Закон 12 таблиц

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Leges duodecim tabularum 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                     Виконавець:

                                                                                     Студент юридичного факультету,

                                                                                     1 курсу (14 група)

                                                                                     Чорнобиль Володимир Олегович

                                                                                     Науковий керівник:

                                                                                     кандидат філологічних наук

                                                                                     доцент Гриценко Світлана Павлівна 
 
 
 

Київ 2010

ПЛАН 

1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЗАКОНІВ XII ТАБЛИЦЬ 

2. ПЕРЕКЛАД ЗАКОНІВ 

3. ОЦІНКА ЗАКОНІВ ХІІ ТАБЛИЦЬ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЗАКОНІВ XII ТАБЛИЦЬ 

     Найдавніше поселення Риму жило родами, якими управляли старійшини. Рід спочатку являв собою згуртований колектив, зв'язаний загальним походженням, загальною власністю на землю, а також шануванням предків. Згодом на території, що належить родам, з'явилися люди, що не входять ні в один з них. Це були звільнені раби або їхні нащадки, чужоземці, ремісники й торговці, люди, вигнані за порушення родових обрядів, насильно переселені із підкорених міст. Цих прибульців у Римі називали плебеями. Корінне ж населення, що жило родами, називалося патриціями.[18, ст. 142]

     Вертаючись до питання про походження римських станів, можна взяти за основу його "комплексну теорію": патриції дійсно були корінним громадянством. Вони являли собою повноправний "римський народ"; · у безпосередньому зв'язку з ними були клієнти (від латини. Clitnis -слухняний)., які одержували від них землю, худобу, користувалися їхнім захистом на суді та ін. За це вони повинні були служити у військових загонах своїх покровителів, надавати їм допомогу грішми, виконувати різні роботи; плебеї стояли поза родовою організацією патриціїв, тобто не належали до "римського народу", не мали доступу до общинної землі й були позбавлені політичних прав.

     Походження плебеїв неясне й спірне. Безсумнівно тільки те, що вони стояли поза племінною організацією тому й не могли приймати участі в керуванні громадою. Зате вони безперешкодно займалися землеробством, ремеслами, торгівлею, Плебеї були особисто вільні, несли військову службу нарівні з патриціями. Торговельне й промислове багатство було зосереджено головним чином у їхніх руках: гордий своїм походженням патрицій уважав принизливим будь-яке заняття, крім землеробства, політичної діяльності, військової служби.

Патриції були повноправними громадянами. Вони розпадалися  на три племена. Кожне плем'я складалося з 100 родів. Кожні 10 родів утворювали курію. Курії утворювали загальні народні  збори римської громади (куріатні коміції). Воно приймало або відкидало запропоновані йому законопроекти, обирало всіх вищих посадових осіб, виступало в якості вищої апеляційної інстанції при рішенні питання про страту, повідомляло війну, разом із сенатом вибирало царя, займалося найважливішими судовими справами та ін.[3, ст. 35]

Римська патриціанська  громада представляла собою примітивний  місто-держава з типовими рисами "військової демократії".

     Другим органом демократії була рада старійшин, сенат. Його члени називалися "батьками". У компетенцію сенату входили справи безпосереднього керування, вироблення законопроектів, заключення миру Він складався зі старійшин всіх 300 родів і тому так називалися(від senex-старий). Старійшини ці становили спадкову аристократію римської громади, оскільки вкоренився звичай, відповідно до якого їх обирали з однієї й тієї ж родини кожного роду. Відповідно до легенди, Ромул призначив перших 100 сенаторів. Тулл Гостілій додав ще 100, а Тарквіній довів їхню кількість до 300.[18, ст. 150] У період між смертю старого царя й вибором нового громадою управляли по черзі сенатори.

Військове керівництво, верховні жрецькі й деякі судові функції належали вибраному зборами  курій "царю", якого називали рексом. Історичні перекази називають першим рексом римської громади Ромула, а  всього їх нараховують сім . Недивлячись на поважність народних зборів, сенат і рекс користувалися правом скасувувати рішення народних зборів. При цьому рекс міг видавати загальнообов'язкові постанови.

     Шостим царем Рима був Сервій Туллій, до періоду царювання якого ставляться найважливіші державні й правові перетворення, які розвиваючись сприяли перетворенню Рима в найбільш значну суспільну формацію античного періоду.

     Потужний удар родової організації патриціїв був нанесений у середині VI століття до н.е. реформою Сервія Туллія, шостого рекса по римській історичній традиції. Вона проводилася як військова реформа, однак соціальні наслідки її вийшли далеко за межі тільки військової справи, зігравшивирішальне значення в утворенні давньоримської держави.[17, ст.46]

     Спочатку римське військо було переважно патриціанським. Плебеї, що знаходилися поза межами патриціанської оющини, також не входили у військову організацію. Внаслідок цього виникла різка невідповідність між населенням Риму й кількістю воїнів, які виставлялись. А загарбницька політика вимагала збільшення військ і витрат на ведення війн. Необхідність залучення до військової служби плебеїв стала очевидною. Тому все вільне населення Риму патриції й плебеї – було розділено по майновому цензі на 5 розрядів, кожний з яких був зобов'язаний виставити певну кількість військових підрозділів - центурій. Так виглядала центральна організація залежно від майнового цензу Крім цих центурій, були ще 18 центурій вершників із самих багатих римлян, а цензом понад 100.000 асів (з них шість виключно патриціанських); а також п'ять неозброєних центурій: дві - ремісників, дві - музикантів й один з незаможних, яких називали пролетаріями. Таким чином, усього було 193 центурії. Центурії кожного з п'яти розрядів ділилися на дві частини: одна з них, старша, куди входили римляни від 45 до 60 років, призначалася для гарнізонної служби; друга-воїни від 17 до 45 років - молодша, призначалася для бойових походів. [17, ст. 93]

     Для оцінки майна громадян, вся територія Риму була розділена на триби, які, однак, не мали нічого загального, крім назви, з колишніми трьома племінними трибами. Нових, територіальних триб спочатку було створено, мабуть, 21 : чотири міських і сімнадцять сільських. По трибах провадився набір війська й стягувався податок на військові потреби - Tributum.

     Згодом військо,якескладається із центурій , стало приймати участь у рішенні питань, зв'язаних не тільки з війною й військовою справою. Поступово до центуріатних зборів переходило рішення справ, який раніше відали збори римських патриціїв по куріях. За традицією, центурії збиралися за міською межою, на Марсовому полі, а куріатні збори проводилися в місті. Там виник новий вид народних зборів, у яких були представлені й патриції, і плебеї - центуріатні збори. Кожна з 193 центурій володіла при голосуванні одним голосом. Самі багаті римляни, переважно патриції: вершники й центуріати 1 розряду, володіли 98 голосами, що забезпечувало їм перевагу в рішенні будь-яких питань. Однак патриції переважали в центуріатних зборах не як такі, у силу своїх родових привілеїв, а як найбільш заможні землевласники. Тому й плебеї могли потрапити й уже попадали в ці центурії. Отже, плебеї вийшли зі свого ізольованого положення стосовно римської общини.

     Таким  чином, важливе соціальне значення реформи Сервія Туллія полягало в тому, що вони заклали основи нової організації римського суспільства не тільки по родовому, а по майновій і територіальній ознаці [17, ст.101].

     Проте,  родовий лад ще не був зруйнований  остаточно. Організація влади,  заснована на родовому ладі, продовжувала існувати поруч із організацією, заснованої на територіальних і майнових ознаках, причому тільки поступово, на протязі 200 років вона витіснила родову організацію. Це відбувалося в запеклій боротьбі плебеїв з патриціями, яка особливо загострилася після скинення останнього рекса. Військова демократія як форма організації влади в період розпаду родового ладу зжила себе безповоротно.

     Розвиток  ремесел і торгівлі, якими усе  більше й більше займалися  плебеї, привело до розшарування римського плебейства. Із середовища плебеїв виділилася багата торгівельно-реміснича знать. З іншого боку, зросла кількість збіднілих плебеїв. Плебеї, перебуваючи поза патриціанською родовою організацією, володіли на праві приватної власності дуже не великими ділянками землі. Війни, неврожаї, переселення в Рим частини жителів завойованих областей, природний приріст населення в умовах римського малоземелля збільшили число безземельних плебеїв. Більшість з них передавали землю в якості застави лихварям, які належали до родової аристократії. Неплатоспроможний боржник втрачав право власності на землю, і якщо з волі кредитора й залишався на колишній ділянці землі, те лише як орендар, під заставу своєї особистої свободи. Це розшарування плебеїв привело до загострення відносин між соціальними групами.

     Римський  плебей в V-IV ст. до н.е. прагнув одержати доступ до розподілу землі загально-суспільного поля (аgег publicus), що належало всій римській громаді. Щоб одержати право окупації завойованих земель, яким користувалися патриції, плебеї повинні були домогтися рівності з патриціями в політичних правах.

     До першої половини V ст. до н.е. відносятьсяперші спроби плебеїв домогтися рішення аграрного питання. В 486 р. до н.е. консул Спурій Кассій хотів розділити захоплені під час війни землі між плебеями. Патриції звинуватили консула в прагненні до тиранії. Однак в 456 р. до н.е. народний трибун Іцілій провів закон про розділ між бідняками земель на Авентині [13, ст. 42]. Інше, що вимагало реформи, стосувалося скасування боргового рабства, неминучого при несвоєчасній сплаті боргу. І це, як і поділ завойованих земель,найбільше ніж інших зачіпало нтереси плебеїв. Але щоб домогтися того й іншого плебеї мали потребу в політичних правах. Справа доходила до гострих зіткнень але зрештою, протягом двох наступних сторіч плебеї домоглися задоволення всіх своїх вимог. У тому числі: 

· Установи особливої плебейської магістратури -народного трибунату, покликаного захищати плебеїв від сваволі патриціїв; 

· Доступу до суспільної землі нарівні з патриціями; 

· Захисту від  сваволі патриціанських суддів (введенням  кодексу законів, відомих за назвою Законів XII таблиць ; 

· Дозволу шлюбів між патриціями й плебеями; 

· Права займати  спочатку деякі, а потім і всі  головні державні посади, включаючи військові. 

Вигнання царів  і установа Республіки бути результатом  загострення соціально-політичної боротьби в Римі наприкінці VI в. до н.е. В античній історіографії цей переворот зображувався всенародною справою. Але фактично республіканське правління, як це видно з раніше сказаного, було перемогою патриціїв, які встановили порядки, що закріпили їхнє панування. Із цією метою вони зберігали елементи родової організації. Однак римське суспільство досить далеко пішло у своєму розвитку. Плебеї організаційно змужніли і посилилиборотьбу за свої права. Важливим етапом цієї боротьби було опублікування Законів XII таблиць. Це найдавніший зі збережених збірників римських законів.Відновлений по цитатах і переказах більш пізніх античних авторів. Відповідно до традиції, законодавство XII таблиць датується 451-450 р. до н.е. [12, ст. 71] Архаїчність мови й характер відображених у пам'ятнику соціальних відношень підтверджує це датування. Для історичної характеристики XII таблиць необхідно врахувати зафіксовані в них пережитки первісності, а також норми, що сходяться до законодавства рексів, що може бути визначено тільки за допомогою зіставлень із повідомленнями античних письменників. Так, покарання смертю за порушення вірності клієнтських відносин (VIII, 21), як і дозвіл убивати дітей-виродків (IV, I), визначається Діонісіем Галікарнаським як настанови Ромула. Почесне положення жриць Вести (V, I), згідно з Плутарху, закладено Нумою. Закон про емансипацію сина після трикратного продажу його батьком (IV, 2) Діонісій відносить до незапам'ятних часів, тобто до початку царської епохи. Необхідна квота в п'яти свідках (VI, I; 56) згадується Діонісієм стосовно до часів Ромула.[12, ст. 72]

     Свою назву Закони XII таблиць дістали від того,що були накреслені на 12 дерев'яних дощечках - таблицях,виставлених для загального огляду на головній площі Риму,його політичному центрі - форумі. Відмінною рисою названих законів був жорстокий формалізм: найменше упущення в формі судомовлення тягло за собою справи.Упущення це сприймалось за "божу кару".