Загальний огляд речових джерел із української історії

Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською.

Характеристика  стилю

В орнаменті перепліталися  традиції античності, Візантійської імперії, Ірану й Далекого Сходу.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю  споруд, які зберігають оборонні, захисні  функції. Найбільша увага приділялася  спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад

Романські храми, переважно  монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою  вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і  вікон, із півциркульними арками. Архітектори  створювали склепіння у вигляді  хрестів. Скульптури на площинах стін або поверхні капітелей мали рельєфну форму. В оформленні церков були популярними сюжети Страшного суду й Апокаліпсиса, біблійні сцени, скульптури. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті духовної експресії й зовнішньої потворності.

Монументалі́зм (монумента́льність) — літературно-мистецький напрямок в українській літературі раннього Середньовіччя 10-11 століть або архітектурний стиль.

В архітектурі  та мистецтві

Монументальність — це якість художнього твору, притаманна монументу. Велич і піднесеність звичайно досягаються співвідношенням великих мас і обсягів з дрібними деталями, внаслідок чого посилюється враження крупних форм (масштаб), а також засобами симетрії, пропорційності, ритмічності тощо. Осмисленість фізичного простору і виконання з найміцніших матеріалів пов'язані з особливим відчуттям часу, бажанням до довговічності (хоча, Вічність не має тривалості, а всі без винятку матеріали з часом руйнуються). І оскільки монументальні твори, особливо архітектурні, залишаються ще довго жити, попри те, що їхні творці давно пішли з життя, вони перетворюються не тільки на пам'ятки минулих культур, але одночасно на свідків як довговічності, так і тлінності життя своїх творців, швидкоплинності часу.

Внаслідок монументальність полягає, передовсім, не в композиційних  засобах, а в перевазі змісту над  формою, у виразі значимості ідей, духовності відносно матеріальної реальності. Тому дріб'язкове, утилітарне або прагматичне не може претендувати на монументальність. З монументальністю сполучаються види образотворчого мистецтва, які звичайно пов'язані зархітектурою або містобудуванням. Передовсім це монументальна скульптура, монументальний живопис, які вже внаслідок свого розташування у штучному середовищі, що створюється для буття багатьох поколінь, отримують специфічні риси і при застосуванні матеріалів, і використанням певних засобів виразності, і прагненням відобразити загальні устремління епохи, вічні ідеали. Якості монументальності також пов'язані з явищами декоративності.

Го́тика (італ. gotico, були німецького походження племені готів). Готичний стиль — це художній стиль, що виявився завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи (між серединою XII і XVI століть). Термін «Готика» введений в епохуВідродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початкуНового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI—го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

Ампі́р (фр. empire — імперія) — термін, що застосовується в мистецтвознавстві до західно-європейського класицизмучасів імперії Наполеона І, переважно в архітектурі, портретному живописі та декоративно-ужитковому мистецтві.

Для ампіру є характерним звернення до традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності, холодної елегантності.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, йому спадкує Класицизм. За естетичнимвизначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.

Батьківщиною  бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.

Українське  бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозькогоу XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Рококо́ — реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва,Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму.

Неоготика або Псевдоготика — (тобто нова або ж псевдо готика) — напрямок в архітектурі, що сполучає елементи готики з ясними композиціями, що йдуть від класицизму. Частка «нео» - вказівка, що стиль виник на новому етапі розвитку архітектури кінця 18-середини 19 ст. і є складовою частиною так званих історичних стилей.

Модернізм (фр. modernisme) - загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і лат. classicus — зразковий) — загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традицій античності,відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого».

В архітектурі неокласицизм виявився на початку. 20 ст. як реакція проти декоративних надмірностей і конструктивних невизначеностей модерну (П. Андреєв, М. Верьовкін — в Україні, І. Жолтовський, І. Фомін — в Росії, О. Перре — у Франції, Е. Саарінен — у США).

Конструктиві́зм (від лат. constructio — побудова) — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі (див.Конструктивізм у літературі), фотографії, оформлювальні на декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 — початку 1930 років. Характеризується суворістю, геометризмом, лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі  конструктивізм обстоює раціональну  доцільність, економність, лаконізм у  засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично  не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

Еклекти́зм, також екле́ктика, вибірковість (грец. εκλεκτός, «вибраний»; від грец. εκλέγω, «обирати») — у найширшому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.

Деконструктиві́зм — напрям в сучасній архітектурі, заснований на застосуванні в будівельній практиці ідей французького філософа Жака Дерріда. Іншим джерелом натхнення деконструктивістів є радянський конструктивізм 1920-х рр. Для деконструктівістських проектів характерні візуальна ускладненість, несподівані зламані форми, підкреслено агресивне вторгнення в міське середовище.

Хай-тек (Гай-тек) (скорочення від англ. high technology — високі технології) — стилістичний напрямок у сучасній архітектурі та дизайні, орієнтований на функціональність, науковість, елітне обслуговування архітектурою з застосуванням високих технологій.

Етнографічні джерела

Етнографія (від грецького етнос - народ і  графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній  етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки.

Як рівнозначний з етнографією вживається ще й  термін етнологія (етнос - народ, логос - наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія - загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте  таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.

Безпосереднє  спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод  етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Першою спробою  описати етнографічні особливості  племен і народів в Україні  можемо вважати "Повість врем'яних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді  подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські  племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності  у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам'ятках. Наприклад, у "Галицько-Волинському літописі" згадуються народи, які межують з  Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, ятвяги, татари, німці, ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про  звичаї кожного народу, описи костюмів тощо (напр., костюм князя Володимира Васильковича).

До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.

У хроніці  Георгія Арматола, перекладеній київським  книжником, міститься 127 ілюстрацій, які  відтворюють архітектуру, церкви, одяг, обряди, народні вірування. Описи  звичаїв, одягу часто знаходимо  в фольклорі, особливо в козацьких  думах (згадаємо хоча б відому "Думу про козака Голоту"). Чимало цікавих  відомостей про українців залишили нам іноземні мандрівники, посли, купці, які подорожували Україною: Амвросій Контаріні, Гійом Л. де Боплан, П'єр Шевальє, Павло Алепський та ін.

Все це був  період нагромадження етнографічних  знань, який можна вважати початком української етнографії (ХV-ХVІ ст.). Другий етап - період наукового збирання та осмислення етнографічних матеріалів. У 1772 p. з'явилася друком праця "Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых". Автором цієї унікальної пам'ятки української фольклористики був Григорій Калиновський, офіцер російської армії, українець за походженням. Його працю використовували і  наступні дослідники.

Ру́бль (українська назва — карбо́ванець) — основна російська і радянська грошова одиниця, що виникла на початку 14 ст., але до початку 18 ст. була тільки лічильною одиницею. Містила в собі 100 «новгородських денег» (або 200 «московських денег»), що з 1535дістали назву «копейних денег», або копійок. Реальною срібною монетою на 100 копійок, рівною певний час західньоєвропейськомуталерові, карбованець став з 1704 р. З 1715 рубль карбовано аж до 1924 (за винятком 1917—1920). В Україні запроваджено в обіг з почтаку 18 ст.; .

В СРСР карбованець випускаються Державним Банком СРСР у деномінаціях 100, 50, 25 і 10 карбованців та Державню Скарбницею СРСР в деномінаціях 5, 3 й 1 карбованців та 1 карбованець  міднонікльовий. Серед інших карбованець  має також напис українською мовою — «карбованець». Оскільки банкові чеки в СРСР були не дуже поширені, більшість прямих розрахунків велося готівкою і тому кількість карбованців в обігу була надзвичайно велика. Карбованці друкувалися в Москві й Ленінграді. Республіканський відділ Державного Банку СРСР у Києві одержував резервний приділ карбованців з Москви раз на місяць, а випускав карбованці в обіг тільки за директивами Москви кожного третього дня; т. ч. уряд УРСР забезпечений власними фінансами тільки впродовж трьох днів (крімкредиту).

Купівельна сила карбованця здиференційована державою залежно  від типів ринків та цін. Так, 1973 у Києві, на харчових базарах, купівельна сила карбованця становила тільки 65% того, що в державних крамницях, а в інвалютних крамницях, що продають за закордонні «сертифікатні» карбованці (що їх надсилають емігранти додому, привозять туристи тощо) була на 57% вища, ніж у державних харчових крамницях.