Выплата репараций после Первой мировой войны

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Александров  А. А. Новейшая история стран Европы и Америки. – М., 1986. – 591 с.
2. Всемирная история. – Т. 8., гл. 4. – С. 100-119.
3. Давлетов А. Р. и др. Всемирная история. Новейший период (1914-1939). – Запорожье: Просвіта, 2000. – 416 с.
4. Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1999. – 903 с.
5. История дипломатии: в 3 т. – Т. 3. – М.: ДГИЗ, 1945. - 833 с.
6. Литвин В. М., Гуєев В. І., Слісаренко А. Г. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник . - К.: Вища школа, 2002. – 430 с.
7. Родригес А. М., Пономарев М. В. Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. 1900-1945: в 3 ч. – Ч 1. – М.: Владос, 2003. – 463 с.
8. Язьков Е. История стран Европы и Америки в новейшие времена. 1918-1945– М.,1998.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПРОБЛЕМА  РЕПАРАЦІЙ ПІСЛЯ  ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 

       Репарації ( від лат. Reparatio – відновлення, відбудова) – у міжнародному праві повне або часткове відшкодування матеріальних збитків, завданих війною (у грошовій або іншій формі) державі, яка перемогла, державою, що зазнала поразки.¹

       Перша світова війна закінчилась. З  метою дальшого улаштування світу  переможці організували всесвітню  мирну конференцію у Парижі, котрій значилось стати найжорсткішою дипломатичною битвою між колишніми союзниками. Питання про репарації – друге за значимістю питання на Паризькій мирній конференції, з приводу якого йшла гостра боротьба.

       На  відкритті конференції 18 січня 1919 року були присутні представники 26 суверенних держав і 4 британських домініонів. Переможені країни вирішено було не запрошувати. Керівна роль належала «Великій четвірці», котра була представлена Президентом США В. Вільсоном, прем’єр-міністрами Ж. Клемансо (Франція), Д. Ллойд-Джорджем (Великобританія), В. Орландо (Італія). Серед неї виділялась «Велика трійка», де вже не знайшлось місця італійцям. Під час конференції складалось враження, що перемогти у війні було значно  простіше, аніж домовитись про її результати. Раймон Пуанкаре на відкритті Паризької конференції заявив: «Панове, рівно сорок вісім років тому у Дзеркальній залі Версальського палацу була проголошена Германська імперія. Сьогодні ми зібрались тут для того, щоб зруйнувати і замінити те, що було створено того дня.»²

       Питання репарацій тісно пов’язане з проблемою гарантій проти Німеччини. До 1924 року ця країна докладала всіх зусиль, аби сплачувати якомога менше репарацій, тому з часом військову окупацію, один з пунктів гарантій, стали розглядати не як чинник безпеки, а скоріше як засіб тиску для одержання німецького боргу. У ноті від 4 листопада 1918 року союзники заявили, що Німеччина «повинна компенсувати шкоду, заподіяну цивільному населенню союзних держав на суходолі, на морі й повітряним шляхом».³ До того ж союзники, додавши на вимогу Англії до шкоди населенню ще й вимогу виплати військових пенсій, значно збільшили розмір репарацій. Стаття 231 Версальського договору встановлювала лише фінансову відповідальність за цивільним правом.  Вона надавала правову базу для повного відшкодування заподіяних збитків.

       Як  відомо, у статтях Версальського договору не було названо точну суму німецьких репарацій. Після війни це питання стало спірним між Німеччиною і Францією – країнами, котрі знаходились на межі економічного краху.  Держави-переможниці, надто Франція та Бельгія (а Франція виражала найбільші претензії у репараційному питанні) вважали в 1918-1919 рр., що головне  - це гарантувати безпеку світу перед можливим відродженням німецької могутності. Для Франції  «німецьке питання» було справою честі, однак без підтримки чи хоча б без згоди США та Великобританії вона б не змогла самотужки реалізувати хоча б одне з рішень Версалю. Німецькі репарації були для Франції не тільки і не стільки питанням грошей,  скільки питанням відновлення могутності Німеччини, і, таким чином, майбутньої безпеки Франції. На конференції в Парижі одразу була відкинута ідея фіксованої суми в 120 млрд. марок золотом, запропоновану 20 березня трьома експертами.

       На  початку роботи конференції французький представник Лушер наполягав на стягненні з Німеччини 480-600 млрд. золотих марок. Американські представники відповідно до своєї загальної лінії виступили проти значного послаблення Німеччини. Один з компаньйонів банкірського дому Моргана Томас У. Мамонт ( був експертом на конференції) назвав суму репарацій у 200 млрд. золотих марок. ⁴ Позиція Великобританії була двозначною. З одного боку, вона хотіла відновити свою підірвану під час війни світову фінансову гегемонію, що потребувало великих сум у вигляді репарацій. З іншого боку,  перед обличчям свого французького  суперника у боротьбі за панування в Європі вона боялася надмірного послаблення Німеччини. Немалу роль грали побоювання англійських промисловців, котрі передбачали значне збільшення німецького експорту у зв’язку з необхідністю отримання коштів на репараційні виплати. Англійські представники на Паризькій конференції часто виступали з діаметрально протилежними поглядами. Позиція лорда Канліффа, представника однієї з підкомісій у репараційній комісії конференції, наближувалася до французької точки зору. Навпаки, Джон Мейнард Кейнс, фінансовий експерт англійської делегації, стверджував, що від Німеччини не треба вимагати більше 50 млрд. марок золотом. Коливання з цього приводу проявляв і Ллойд-Джордж. Під час виборчої кампанії 1918 року він заявив, що Німеччина « заплатить за все». Після відкриття конференції він почав добиватися зменшення суми репарацій, а незадовго до підписання мирного договору змінив свою точку зору у бік зближення з позицією французької делегації.⁵

       Не  менш гостра боротьба розгорнулася між Францією та Великобританією з питання про те, на яку долю репараційних платежів має право претендувати кожна з країн-отримувачів. Французький прем’єр- міністр Ж. Клемансо  наполягав на тому, щоб доля Франції була встановлена у розмірі 58 %  загальної суми репарацій, погоджуючись з тим, щоб Великобританія отримала 25 %, а решта країн розділили б між собою 17 %. Зі свого боку президент США В. Вільсон, не претендуючи навіть на долю репарацій, намагався дійти компромісу між Францією та Великобританією, і пропонував встановити співвідношення у вигляді 56:28 % загальної суми репарацій.⁶ В результаті всі країни вибрали очікувальну позицію, що ще більше ускладнило відбудову німецької економіки. Німеччина мала сплатити 20 млрд. марок золотом до 1 травня 1921 року, причому 2/5 цієї суми першочергово для Бельгії, що одержала цей привілей завдяки підтримці Франції. Видатки на окупацію вираховувалися з цієї суми.

       Створювалась  «комісія з репарацій» для контролю за надходженням цих 20 млрд. Їй доручалося також визначити до 1 травня 1921 року реальні розміри шкоди, заподіяної війною, з урахуванням – на прохання Великобританії – військових пенсій. До складу цієї комісії з місцем перебування в Парижі мали входити представники 5 країн: Франції, Великобританії, Італії, США і, в залежності від обставин, Бельгії, Японії чи Югославії.⁷ Відмовившись ратифікувати договір, США надіслали неофіційних представників. Ллойд-Джордж погодився за умови, якщо в разі розділу голосів голос французького голови комісії матиме перевагу. Комісія не мала свого примушувального органу, але вважалося, що вона здійснює справжню диктатуру під тиском Франції. На випадок несплати єдиними гарантіями були «акти заборони та економічних і фінансових репресій, а також взагалі такі інші заходи, що їх відповідні уряди можуть вважати необхідними з огляду на обставини».⁸

       Раймон  Пуанкаре, говорячи про англійський  план вирішення репараційного питання, заявив: «Если принят английский план, то весь долг Германии станет на одну треть меньше, чем долг Франции. Через несколько лет Германия явится единственной страной в Европе, свободной от всяких внешних долгов. Так как народонаселение Германии беспрерывно увеличивается, то в самом скором времени Германия станет полным хозяином положения в Европе…Франция … вынуждена будет нести на себе всё бремя восстановления разоренных областей».⁹

    Рік 1920 і 1921-ий були позначені енергійним опором Німеччини  стосовно всіх умов договору і найперше – стосовно репарацій. По всій країні розгорнувся  шалений рух усенародного протесту, який примусив союзників відступити по багатьох пунктах. Проблема репарацій в кінці кінців змусила Францію та Англію вжити однакових заходів – цього разу за повної згоди. Комісія з репарацій докладала зусиль, щоб оцінити заподіяну шкоду. Вона наглядала за сплатою 20 млрд., частина з яких мала бути виплачена натурою (2 741 000 тонн суднового тоннажу, поставку вугілля тощо). Паралельно з цим Найвища міжсоюзницька рада на своїх періодичних засіданнях уточнювала розподіл репарацій і порядок виплати.

       Конференція в Бельгійському місті Спа (5-6 липня 1920 року), в якій брала участь і Німеччина, визначила відсоткову ставку: 52 % для Франції, 22 % для Великобританії, 10 % для Італії, 8 % для Бельгії, 6.5 % для Греції, Румунії та Югославії, 0.75 % для Японії і така ж доля припадала на Португалію. На конференціях в Хайє, Булоні, Брюсселі Франція вимагала у Німеччини рахунок на загальну суму у 230 млрд. золотих марок, хоча англійці не без підстав вважали, що така сума далеко перевищує можливості Німеччини.¹⁰

       Лондонська  конференція ( березень 1921 року) виявила повну незгоду між вимогами союзників і пропозиціями Німеччини, які виклав міністр закордонних справ Сімонс. Тож 8 березня союзники вирішили вдатися до санкцій. Були окуповані Дюссельдорф, Курорт, Дугісбург.

       30 квітня в Лондоні розпочалась нова конференція. На ній йшлося  про те, щоб домогтися прийняття Німеччиною плану, виробленого комісією з репарацій. Під тиском англійського представника Джона Бредбері комісія змінила розмір відшкодування зі 150 до 132 млрд. золотих марок, котрі треба було сплачувати по 2 млрд. марок щорічно плюс 26 % від загальної вартості всього німецького експорту, у тому числі 12 млрд. з 20, що їх Німеччина не сплатила на 1 травня 1921 року. Німеччині поставили справжній ультиматум, щоб примусити її прийняти ці вимоги, - союзники мали намір окупувати Рур. Німецький уряд пішов у відставку. Новий кабінет очолив Вірт, якому допомагав великий підприємець Ратенау. Новому урядові довелось прийняти «відомість платежів», тим самим приймаючи і «лінію виконання».

       Протягом літа 1921 року Німеччина регулярно сплачувала борги. 6 жовтня  1921 року французький міністр визволених районів Лушер підписав з Ратенау Вісбаденську угоду, якою встановлювався прямий зв’язок потерпілих від війни громадян Франції з приватним німецьким органом для одержання відшкодування натурою. Ця угода наштовхнулася на подвійний опір: з одного боку, французькі промисловці скаржились на сильну німецьку конкуренцію через поставки товарів натурою, з іншого, - боялися, що Франція у такий спосіб одержить менше 52 % репарацій. В результаті цю угоду не було втілено в життя.¹¹

       Наприкінці 1921 року можна було вже вирізнити  основні напрями політики західних держав. Упевнена в своїй економічній  могутності, Німеччина чинила стійкий  опір вимогам союзників і користалася їхньою незгодою. Англія, турбуючись рівновагою сил в Європі, скоса дивилася на експансіоністські наміри Франції. Крім того, почасти під впливом видатного економіста Кейнса, її уряд і громадськість сприяли економічному піднесенню Німеччини – найвигіднішого партнера Англії – і чимраз більше схилялись до полегшення репарацій. зниження їх до рівня, сумісного із платоспроможністю Німеччини. Франція вимагала в ім’я того, що вона називала найсуворішою справедливістю, повної сплати репарацій. Вираз «Німеччина все сплатить» у ті часи став чудовою темою для передвиборної агітації.¹²

       На  конференції в італійському місті  Генуя, що відбулась в квітні-травні 1922 року, головним стало питання, пов’язане з Росією, а проблема репарацій залишилася дещо осторонь. Та справа ця була поновлена 12 липня 1922 року, коли німецький канцлер Вірт заявив, що його країна не в змозі здійснити платежі за 1921 рік і вимагає мораторій на 6 місяців. 24 квітня цього ж року було вбито міністра закордонних справ Ратенау,  палкого прихильника примирення.  Починаючи з 1921 року марка скочувалась все нижче і нижче. Для порівняння: один долар дорівнював у 1914 році чотирьом маркам, у серпні 1923 року – 4 620 455 маркам, а в грудні – 4 трильйонам 200 млн. марок.¹³ Ллойд-Джордж, в той час ще прем’єр-міністр країни, не заперечував проти мораторію. 30 липня Пуанкаре повідомив, що погодиться з таким вирішенням за умови, що рурські шахти будуть віддані в заставу союзникам. У такий спосіб він започаткував нову політику – «політику продуктивного закладу».

       7-14 серпня в Лондоні відбулась  конференція з цього приводу.  Ллойд-Джордж виступив проти такої  системи. Наслідуючи приклад США,  Великобританія одночасно зажадала  виплати французького воєнного  боргу. Пуанкаре заявив, що Франція  розрахується зі своїми боргами не раніше, ніж одержить від Німеччини свою частку репарацій. Конференція закінчилась безрезультатно. Проте зросла напруга між Францією та Великобританією. 31 серпня Пуанкаре провалив також проект 6-місячного мораторію, запропонований комісією з репарацій. На знак протесту французький представник Дюбуа подав у відставку.

       Ллойд-Джордж також пішов у відставку, а  його місце зайняв консерватор Бонер  Ло.  Але британська політика в  цілому залишилась без змін. 14 листопада німецький уряд знову висунув вимогу мораторію, і 9 грудня в Лондоні відкрилася нова конференція, яка лише підтвердила франко-англійську незгоду. Пуанкаре рішуче був налаштований окупувати Рур на підставі першого ж порушення німцями виплати репарацій. а Німеччина якраз зірвала передбачену на 30 вересня поставку телеграфних стовпів і деревини. Комісія з репарацій прийняла до відома це порушення  26 грудня за заявою французького представника Барту (на той час головував у комісії і мав 2 голоси), якого підтримали Бельгія та Італія. І до речі буде сказано, що після того як США не ратифікували Версальський договір, в комісії було тільки чотири члени. На останній конференції в Парижі 2 січня 1923 року було вирішено взяти Рур як заставу. Бонер Ло протестував, але ж заявив, що не виступатиме силою проти такої постанови. Вже 11 січня Пуанкаре сказав, що не звертатиме уваги на англійські протести.¹⁴ «Серце німецької економіки» опинилося під зовнішньою загрозою. Ось як висловлювалися про це дипломати, безпосередньо з цим пов’язані: