Выплата репараций после Первой мировой войны

• Прем’єр-міністр Бельгії Тьоніс про окупацію Рурської області: «Оккупация – это средство, а не цель. Мы хотим, чтобы Германия, признав, что она проиграла опасную ставку на финансовое валютное банкротство… решилась, наконец, на возмещение и выполнила наши предложения…»¹⁵
• Прем’єр-міністр Великобританії Стенлі  Болдуїн: «Для Англии как деловой нации ясно, что если от Германии потребовать чрезмерных платежей, то от того больше всего пострадают сами союзные державы. Германия быстро приближается к финансовому краху, за ним может последовать промышленный и социальный крах.»¹⁶
• Міністр закордонних справ Німеччини Густав Штреземан ( з виступу в Берліні 22 квітня 1923 року): «…По вопросу о репарациях с Германией договориться можно. Наши жизнь и смерть не зависят от того,  уплатим ли мы одним миллиардом больше или меньше. Но Рейн и Рур – это для нас вопросы жизни и смерти…Если Керзон хочет быть честным политиком, то пусть он исходит из этой предпосылки – суверенитета Германии над Рейнской областью».¹⁷

       11 січня  франко-бельгійські війська  у складі 2 піхотних і 1 кавалерійської дивізії на чолі з генералом Дегутом увійшли в Рурський басейн під приводом захисту Міжнародної комісії контролю заводів і шахт, яка мала наглядати за діяльністю «Вугільного синдикату» і уживати всіх необхідних заходів для забезпечення виплати репарацій. Французька політика при цьому мала подвійну мету: забезпечити в разі необхідності виплату репарацій шляхом відрахування з рурської промисловості, примусити Німеччину поводитись відповідно до інтересів союзників шляхом тиску на її економіку.

       Німецький уряд, відчуваючи підтримку громадськості, негайно заявив протест і наказав робітникам і службовцям Руру вдатися до «пасивного опору».  Організувавши його, уряд приступив до емісії паперових грошей на виплати страйкарям Руру допомоги з безробіття.

       «Пасивний опір» не подіяв на Пуанкаре. За згоди  Бельгії та Італії він утворив  «Управління залізниць», які стали  експлуатуватися за допомогою французького та бельгійського персоналу. Були запропоновані нові гроші – «франк управління». Криза  в Німеччині набула міжнародного характеру, в ході якого ані США, ані Великобританія не підтримали Францію, не бажаючи її посилення в Європі. Франція бала змушена вивести свої війська, як до речі і Бельгія, і погодитись на перегляд репараційних виплат (осінь 1923 року).

       12 серпня 1924 року до влади в Німеччині  прийшов уряд Густава Штреземана, керівника німецької Народної  партії, поміркованого націоналіста. Один з його перших кроків  – припинення «пасивного опору». Він також заохочував  відновлення переговорів з Францією в питанні про репарації. В жовтні Міжнародною комісією контролю заводів і шахт були укладені угоди з різними підприємствами Руру. Цими угодами дозволялась поставка в рахунок репарацій  промислової продукції, починаючи з вугілля. Таким чином досягла результату політика «продуктивного закладу». Але вона втілювалась в життя протягом дуже короткого періоду, оскільки Франція і Бельгія погодились винести проблему на міжнародний рівень.

       Новий президент США Кулідж в 1923 році пропонував або доручити вирішення проблеми репарацій комісії експертів, у роботі якої взяла б участь і Америка, або ж скликати конференцію політичних діячів союзних держав за участю Америки. Вже 24 жовтня німецький уряд виступив з проханням, щоб комісія з репарацій переглянула платоспроможність Німеччини. 26 жовтня  Пуанкаре погодився на перший варіант (на комісію експертів, але з деяким застереженням). В цій комісії французький представник Барту висловився за утворення двох комітетів, один з яких вивчив би питання відбудови грошової системи Німеччини, а інший, яким мав керувати американський банкір і генерал Чарльз Дауес, зайнявся б проблемою репарацій. Передаючи проблему Англії і Америці, Пуанкаре  втратив усі переваги енергійної політики                  (передусім через фінансову і грошову кризу у самій Франції, в чому допомогли б англійські фінансисти). Комітет Дауеса зібрався в Парижі  в січні і працював до квітня 1924 року. 9 квітня експерти подали свою доповідь, а вже 16 квітня німецький уряд повідомив, що розглядає план експертів як основу для переговорів. Для остаточного прийняття «плану  Дауеса» (див. додаток 1) була скликана спеціальна конференція.¹⁸ 9 липня 1924 року, незважаючи на протест Штреземана, ухвалено не запрошувати Німеччину на початок конференції. В її засіданнях (16 липня-5 серпня) брали участь союзні держави і США, представлені в Лондоні Келлогом. Німецька делегація у складі канцлера Маркса, Штреземана та міністра фінансів Лютера прибула в Лондон 5 серпня, а переговори з нею тривали до 15-го. Постанови конференції стосувалися двох головних пунктів: прийняття плану Дауеса та виведення військ. З першого пункту згоди було вже досягнуто. «План Дауеса» - тимчасовий план, розрахований на 5 років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставленням залізниць,  промисловості. Річні виплати мали піднятися з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом за період у п’ять років. Оплата здійснюватиметься в марках переказами, що їх виконуватиме генеральний агент з репарацій у Берліні під наглядом спеціального комітету, очолюваного цим агентом; до його складу ввійдуть 5 членів – від Америки, Англії, Франції, Італії, Бельгії. В перший рік Німеччині буде надано позику у розмірі 800 млн. франків золотом (найширша підтримка була відкрита в Америці).¹⁹ В цілому «план Дауеса» відрізав чималенький шматок від сум репарацій, визначеної станом платежів за 1921 р.

       За  цим планом Франція евакуювала свої війська з Рурської області. Головним джерелом для репараційних виплат передбачались  прибутки державного бюджету за рахунок введення високих непрямих податків на товари широкого вжитку, що викликало невдоволення більшості німецьких громадян. Таким чином «план Дауеса» ставив економіку Німеччини в залежне становище від іноземного капіталу і передусім,  від американського. План було розраховано на те, що німецькі підприємства і фірми перенесуть свою зовнішньополітичну діяльність у Східну Європу, і передусім в СРСР. США, Великобританія, Франція намагались таким чином позбутися потенційного конкурента в Європі.

       Й. В. Сталін на XIV з’їзді ВКП (б) казав з цього приводу: «План Дауэса, составленный в Америке, такой: Европа выплачивает государственные долги Америке за счет Германии, которая обязана Европе выплатить репарации».²⁰ В цілому, виконання «плану Дауеса» дало хороші результати: виплативши 7,5 млрд. марок репарацій, Німеччина отримала у вигляді зовнішніх надходжень  21 млрд. і вже в 1929 році цей план було замінено «планом Юнга».

       Після прийняття «плану Дауеса» в Німеччині різко виросли реваншистські та фашистські настрої. Намагаючись уникнути їх, британська і французька дипломатія на початку 30-их років зробила ряд кроків з «замирення» Німеччини.  Німці вдруге повірили в кращі часи в результаті реалізації «плану Юнга» (див. додаток 2), названого на честь керівника комітету експертів з репараційної проблеми Ліги Націй американця Оуена Юнга. Головна ідея його полягала в зменшенні загального розміру німецьких репарацій. Проект плану було завірено Гаагською мирною конференцією з репарацій в серпні 1929 року. Фактично він проіснував до 1931 року, хоча формально його було анульовано на Лозаннській мирній конференції 1932 року. Умови цього плану встановлювали загальний розмір репарацій з Німеччини у 113,9 млрд. марок золотом. Протягом 37 років щорічно Німеччина мала виплачувати приблизно 2 млрд. марок золотом. За умовами цього документу репарації вираховували за рахунок доходів в бюджет і прибутків з промисловості. В результаті було відмінено фінансовий контроль і контроль над економікою Німеччини.

       Один  з учасників Гаазької мирної конференції висловлювався стосовно цього так: «В полдень картина меняется. Министр финансов Сноуден (Филипп Сноуден – тогда министр финансов Великобритании) утверждает, что решения экспертов ни к чему не обязывают правительства; что распределение ежегодных немецких поступлений между кредиторами не удовлетворяет Великобританию и что поставки натурой, предусмотренные планом Юнга, наносят ущерб английским экономическим интересам. Это скандал. Сноуден пожимает плечами и сквозь зубы произносит несколько нелестных выражений в адрес французских делегатов, которых это возмущает…»²¹ Починаючи з 1921року Франція вимагала об’єднання з міжсоюзницькими боргами, так звана «страхувальна угода». Англійці  в ноті Бальфура від 1 серпня 1922 року погоджувались на скорочення британських вимог до союзників і до Німеччини до сум, необхідних для сплати американської вимоги до  Великобританії. Франція, яка одержувала репарацій більше, ніж їй треба було сплатити, не погоджувалась із цим рішенням.  Але в липні 1929 Пуанкаре погодився визнати, що не може бути взаємозалежності між репараціями і міжсоюзницькими боргами. Виплати Франції США були розподілені на такий самий строк, що й виплати репарацій.

         В таких умовах вибухнула нова  економічна криза. Вона в травні-липні 1931 року вразила Австрію і Німеччину. Президент Гінденбург звернувся до Президента США Гувера. Попередивши відповідні уряди, Гувер оголосив мораторій на всі міжурядові борги за період з 1 липня 1931 року до 20 червня 1932 року. У такий спосіб було водночас припинено сплату репарацій і міжсоюзницьких боргів. Франція при цьому втрачала близько 2 млрд. франків – річну різницю між її вимогами до Німеччини та власними боргами.6 липня спеціальною угодою було встановлено, що Німеччина з принципових мотивів сплачуватиме невідстрочуваний річний борг, але той борг їй буде повернено як позику німецьким залізницям.

       Через фінансову паніку в Німеччині  була скликана міжнародна конференція  в Парижі, в якій взяли участь прем’єр-міністр Франції Лаваль, німецький канцлер Брюнінг, представники Англії, Бельгії, Італії, Америки. Комітет експертів, призначених великими банками, схвалив доповідь, складену британським економістом Уолтером Лейтоном: в разі сплати Німеччиною її міжнародних боргів, фінансовий стан цієї країни втратить стабільність. Це був перший крок до повного касування репарацій.

       Лейтон  і французький економіст Шарль  Ріст склали в Базелі доповідь, в  якій вони попереджували, що після скінчення  мораторію Німеччина буде неспроможна  сплачувати не тільки свій відстрочуваний борг, але й відстрочуваний. Великобританія та Італія погодились з принципом скасування репарацій. Французький уряд опинився в ізоляції. Було вирішено скликати одразу після виборів у Франції в червні 1932 року міжнародну конференцію в Лозанні.

       Проходила вона з 16 червня по 9 липня. Французький прем’єр Ерріо вважав, що треба примиритися з кінцем репарацій, але він прагнув, щоб було проголошено дотримання міжнародних зобов’язань. Конференція ухвалила, що Німеччина сплатить іще залишок у 3 млрд. рейхсмарок, а також деякі поставки в натуральному вигляді, і після цього буде абсолютно вільна від виплати репарацій. Банк міжнародних платежів мав функціонувати і надалі.  Таким чином з питанням виплати репарацій після Першої світової війни було покінчено. 
 
 
 
 

З М І С Т

Вступ.

Проблема  репарацій після Першої світової війни.

Висновки.

Список  використаної літератури.

Додатки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

    Проблема  виплати репарацій після Першої світової війни в нашій доповіді розкрита тільки в політичному аспекті, але вони, репарації, мали надзвичайну вагу для країн, котрих вони стосувались. Визначені у величезному розмірі на Паризькій мирній конференції, у 1932 році вони були повністю скасовані. Із чим це було пов’язано, що впливало на їхнє поступове зменшення, де, коли, за яких обставин вони виплачувались – всі ці питання ми намагалися розкрити в доповіді.

    На  ділі Німеччина не виплатила залишків репарацій. Зі свого боргу, визначеного  в 1921 році у 132 млрд. марок,  Німеччина  сплатила всього 22 891 млн. марок. Франція одержала 9585 млн. марок. Їй довелося самотужки забезпечувати на 70 % відновлення спустошених війною районів. У квітні  1934 року було офіційно проголошено, що всі країни припиняють будь-які виплати.

    Взагалі-то, 30-ті роки – це кінець часів, коли мирних договорів до деякої міри дотримувались, коли не відмовлялись від міжнародних зобов’язань.

    В роки, що залишались до війни, західним державам довелось розраховувати тільки на власні сили, щоб протистояти дедалі більшим претензіям Німеччини та Японії. Німеччина, на шиї котрої ще вчора висів величезний обов’язок виплати репарацій,  тепер ставала ворогом номер один для США та Європи. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

      Перша світова війна закінчилась. Закінчився той жах, що поніс із собою у  небуття мільйони людських життів, жах, який ніс із собою фінансову розруху, екологічні перетворення. Закінчилась вона перемогою одного з військово-політичних блоків, що брали участь у війні, - Антанти. Троїстий союз на чолі із Німечиною було звинувачено у всіх негараздах, котрі виникли із закінченням війни. В політиці, як і в житті, все дуже просто: ти нашкодив, от ти і виправляй. В даному випадку держави-переможниці зажадали від Німеччини виплати всіх відшкодувань, завданих війною. Почалась справжня війна, на цей раз дипломатична. Керівники країн Західної Європи, а пізніше і США, організували з десяток конференцій, основною темою яких  була розбудова післявоєнного світу. Питанню репарацій не завжди відводився перший план. Можливо саме із цим пов’язаний, у певній мірі, брак літератури. І цінність роботи полягає в тому, що вона є своєрідним посібником для студентів історичного факультету у цьому питанні.

      Взагалі-то Першій світовій війні присвячено величезний масив літератури. Але не всі дослідники торкаються проблеми виплати репарацій. Найбільш докладно це питання висвітлено у роботі Жана-Батіста Дюрозеля, француза, автора посібника з історії дипломатії від 1919 року до наших днів.