарний верстат. «Мідяна сокира від  сухого дерева сама нищиться»,— наводить приповідку Кирило Турівський

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови  хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста—домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

3 дерева робили буквально  все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з  них одягу і взуття. З шкури  кравці шили кожухи, шапки, шевці —  чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських моги­лах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здав­на також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

 

Архітектура Київської Русі

З утворенням Київської Русі однією з основних проблем часу був захист країни від нападів зовнішніх  ворогів. Вжиття термінових оборонних  заходів вимагала загроза нападів  з боку кочових народів Степу  — печенігів, а пізніше — половців. Саме тому питанням захисту південних  кордонів Русі приділялося багато уваги. Під 988 р. у літописі розповідається про будівництво на південних  рубежах Київської Русі ліній  укріплень з містами-фортецями  по річках Сулі, Трубежу, Стугні та Ірпеню, що мали захищати підступи до Київської  землі.

Традиційно східнослов'янські оборонні споруди Подніпров'я будувалися, головним чином, із землі й дерева. З давніх-давен поширення набули земляні вали з частоколом та ровом, які вміло поєднувалися з рельєфом місцевості. Але такі досить примітивні укріплення вже не могли задовольнити зрослих вимог оборони, і тому конструкція земляних оборонних  споруд за часів Київської Русі зазнала  значного вдосконалення. Основу давньоруського валу становили дерев'яні зруби-городини, засипані всередині землею. Частина  зрубів виступала над валом і  утворювала стіну, зверху якої влаштовувалися заборола-бруствери з бойовими площадками та бійницями для стрільців.

Окремі кліті зрубів мали розміри  близько 3x3 м і ставилися у кілька рядів по ширині валу. Найбільше  клітей — дев'ять — відомо у  валу Ярослава у Києві. Висота валу з заборолами у великих давньоруських  містах сягала 10—15 м. Перед валом  з боку поля викопувався глибокий рів, який часто наповнювався водою. Міські ворота звичайно будувалися з  каменю або дерева, а над парадними  воротами зводилася надбрамна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві та Владимирі на Клязьмі, Єпископські ворота у Переяславі.

Обов'язковою інженерною спорудою, що входила до оборонного комплексу  міських воріт, був підйомний  міст через рів.

Давньоруські міста складалися з двох основних частин: дитинця  та окольного града. Дитинець — це початкова найстаріша частина міста, яка добре укріплювалася й  відігравала роль цитаделі. У межах  оборонних укріплень дитинця  містився князівський двір, палац, єпископська  резиденція, кафедральний собор. Основна  маса міського населення, що складалася переважно з ремісників, жила в  окольному граді. Там же знаходилися  двори бояр, дружинників, купців та торговельний майдан. Розміри окольного  града у великих давньоруських  містах сягали 50—120 га, дитинця —  від 0,2 до 10 га.

У великих містах за межами оборонних  укріплень окольного града нерідко  виникали поселення, що мали назву «кінці». У Києві відомий Копирів кінець, в Новгороді — Неревський, Плотницький, Славенський, Людін та Загородній кінці. У слободах-кінцях мешкали ремісники: ковалі, гончарі, кожум'яки, а також  дрібні торговці.

Житлова забудова давньоруських сіл  і міст складалася переважно з  поширених у східних слов'ян, особливо у незаможних верств населення, однокамерних жител площею близько 20 м². Для кращого збереження тепла житло заглиблювалось у землю на 20—70 см. Взимку воно опалювалося невеликою напівсферичною піччю, що топилася «по-чорному», але іноді вона мала димохід. Дах найчастіше покривався тесом, а стіни, що мали стовпову конструкцію, часом обмазувалися глиною та білились.

Розповсюдженими були й зрубні житла, відомі з археологічних досліджень у Новгороді, Бресті і виявлені останнім часом у великій кількості  в Києві на Подолі. У зрубних  житлах мешкав переважно торговельно-ремісничий люд міста. Більшість зрубних  жител мала два приміщення, в одному з яких знаходилася піч.

У заможних верств міського населення  зрубні житла відомі з писемних джерел під назвою «хоромів». Таке житло  складалося з трьох зрубів, які  утворювали приміщення: середнє —  «сіні», з одного боку від них  містилася «істба», з другого  — «кліть». «Сіні» іноді знаходилися  на другому поверсі й мали вигляд критої галереї. Верхня частина такого житла мала назву «терем»; дах  покривався тесом, черепицею або  свинцевими листами.