Владимир Великий. Становление на престоле

 

ПЛАН

 

 

ВСТУП

 

I. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВОВИЧА

 

 

II. ОБ’ЄДНАННЯ ДЕРЖАВИ ВОЛОДИМИРОМ ВЕЛИКИМ

 

ВИСНОВКИ

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

"Прийдіть вірні, заспіваймо  духовну пісню і прославмо Христа,  
який світло прославив чесного Володимира Великого князя" 
(Канон утрені празника).

 

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавськи Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

 Поміж великими і світлими мужами княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга святого Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий.

  «Особа святого Володимира Великого, мабуть, єдина перейшла з усіма варіянтами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливості. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — "сонечко ясне", батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім'я справедливости і євангельського братолюбія»- так історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого [ 3, с. 287].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

I. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВОВИЧА

Народився він близько 960 p., коли його батько, Святослав Ігоревич, був іще спадкоємцем престолу, а державою правила княгиня Ольга. Матір'ю Володимира була Малуша, ключниця палацу, яка користувалася повним довір'ям княгині. Останнє пояснюють  не лише особистими якостями цієї жінки, а й знатністю її походження. Недарма брат Малуші був найближчим сподвижником Святослава.

 Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава від законної дружини, ймовірно, з угорського правлячого дому. Палка любов Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина, який уже в юні роки одержав в управління Новгород. Проте великокнязівський престол було призначено явно не йому.

  Вирушаючи у другий похід проти Візантії влітку 969 p., Святослав залишив намісником у Києві Ярополка, а Олега, його молодшого брата, посадив княжити у древлян.

   Новгородці наполегливо просили собі князя із синів Святослава, погрожуючи в разі відмови знайти його в іншій землі. Кандидатура Володимира їх цілком влаштовувала.

 Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим: «Ідіте до брата мойого і скажіте йому: «Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися»  [4, с. 124].

 З молодим княжичем на північ вирушив його дядько Добриня (прототип билинного Добрині Нікітича): Новгородську землю фактично ввірили йому.

 Навесні 972 р. печеніги вбили Святослава. Невдовзі на полюванні в сутичці із дружинниками Олега Святославича загинув син старого і впливового воєводи Свенельда Лют. На вимогу Свенельда, Ярополк виступив проти Олега. Сутичка між ними закінчилася загибеллю Олега і прямим підпорядкуванням древлянських земель Києву.

  Наляканий смертю Олега, Володимир утік у Швецію і прожив близько двох років при королівському дворі. Він одружився зі знатною варяжкою Аллогією (Олаве), яка народила йому старшого сина Вишеслава (помер молодим).

У 978 р. Володимир і Добриня  повернулися в Новгород із варязьким  військом, збираючись виступити проти  Ярополка. Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, батько якої, Рогволд, княжив у Полоцьку, а  брат Тур утвердився на Прип'яті, заснувавши місто-фортецю Турів Влада дому Рогволда поширювалася майже на всі землі сучасної Білорусі, й Володимир бажав залучити його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій формі відмовила женихові. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силоміць узяв її собі за дружину, жорстоко розправившись із її батьком та братами. І прийшли отроки Володимирові, і повідали йому всю річ Рогніді, дочки Рогволода, князя полоцького. Володимир тоді зібрав воїв багато — варягів, і словен, і чуді, і кривичів — і пішов на Рогволода. У сей же час хотіли вести Рогнідь за Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і синів його двох, а дочку його Рогнідь узяв за жону і пішов на Ярополка [ 4, с. 124]. Про любов між подружжям не могло бути й мови, але від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.

  Підкорення Полоцька значно зміцнило позиції Володимира в боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення й сили деяких північних земель Русі, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши війська Ярополка, заволоділи містом. Шлях по Дніпру на Київ було відкрито. Ярополк, який симпатизував християнам і був одружений із християнкою (колишньою черницею, яку Святослав, зачарований її красою, привіз спадкоємцеві в подарунок із Балкан), не мав великої підтримки серед дружинників і більшості киян.

  Володимир підійшов до Києва з півночі і став табором у Дорогожичах. Тут він вступив у таємні переговори з воєводою Блудом, старим знайомим і соратником Добрині по Святославових походах. Блуд переконав Ярополка залишити Київ і перебути небезпеку у фортеці Родня, що була на Княжій горі біля Канева [6,c. 21]. І прийшов Володимир до Києва з воями многими. І не зміг Ярополк стати супроти Володимира, і заперся Ярополк з людьми своїми і з воєводою Блудом. І стояв Володимир, окопавшись, на Дорогожичі — межи Дорогожичем і Капичем, — і єсть рів [той] і до сьогодні.

 Володимир тим часом послав до Блуда, воєводи Ярополкового, [послів], обманливо мовлячи: «Посприяй мені! Якщо уб’ю я брата свойого — буду мати тебе за отця свойого і велику честь І дістанеш ти од мене. Не я бо почав братів | убивати, а він. Я ж того убоявся і прийшов на нього». І сказав Блуд до посланих Володимиром: «Я буду з тобою в приязні» [4, с.126].

  Володимир без бою зайняв столицю й підступив до Родні. Після затяжної облоги Ярополк здав фортецю й вийшов до брата, який обіцяв зберегти йому життя. Але невдовзі його вбили варязькі дружинники, найімовірніше, за вказівкою Володимира. Тоді ж Володимир примусив вдову Ярополка, яка на той час чекала дитину (майбутнього князя Святополка), стати його третьою дружиною [6, с.21].

      Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим

відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину,

підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в’ятичів і

поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив

власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях

своїх володінь. Так він  усунув від влади місцевих князів, зосередивши її

виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала

вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб  вона перейшла

на службу до візантійців.

      Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення  розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби  Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав'язалася боротьба за політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь Болеслав  [1,с. 73].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

II. ОБ’ЄДНАННЯ ДЕРЖАВИ ВОЛОДИМИРОМ ВЕЛИКИМ

   Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює [8]. 
Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від  
рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.

Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які незгадує літопис [5, с. 34].

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю  владою. Ще  
йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла  
Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль- ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території  від Великоморавії вказує також  поширення  
моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

 Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в  
зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив  на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі. Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них  
не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.  
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з  
південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині. Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги  
проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну  
пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.

Володимир змінює внутрішню  політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО  
часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в билинах багато уваги приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його «багатир-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня – аристократ, Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муромець – селянин, Дюк Степанович – з багатого купецтва і т. д.