Законник Стефана Душана 1349 р.

План

     Вступ.

1. Утворення сербської держави, її суспільний і державний устрій.
2. Прийняття Законника Стефана Душана, його загальна характеристика.
3. Правове становище християнської церкви в Законнику Стефана Душана.
4. Злочини і покарання за Законником Стефана Душана.
5. Суд і процес.

Висновки.

Використана література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Стефан  Урош IV Душан Неманич (серб. Стефан Урош IV Душан Немањић, 1308—1355) — сербський  цар (1331—1346) з роду Неманичів, з 1346 року — «цар сербів і греків» (до смерті в 1355 році). В результаті ряду успішних воєн під його проводом Сербське королівство стало найсильнішою державою регіону, включивши до свого складу значну частину Балканського півострова, і перетворилося в потужного конкурента Візантійської імперії. За правління царя Стефана у країні була проведена кодифікація права (зокрема, був створений «Законник» — звід юридичних норм середньовічної Сербії), набула поширення візантійська культура. Син Стефана Душана, Стефан Урош V, був останнім царем Сербії [ 3].

     Шлях  до влади. Стефан Душан — син короля Стефана Уроша III Дечанского (1321-1331) і дочки болгарського царя Смілєца (1292-1298). Стефан Урош III підняв заколот проти свого батька, короля Стефана Уроша II Мілутіна, був осліплений, кинутий у в'язницю, а потім разом із дружиною та сином, маленьким Стефаном, висланий у Константинополь. Аж до 13 років Стефан жив і виховувався у Константинополі [3].

     Ще  до сходження на престол прославився  в битві під Вельбуджі (1330), де сербські війська розбили болгар, а болгарський цар Михайло Шишман був захоплений у полон [3].

     У 1331 р. Стефан скинув свого батька з  престолу і, очевидно, позбавив його життя. «Удушення короля Дечанського» стало  одним з найвідоміших сюжетів  сербського фольклору. Звідси походить і похмуре прізвисько Стефана — «Душан». У тому ж році новий сербський король одружився на сестрі нового болгарського царя Івана Александра Єлені, завдяки чому був забезпечений тривалий мир між двома слов'янськими державами [3]. 

Стефан  Урош IV Душан Неманич (1308—1355) 
 
 
 
 
 

1.Утворення  сербської держави,  її суспільний  і державний устрій

     Феодальна Сербська держава складалася  у  південно - східній  частині сучасної Сербії, на місці поселення сербських, захумських та інших слов’янських племен. Процес феодалізації сербського суспільства, який почався задовго до утворення єдиної держави, відбувався надзвичайно повільно у зв’язку з міцністю родових (кланових) зв’язків, тривалим існуванням задруги, тобто великосімейної общини. Виникнення ранньофеодальної держави Сербії можна віднести лише до середини ІХ ст.

     На  форми феодальної держави Сербії значно вплинуло те, що вона до ХІІ ст. перебувала під візантійським ярмом. Візантійські монархи усіляко розпалювали  суперечки сербських удільних князів з метою укріплення своєї влади, що сприяло тривалій феодальній розробленості. Об’єднання значної частини сербських земель стало можливим лише у ХІІст., коли в результаті перемоги у багаторічній війні з Візантією в 1190 р. була визнана повна незалежність Сербії.  Утворення єдиної держави відбулося під владою сербського монарха Стефана Немані (1168-1196рр.), засновника династії Неманичів, яка правила до кінця ХІV ст.. Розквіт феодальних відносин в Сербії припадає на середину ХІІІ ст.. Найбільшої могутності Сербська держава досягає у ХІV ст. за короля Стефана Душана (1308-1355 рр.), коли відбуваються подальше посилення королівської влади, централізація Сербської держави і розширення її території за рахунок сусідніх територій. Успіх центральної влади у справі об’єднання сербських земель був нетривалим. Невдовзі після смерті Стефана Душана загострюються суперечки всередині панівного класу між різними угрупованнями сербської знаті (особливо в одній з її областей – Зеті), а також під вищим духовенством і королівською владою. Крім того, частішають виступи залежного від феодалів населення. Це був час роздробленості й занепаду Сербської держави, на зміну якому в 70-ті роки ХІV ст.. прийшла нова централізація, встановлення своєрідної форми монархії, яка називалася  в Сербії «деспотові на». «Деспотовіна» князя Лазаря і його спадкоємців відзначилася значним підвищенням рівня економіки, зростанням міст, високим рівнем розвитку сільського господарства. Створення в Сербії централізованої держави із сильною королівською владою було на той час спробою зберегти державну незалежність і протистояти турецькій агресії. Однак Сербія виявилася неспроможною відбити натиск могутньої Османської імперії. В 1389 р. у битві на Косовому полі Сербія зазнала поразки і потрапила у васальну залежність від Туреччини. Контроль за управлінням Сербії почали здійснювати турецькі намісники. Почалося нав’язування ісламу. Самостійна сербська державність була ліквідована в 1459 р. З цього часу територія Сербії була включена до складу Османської імперії [2, с.318].

     Суспільний  лад. Сербське суспільство в ІХ ст.. відзначилося багатоукладністю, поєднанням родоплемінних, общинних і феодальних відносин. Історичні пам’ятки, які дійшли до нас, свідчать про досить глибоку соціальну диференціацію, про виокремлення правлячої верхівки. Характерною особливістю Сербії було тривале існування задруги. Міцність родоплемінних відносин зумовила існування общинної форми землеволодіння у вигляді «дедіни» або «плементшини» - спадкової власності великої сім’ї, роду, племені.

     Задруга складалася з кількох поколінь близьких родичів по батьківській лінії, які  жили під одним дахом, вели спільне  господарство і спільно обробляли  землю. Усе доросле чоловіче і  жіноче населення входило до сімейної ради – установи племінної демократії, наділеної вищою владою в за друзі. До її відання належало прийняття рішень з найважливіших справ задруги і вирішення спорів між її членами. Безпосереднє управління перебувало в руках домачини (домогосподаря), не обов’язково найстарішого. Він обирався сімейною радою для забезпечення повсякденного господарського життя задруги.

     Кілька  за друг утворювали племена, які, в свою чергу, об’єднувалися в жупи. Жупи згодом почали розглядатися як основна адміністративно - територіальна одиниця ранньофеодальної Сербської держави. На чолі жуп стояли представники ранньофеодальної титулованої  знаті, посадові особи князя – жупани.

     У ХІІ ст.. активізується процес феодалізації сербського суспільства, поступового  переходу від ранньофеодальних політичних і соціальних форм до системи розвинутих феодальних відносин. Швидкими темпами зростає земельна власність світських і духовних магнатів, встановлюються васально-ленні відносини. Наймогітнішим землевласником стає король. До його домену входять його родові маєтки та вся незайнята земля. Вважалося, що кожен землевласник держав свій феод від вищестоящого сеньйора, а вкінцевому підсумку – від короля, якому він був зобов’язаний нести військову службу та ряд інших повинностей [2, с.319].

     До  королівського домену примикали  землі удільних князів. Розташовані в основному навколо їхніх палаців – резиденції. Король надавав  землю своїм васалам у вигляді повного і умовного земельного володіння. Повна спадкова земельна власність називалася бантиною. Вона була переважною формою світського феодального землеволодіння феодальної верхівки (властелів). Власники баштини впраі були вільно володіти, користуватися і розпоряджатися нею, а також передавати у спадщину. Баштина не могла бути відібрана у них навіть за державну зраду, але відчужувати її заборонялося без згоди близьких родичів, співвласників землі (братії) [2, с.319].

     Умовне  земельне володіння, засноване на васальній  службі, називалося пронією. Володілець проніїї  вважався її держателем, а  не власником. Він не міг вільно розпоряджатися нею, а головне,відчужувати на свій розсуд. Юридичне оформлення встановлених на ХІV ст.. форм феодального землеволодіння відбувалося в результаті прийняття Законника Стефана Душана. Починаючи з XV ст.. з дозволу королівської влади пронія також стала переходити у спадщину. Отже, відбувається зближення правового режиму баштини та пронії.

     Великим власником землі була церква, яка  мала у своєму розпорядженні не тільки значні за обсягом маєтки (метохії), а й інвентар, господарські будівлі, велику кількість кріпосних селян.

     Зростання великого феодального землеволодіння неухильно призводило до феодального роздроблення, міжусобної боротьби феодалів. Придушити на певний час партикуляристські прагнення великих земельних магнатів (властелів) вдалося сербському королю Стефану Душану. Опорою центральної влади у боротьбі з сепаратизмом феодалів були властелічі – дрібні й середні феодали. Прагнучи привернути їх на свій бік, король проводить часткову секуляризацію церковної та монастирської земельної власності в ХІV ст. сприяла жорстока боротьба феодальних угруповань [2, с.320].

     Для феодальної Сербської держави на всіх етапах її розвитку є чіткість станового поділу, який закріплювався  феодальним правом. Станові межі розділяли  не тільки феодалів і простий народ, а й різні групи панівного  класу. Станово-класовий поділ феодального суспільства Сербії був закріплений Другою Жичською грамотою в 20-х рр.. ХІІІ ст.., а пізніше підтверджений в Законнику стефана Душана. Ці пам’ятки по-різному називають представників панівного класу. В одних джерелах це «властелі», «добрі люди», «шановані люди», в інших – «магнати» , «нобілі». Термін «нобілі» застосовувався для позначення усього панівного класу, а «властелі», як правило, для позначення привілейованої верхівки феодалів, безпосередніх васалів самого короля.

     Васалами  властелів були властелічі, від них  вони отримували земельні наділення. Інколи вони називалися також «войніками», що прямо вказує на їхню колишню  службу в дружині князя. Пізніше  термін «войнік» почав застосовуватися  для позначення дрібного і середнього дворянства.

     Законник  Стефана Душана закріпив основний привілей усього класу феодалів – право  власності на землю. «Села і землі  можуть бути лише царські, властелівські  або церковні», - записано в статтях 75, 81 Законника.

     Феодальна верхівка світської і духовної знаті мала імунітетні привілеї, причому права духовних феодалів були ширшими, ніж світських. Як і світські феодали, вони були наділені податним імунітетом, але клірики не підлягали світському суду (крім деяких найтяжчих державних злочинів). Крім того, маєтки духовенства майже повністю вилучалися з відання місцевої державної адміністрації. Внаслідок цього наприкінці ХІV ст.. – на поч.. ХV ст.. секуляризаторська політика центральної влади призводить до певного обмеження майнових прав і податкових привілеїв духовенства.

     Феодально залежне населення Сербії в цілому становило прошарок простолюдинів, «нижніх», який також поділявся на окремі станові групи. До нього належали вільні селяни-общинники (серби), кількість  яких у міру розвитку феодалізму і  закріпачення селянства різко зменшувалася, поземельно залежні селяни (влахи), а також кріпосні селяни (меропхи) і раби (отроки).

     В особливо тяжкому становищі перебували меропхи – кріпосні селяни, особливо залежні від землевласника-феодала. Вони не могли за власним бажанням переходити від одного феодала до іншого. За втечу меропхи суворо каралися. У меропха-втікача рвали ніздрі, його таврували. Вони сплачували феодалу грошовий і натуральний оброк, відбували панщину (двічі на тиждень, а в літній період і більше), а також сплачували податки до державної казни. Селянам, навіть вільним, під страхом відрізання вух заборонялося збиратися на сходки для захисту своїх інтересів. У зв’язку з масовими виступами селян в середині ХІV ст. були внесені доповнення до Законника, які значно росилили покарання за порушення феодальних порядків.

     В ХІV ст. намітилася тенденція до правового нівелювання основних категорій залежного сільського населення. Їх дедалі частіше називають загальним терміном «посадники», «серби», «вілани», проте їхнє майнове становище залишається різним.

     Міста. Економічна роль міст в Сербії зростає лише у ХІІІ -  ХІV ст., коли поділ праці між містом і селом набуває дедалі більш стійкого характеру. Міста виникали на землях короля і удільних князів. Будучи прихильниками сильної королівської влади і противниками феодальної роздробленості, городяни відігравали важливу роль в процесі централізації країни. Вони виступали проти феодальних міжусобиць, допомагали королю грошима і ополченням, за що нерідко отримували від останнього великі земельні наділення та автономний статус, що закріплювався пільговими грамотами [2, с.322].