Законник Стефана Душана 1349 р.

     Міське  населення було неоднорідним в соціальному  і правовому відношенні. Заможна  верхівка купців і ремісників перебувала під особливим покровительством центральної влади, наділялася королем імунітет ними привілеями. Звичайний податний люд ніс на собі весь тягар податкової експлуатації.

     Державний устрій. Центральні органи управління. Сербська держава в ІХ ст. була за своєю формою ранньофеодальною. Вона зберігала деякі пережиточні форми племінної демократії. Сербський князь, воєвода – це спочатку старійшина роду, військовий ватажок. Він спирався на свою дружину і віче, що становило собою зібрання усього вільного чоловічого населення. Віче в Сербії продовжувало функціонувати аж до кінця ХІІ ст.. Відомі його рішення, датовані січнем 1186р. Державний апарат, органи центрального управління поповнювалися здебільшого за рахунок дружинників короля. Серед них вирізнялися казначеї, воєводи, конюхи тощо [2, с.322].

     Прийняття християнства в другій половині ІХ ст.. сприяло зміцненню Сербської  держави. Перемога у війні з Візантією (близько 1190р.) поклала край залежності сербської церкви від візантійського патріарха та римського папи. Крім того, в 1219р. виникла самостійна православна організація на чолі з власним патріархом і богослужінням слов’янською мовою.

     Поступово відбувається ускладнення державного управління, чітко розмежовуються функції  двірцевих слуг. Серед них виокремлюється королівський канцлер – логофет. Спочатку він вважався  особистим секретарем короля, а потім стає його радником, який виконує особливі, найбільш важливі королівські доручення, очолює королівську канцелярію [2, с.323].

     У міру зростання великого феодального  землеволодіння феодальна знать  все активніше бере участь в управління державою. Зростає роль соборів – з’їздів сербської духовної і світської феодальної знаті.

     Місцеве управління. Нижчою адміністративно-територіальною одиницею в Сербії була жупа на чолі з жупаном. Спочатку жупан – це старійшина роду. Згодом він перетворюється на представника феодальної знаті на місцях, який підпорядковувався безпосередньо князю [2, с.323].

     В період феодальної розробленості політична  структура сербського суспільства  повністю визначалася структурою феодального  землеволодіння. Великі феодали здійснювали  всю повноту влади в своїх  володіннях. Вони мали свій двір, чиновників, військо, привласнювали податки, мито, судові штрафи.

     В середині ХІV ст. в Сербії відбулася радикальна перебудова органів місцевого управління. Вводиться новий адміністративний поділ, вся країна поділяється на області на чолі з намісниками – севастами. Області, в свою чергу, поділялися на волості – жупи, які не зовсім збігалися з попередніми жупами. Посади жупанів були поступово ліквідовані, їх місце посіли особливі державні чиновники – кефалі.

     Суд. В ранньофеодальній Сербії сімейна рада, задруги, жупани та інші королівські чиновники мали і судові, і адміністративні повноваження. Пізніше в Сербії сформувалася досить складна судова структура, що складалася з державних, церковних і вотчинних судів.

     Вищою судовою інстанцією був король, його рішення були остаточними. Державні суди розрізнялися за територіальним принципом:придворний, обласний, міський. Судді області були роз’їзними. Вони спостерігали за діяльністю інших судів і виконанням законів у країні. В королівських судах існувала спеціальна посада судового виконавця – пристава. Діяльність королівських судів не поширювалася на духовних осіб (крім справ про державну зраду і вбивство). Справи кліриків розглядалися в церконих судах [2, с.324].

     Армія перших сербських королів складалася з дружини і народного ополчення. Дружина «великих» князів не тільки охороняла зовнішні кордони держави, а й була покликана придушувати заколоти всередині країни, збирати данину і податки, їй належали і деякі судові повноваження. У міру розвитку феодалізму великі земельні магнати почали обростати власним військом. У зв’язку із загостренням внутрішніх протиріч королі почали створювати наймане військо для особистої охорони і придушення заколотів [2, с.325].

2.Прийняття  Законника Стефана  Душана, його загальна  характеристика.

Законник Стефана  Душана є найважливішим джерелом права сербського феодального суспільства. «Законник благовірного царя Стефана», як офіційно він називався, був прийнятий собором сербських церковних і світських феодалів в 1349р. Це перша кодифікація сербського феодального права. Його джерелами були сербське звичаєве право, даровані грамоти царів, а також норми візантійського права, пристосовані до сербських умов.

      Законник  Стефана був визначною юридичною  пам’яткою, яка налічувала близько 200 статей. Він містив не тільки численні правила стосовно суду і судового процесу, злочинів і покарань, а й норми щодо правового становища основних класів-станів феодальної Сербії. В цьому документі панівний клас Сербії закріплював основні привілеї і насамперед право феодальної власності на землю і право на експлуатацію залежних від них селян (меропхів) [2, с.325].

      В Законнику передбачені дві основні  форми феодального землеволодіння – баштина і пронія. Законник підтвердив незмінність статусу  баштин усіх сербських феодалів, в  тому числі дарованих царськими  грамотами. Власники баштин звільнялися від усіх повинностей, крім військової, і від сплати поземельної податі. Баштина могла переходити у спадщину не тільки дітям, а й разі їх відсутності іншим родичам. Другій, нижчій формі феодального землеволодіння – пронії – в Законнику відведена лише одна стаття. Вона проголошувала пронію невідчужуваною: власнику пронії було заборонено продавати або дарувати пронійську землю.

     Сербський законодавець прагне посилити єдину  державну владу, покласти край насиллю  в країні: «насилля нехай не буде ні в чому на землі мого царства». В Законнику забороняється самоуправство; до судів висувається вимога судити строго за Законником [2, с.325]. 
 
 
 

3.Правове становище християнської церкви в Законнику Стефана Душана.

      Чільне  місце в переліку злочинів, передбачених Законником, посідають злочини проти християнської релігії. Достатньо згадати статті «про єретика» : 10 – « І хто виявиться єретиком, живучи між християнами, нехай буде попалений по обличчю(затаврований) і нехай буде вигнаний. Хто ж його переховуватиме, і той нехай буде затаврований! [1, с.116]; «про продаж християна в іншу віру» : 21 – « І хто продасть християнина в іншу віру, нехай буде відсічений і обрізаний йому язик. І з властительських людей, які сидять по церковних селах і по катунах, нехай усякий повернеться до свого господаря.

      Церква  мала великий вплив на усе доросле  населення, про це свідчать ст..3 –  « І жоден шлюб нехай не буде здійснений без вінчання, і якщо ж здійсниться без благословення  і церковного опитування, такий нехай буде розірваний» і ст..4 – « І в духовній справі кожна людина нехай має покору і послух своєму архієрею. Якщо ж хто згрішить проти церкви або порушить будь-що в цьому Законнику волею чи небажанням, нехай повиниться і задовольнить церкву, якщо ж не послухається і відсторониться від церкви, не захоче виконати повеління церкви, тоді хай буле відсторонений від неї» [1, с.116].

      Законник  Стефана Душана регламентує і  суд над священнослужителями: с.31 – «Церковні люди в будь-якій тяжбі нехай судяться перед своїми митрополитами і перед єпископами й ігуменами; якщо будуть обидва однієї церкви, нехай судяться перед своєю церквою».

      Законник  звільнив священнослужителів від усіх повинностей: ст.. 32 – « І які є мерохопські села мого царства в Загор’ї та інших місцях, церковні люди нехай не ходять на меропшини ні на село, ні на ріллю, ні на виноградники, ні ан яку роботу, ні на малу, ні на велику. Від усіх робіт звільнила їх моя царська величність, тільки хай працюють для церкви…»

      Законник  захищає особу священника: ст..95 –  «Якщо хтось лаятиме святителя  або монаха, або попа, нехай сплатить 100 пертерів; а хто вб’є святителя або монаха, або попа, нехай беде той убитий і повішений» [1, с.119]. 

4.Злочини  і покарання за  Законником Стефана  Душана.

      Значна  частина приписів Законника стосувалася  злочинів і покарань. Саме розуміння  злочину як порушення царського  миру є вже цілком властивим розвинутому  феодальному праву. Відповідно покарання найчастіше виступає як відплата. Сербський законодавець розмежовує і форми вини – умисел і необережність – пов’язуючи з ним і характер покарання. Так, умисне вбивство різного за станом каралося «відрубуванням обох рук», неумисне вбивство – грошовим штрафом.

      86 – « І де відкриється вбивство, той, хто розпочав бійку, нехай  буде винний, якщо і буде вбитий».

      87 – « Хто не прийшов з насильницьким  наміром і вчинив убивство, нехай  сплатить 300перперів, якщо ж прийшов  з наміром, відрубати йому обидві  руки» [1, с.149].

      Серед нечисленних злочинів проти держави  слід відзначити сходку вільних селян (сербів), заборонену під загрозою калічними покараннями (68 – « Нехай не буде сходу сербів. Якщо ж виявиться підбурювач, нехай будуть відрізані йому вуха і випалені вії» [1, с.148]), і зраду, у разі якої карався не тільки сам злочинець, а й його родичі за принципом «брат за брата і батько за сина».

      51 – « За зраду, за всякий  злочин відповідають брат за  брата і батько за сина, родич за родича. Ті ж, які відокремлені від такого злочинця і живуть у своїх будинках і не згрішили, нехай не платять нічого,за винятком того, хто згрішив, і дім того нехай платить» [1, с.148].

      Більш детально розроблені у Законнику злочини проти особи, до яких були віднесені вбивство, отруєння, зґвалтування, образа словом і дією. В окремих статтях цієї групи злочинів яскраво виражений класово-становий принцип покарання. Так, у разі вбивства феодала (властеля) селянином (сербом) останній підлягав калічному покарання – відрубаною обох рук, а також грошовому штрафу; вбивство ж серба властелем каралося лише грошовим штрафом. 94 – « Якщо властель уб’є серба в місті або в жупі, або в катуні, нехай сплатить тисячу перперів; якщо ж серб уб’є  властеля, то відрубати йому обидві руки і нехай сплатить 300 перперів» [1, с.149]. Такий само підхід до покарання містить стаття про зґвалтування. 52 – « І який властель зґвалтує властелицю, нехай будуть відсічені йому обидві руки і відрізаний ніс. Якщо ж серб зґвалтує властелицю, нехай буде повішаний. Якщо ж зґвалтує собі рівну, нехай будуть відсічені йому обидві руки і відрізаний ніс» [1, с.148].

      Серед злочинів проти власності Законник виокремлює розбій і крадіжку. Прагнення до всебічного захисту приватної феодальної власності дістало вияв у встановленні надзвичайно суворих покарань за ці злочини. Так, у разі спіймання розбійника чи злодія з поличним Законник, категорично забороняючи їх помилування, встановлює як покарання смерту кару з попереднім осліпленням злочинця.

      151 – «вказаним чином нехай буде  покараний явний розбійник і  злодій, і таким є (їх) викриття: якщо у них знайдеться щось  поличне або якщо схоплять  їх на місці розбою чи крадіжки, то нехай передадуть їх або жупі, або селам…або властелю, який над ними, як писано вище; такі розбійники і злодії нехай не будуть помилувані, нехай будуть осліплені і повішені» [1, с.151].

      Законодавець  загрожує усякому селу, де будуть виявлені розбійники або злодії, розграбуванням, встановлюючи, таким ином, колективну відповідальність. 146 – « Наказує моя царська величність по всіх землях і містах, по жупах і по околицях, нехай не буде розбійника і злодія у всіх цих межах і таким чином нехай припиняться крадіжки та розбій; в якому селі виявиться злодій чи розбійник, то село нехай буде розграбоване, а розбійник нехай буде повішений догори ногами, а злодій нехай буде осліплений, а господар того села нехай буде приведений зв’язаним до моєї царської величності й нехай платить за усе, що скоїв (зло) розбійник і злодій з самого початку і крім того нехай буде (він) покараний як злодій і розбійник» [1, с.151]. 
 
 

5.Суд  і процес.

      Судовий процес згідно з Законником мав змагальний характер, що дістало вияв у формулі: «на суді,коли судяться і тяжаться дві сторони щодо своєї тяжби…». Судовий процес починався лише у разі приватної скарги потерпілого; в ньому могли брати участь не тільки усі вільні, а й феодально залежні селяни (меропхи). Лише раби, так звані властельські отроки, повинні були судитися «перед своїми господарями в усіх своїх справах».

      Докладні  правила судочинства в Законнику  відсутні. Сербський законодавець приділяє увагу лише початковій стадії процесу – порядку виклику до суду відповідача (обвинуваченого) і наслідками його неявки, а також останній стадії процесу – постановленню судового рішення у письмовій формі. Письмовий запис усього процесу був передбачений лише у царському суді.

      Чудді мали розглядати всі справи на основі особистих показань сторін, причому  вони повинні були керуватися лише первісними показаннями сторін, «а останнім словам (не вірити) ні в чому» [1, с.152].