Таким чином,  беручи до уваги всі можливі  джерела, тобто письмові пам’ятки, фольклор, дані археології та  лінгвістики, можна в певній  мірі відтворити язичницькі уявлення  наших предків. При цьому допомогою  можуть служити і міфи сусідніх народів, наприклад, грецьких, скандинавських та інші вірування. Тільки облік усіх джерел дозволяє глибоко та повно дослідити слов’янську язичницьку міфологію.

2.2. доля  язичництва після хрещення Русі.

  Прийняття  християнства на Русі – найважливіший етап в духовній історії східних слов’ян, в результаті якого язичницькі вірування поступаються місцем новій релігії.

  Розширення  кола вивчених літописів та  інших творів древньоруської  літератури призвело до появи  нових дат прийняття християнства Володимиром – від 982 до 989рр. ^{[9; 127]}

  Деякі вважають, що в 988р хрестився князь  Володимир, а в 990р було хрещено  населення Києва і Новгорода.  ^{[10; 220,256]}. Г. М. Філіст пише про помилковість і неправильність змішання двох різних не тільки за часом, а й по значенню історичних подій. „Хрещення Володимира” – суворо датований факт, а введення християнства на Русі – історичний процес, у котрого нема хронологічних меж. ^{[9; 133]}

  З історичних  джерел відомо, що християнство  проникало на Русь поступово, ще до офіційного хрещення Київської Русі Володимиром. Бабуся його Ольга ще раніше прийняла християнство, багато дружинників були християнами, тому клятви вони приносили у церкві Св. Іллі, на відміну від язичників, котрі давали клятви язичницьким богам Перуну і Велесу.

  Якщо основуватись  на „Повісті временних літ”, Володимир, прийшовши в Київ, наказав  знищити ідолів язичницьких богів: "...Повеле кумиры испроврещи, овы  исьцы, а другия огневи предати” (Наказав зкинути ідоли – одних  розрубити, а інших спалити). ^{[11; 80]}

  Навернення  в християнство населення Київської  Русі відбувалось поступово. Спочатку, у 988р охрестився Володимир.  Після прибуття принцеси Анни  з групою священнослужителів, прийняли  хрещення сини князя, вельможі  і більшість дружинників. Князь Володимир звернувся до всього язичницького населення з вимогою вийти на наступний день для звершення обряду хрещення до ріки. В цей день охрестилось багато людей. Але деякі язичники не прийняли хрещення і зникли в лісах, щоб уникнути навернення в нову віру. Християнізація Русі не завжди проходила мирно.

  Хрещення не могло закреслити попередню традицію язичництва, що господарювало на протязі багатьох століть. Християнство набуло свої специфічні риси. Саме злиття древньої язичницької культури та звичаїв слов’ян та нових вірувань визначає особливості руського православ’я. Феномен злиття християнства і місцевих народних (тобто, язичницьких) вірувань отримав в релігієзнавстві назву двоєвір’я.

  В еволюції  двоєвір’я на Русі можна виділити  три етапи.

  1. Відокремлене існування християнства і язичництва (кінець X – початок ХІІІст.). Християнство господарює в містах, на окраїнах зберігається поклоніння старим богам при повному неприйнятті християнства. В роки неврожаю в деяких областях відбувається тимчасове відновлення язичницької релігії.

  2. Християнство  на Русі повсюдно займає господарюючі  позиції, але по необхідності  селяни все ж звертаються до  старих богів, не перестаючи  вважати себе християнами. Це  період з ХІІІ по XVст.

  3. Віра в  старих богів забувається разом з їх іменами. Язичництво розчиняється в християнстві. Відбувається витіснення персонажів язичницької міфології в розряд нечистої сили. Сліди язичницького шанування проявляються в народному культі свят. Хронологічно це XV- ХІІст., хоча лінію існування язичницьких пережитків в народній свідомості можна продовжити і до початку XXст.

  В результаті  злиття в народних святах дохристиянських  слов’янських обрядів з православною  обрядовістю з’явилось своєрідне  культурне явище, котре своїми  носіями розуміється як християнське, але не признається такими церквою, яка відносить багато його елементів до розряду забобонів.

  На Різдво, Новий Рік (Василів день), Хрещення  в народі прийнято ворожити. Ворожать  дівчата на судженого, селяни  на врожай, кожен ворожить на свою долю. Способів ворожити народ вигадав багато і, хоча церква забороняє будь – які ворожіння, звичай ворожити на Святки живий і по сьогодні.

  Пам’яткою  християнсько – язичницького  двоєвір’я є народні легенди.

  Матеріальною  пам’яткою язичницької культури слугують магічні знаки – обереги, котрі передаються (вже давно не усвідомлюючись як язичницькі) в орнаментах селянського будинку і домашнього начиння, в народних вишивках.

  Двоєвір’я – досить складне і багатопланове явище в історії нашої культури.

  Закінчується воно після монголо-татарської навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікавлених у зміцненні своєї влади на підкорених землях, достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становище. 
  Таке тривале співіснування язичництва й християнства часто пояснюють «природними» причинами — великою територією країни, федеративністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як справедливо зазначає автор найфундаментальнішого дослідження з язичництва Давньої Русі академік Рибаков, не можна відкидати і наполегливе небажання верхівки києворуського суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них — і напівлегальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п'ятницях, що, крім іншого, певним чином урівнювали їхніх учасників, скрадаючи поступове збільшення одноособової влади князя. 
  Отже, можна сказати, що двовірство носило досить мирний характер, якщо не брати до уваги такі «незначні» епізоди в його історії, як хрещення Новгорода «вогнем і мечем», періодичні розправи над язичницькими жерцями й волхвами, про що повідомляють руські літописи та інші письмові джерела. 
  Потрібно відзначити, що кінцевим підсумком тривалого періоду двовірства стало не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів. 
 
 
 
 
 
 
 

                                      ВИСНОВКИ

  Таким чином,  під час написання індивідуальної  роботи, авторка прийшла до наступних  висновків.

  Здійснивши аналіз дохристиянської богослужби, можемо зрозуміти, що глибше придивляючись до теперішнього християнського життя нашого народу, ми знаходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики дохристиянського часу. Можемо побачити, які були ідоли у язичницьких слов’ян, де вони молились і приносили жертви богам. Також можна побачити, що серед ритуальних українських обрядів залишилось дуже багато такого, що виразно нагадує нам про колишні жертвоприношення. Пізніше, вже за християнського часу, криваві жертви замінені хлібними, наприклад, весільний коровай, як жертву богові.

  Проаналізувавши  язичницький календар, авторка прийшла  до висновків, що в язичників  таки був календар, хоч і не  такий досконалий, як у християнізованих слов’ян. Можна побачити, що характерною рисою такого календаря був зв’язок з природою та хліборобством цілого року. Також можна зробити висновки щодо ставлення народу до певних днів тижня, а також про фіксування літочислення на певних сосудах.

  Охарактеризувавши вищу та нижчу міфологію слов’ян та розкривши сутність язичницьких свят, авторка зрозуміла, що міфологія слов’ян була дуже різноманітною. Вона поділялась на вищу та нижчу міфологію. У слов’ян існував цілий пантеон богів, що були зв’язані родинними зв’язками. Язичники дуже поважали своїх богів, приносили їм жертви, справляли свята на їх честь. Свята в слов’ян також були найрізноманітнішими і деякі з них, трансформувавшись з плином асу, дійшли і до наших днів.

  Тобто,  слов’яни вірили, що всі елементи природи були живими. Вони поважали і боялись розгнівати ці сили. З плином часу язичники почали ставити ідоли і одухотворювати та обожествляти певні сили природи. Так і виник божественний пантеон слов’ян. Можна з впевненістю сказати, що деякі представите лі вищої та нижчої міфології слов’ян перемістились із язичництва в християнство, нехай навіть і зображаючись як „нечиста сила”.

  Визначивши  джерела вивчення язичницької  міфології слов’ян, авторка прийшла  до висновку, що вони надзвичайно різноманітні. Одні в більшій мірі, інші в меншій розповідають про вірування наших предків, але все таки, якщо розглядати їх разом, то можна отримати достатньо повну картину того, у що вірили наші пращури.

  Дослідивши  долю язичництва після хрещення  Русі, можна побачити, що християнство не одразу поширилось на руських землях. Деякі вчені навіть сперечаються щодо самої дати хрещення Русі. Християнізацію руських земель можна розділити на декілька періодів, кожен із яких показує, наскільки християнство поглинало язичництво. Саме поглинало, а не знищувало. Бо сучасне християнство – це синтез язичницьких вірувань та переданих Візантією вчень. Деякі християнські свята та звичаї – точна копія язичницьких свят, за винятком імен та назв цих свят. Тобто, можна сказати, що язичництво внесло великий внесок у розвиток культури, релігії українського народу. Саме на язичницьких віруваннях і почався розвиток Київської Русі і всієї України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Волошина  Т. А., Астапов С. Н. Языческая мифология славян
2. Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. Спб., 1870.
3. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. – М., 1991.
4. Іларіон, митрополит
5. Мизун Ю. В., Мизун Ю. Г. Тайны языческой Руси
6. Повесть временных лет, 1950. Ч.1.
7. Прокопий из Кесарии. Война с готами. – М., 1950.
8. Раппов О. М. Русская церковь в IX – первой трети XIIв. Принятие христианства. – М., 1988
9. Славянская мифология Энциклопедический словарь
10. Филист Г. М. Введение христианства на Руси: предпосылки, обстоятельства, последствия. – Минск, 1988
11. Шакарова Н. С. Краткая энциклопедия славянской мифологии
12. http://ru.wikipedia.org/wiki/Древнеславянский_календарь
13. http://freelib.in.ua/blog/92_slov39janskij_jazichnickij_panteon_i_ritual_istorichna_dolja_jazichnictva/2009-12-05-1815
14. http://referaty.net.ua/referaty/referat_15141.html

 

        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                        ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1. Дохристиянський слов’янський календар. Назви місяців.

 
 
 

ДОДАТОК 2. Зображення язичницьких богів і духів. 
 
 
 

                                            

        

           Перун                                                 Сварог 

        

                  Ярило                                                    Лада 

                 

            Мокоша                                                           Нав’ї 
 

                    

 

              Водяник                                                       Домовик