Виникненя українського козацтва: теорії, передумови та чинники.

       Перші десятиріччя існування Січі виявили і ряд суперечностей: свобода особи і жорстоке переслідування; часто винищення меншості чи окремих груп, які мали власні переконання, більшістю на загальних Радах (це умовно можна назвати «терором маси»); свавілля і сувора дисципліна, особливо під час походів; аскетизм і розгульність, зокрема, після походів, коли вся козацька маса пиячила. Протягом всього свого існування Запорозька Січ мала демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових радах, виборах старшин, а також володіти землями. Отже, це своєрідна демократична козацька республіка з власною територією, урядом, фінансами і економікою. Стихійне створення її було проявом намагання української народності мати свою державність. Військовий її характер диктувався вимогами часу. Польська влада неодноразово намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролася за свою незалежність. Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспільно-політичним винятком. Проста, але ефективна система органів влади, участь усіх козаків у вирішенні найважливіших питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм, забезпечили їй високе виживання. Для Запорозької Січі протягом століть її існування характерний найширший спектр суспільно-політичної і соціально-економічної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запорозької Січі як самостійної політичної сили неодноразово визнавалося іншими державами. З ними велись переговори, укладались угоди і військові союзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відомі за межами України.

Характерною ознакою діяльності Запорізької  Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Саме українське козацтво стало  вирішальною силою у боротьбі за українську державність, і пізніше  ця державність була створена за зразком  і структурою запорізького козацтва.

РОЗДІЛ 2. Соціокультурні особливості життя українських  козаків.

       2.1. Ментальний світ українських козаків.

Козаки, за словами  французького інженера Боплана, який на початку XVII ст. служив у Польщі і багато з ними спілкувався, були високого зросту, дотепні і щирі, міцні здоров'ям, витривалі, у боях невтомні та винахідливі. Аскетизм запорозького козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом і православною ідеологією. Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати.

      Поряд з гостинністю запорізькі козаки найвище цінували особливу чесність. «Хоча у Січі, — пише католицький патер Кітович, — жили люди усілякого роду — утікачі та відступники від усіх вір — але там панувала така чесність і така безпека, що ті, хто приїжджав з товарами або за товарами, не боялися і волоска втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці зали шити своє майно, не турбуючись, що його вкрадуть. Усілякий злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січовика, негайно карається смертю».

      Перебуваючи в стані безперервних воєн, Запорізька Січ погребувала постійного поповнення своїх лав. Тому в Січі були вироблені певні критерії відбору до козаків. Як підкреслює у своїй праці Д.І.Яворницький: "кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний за таких п'яти умов: бути вільною і неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві (ця умова набула сили після втрати Запорізькою Січчю політичної ролі в житті України після XVII століття), сповідати православну віру і пройти певне навчання. Справжнім козаком ставав лише той, згідно різноманітних свідчень істориків, хто пропливав пороги Дніпра, пройшов семирічну підготовку, здійснив морський похід. Тобто чітких критеріїв відбору молодих козаків не існувало.

      Внаслідок приходу в українські степи народів алтайської мовної сім’ї в середньовічну добу почалися зворотні впливи. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найкраще у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується і зброї — шабля (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля, як вид холодної зброї, перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Однак, багато елементів, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів (одяг, зачіску), мали давньоіндоєвропейське походження. Українське козацтво теж було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відлунням яких і був у козацькій культ коня. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу коня формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака.

       Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII ст. була символом незалежної козацької верстви. Як відомо, козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим повітрям. За давнім звичаєм більшу частину року вони ходили у легкій одежі, без головних уборів, часто босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект для загартовування. Козаки вставали зі сходом сонця і зразу ж умивалися холодною джерельною або річковою водою. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх з індіанцями: «Козаки — дужі, загартовані».

Календарні  свята запорожці не зустрічали аграрними  обрядами, які широко побутували на селі, що пов’язано зі специфікою їхнього  способу життя й діяльності. В  такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще  козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки. Часто відбувалися  кулачні бої. Добуваючи скромну їжу, — говорить про запорожців їх сучасник, — полюванням чи рибальством, запорожці нічим ін шим не займалися, окрім зброї, і були рідкісним прикладом поміркованості в усьому. Так, від лихоманки вони пили горілку із попелом чи рушничним порохом, засипаючи в чарку вина пів-заряда пороху; для загоєння ран прикладали до хворих місць розтерту зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду для приготування їжі використовували дерев'яні ковші; підкидаючи безперервно один за одним у них нагріті на вогні камені, доки не закипала вода у цьому посуді.

      Згідно з даними Д. Яворницького, у Запорізькій Січі на стіл подавали такі страви: соломаху (густо зварене на воді житнє борошно чи пшоно), щербу (рідко зварене на риб'ячій юшці борошно). Круту тетерю їли з риб'ячою юшкою, жиром, молоком, водою. Мамалигу (тісто з проса чи кукурудзи) їли з бринзою чи пастермою — висушеною на сонці бараниною. Ласували козаки й м'ясом, зокрема свининою і дичиною. Якщо ж козаки, крім звичайної їжі, бажали поласувати варениками, сирниками, гречаниками з часником, галушками, то для цього вони складали артіль, збирали гроші, на них купували продовольство і передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки їли також рубці, свинину — «свинячу голову до хрону та локшину на переміну». Специфічною козацькою їжею були загреби — коржі, які називалися так тому, що їх клали в на топлену піч і загрібали попелом і гарячими вуглинами. До речі, Д. Яворницький ніде не пише про якусь особливу любов запорожців до сала.[3]

      Деякі історики, особливо іноземні, люблять акцентувати на тому, що козаки були любителями випити і цим зловживали. Дійсно, запорізьке козацтво було чоловічим товариством з усіма властивими йому якостями, і при цьому слід також ураховувати, що жили вони і діяли в епоху Середньовіччя та Нового часу, коли звичаї та й спосіб життя були інакшими. До того ж козаки любили похвалитися і часто перебільшували свої військові та й не лише військові подвиги. Тому не можна сприймати буквально те, що навіть самі про себе запорожці говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встав, умився та й чарки шукає». Як і більшість українців, козаки були схильні до гумору і навіть коли пили, завжди жартували. Горілку вони найчастіше називали оковитою (від лат. aqua vitae — вода життя) і зверталися до неї, як до живої істоти, перш ніж почати пити: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?» — «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «Із неба!» «А куди ти?» — «Куди тре ба!» «А білет у тебе є?» — «Ні, нема!» «Так отут же тобі і тюрма!» Як правило, козаки вживали спиртне під час обіду, що не так шкодило здоров'ю.

       Дещо інакше було, коли козаки поверталися із вдалих по ходів. Тоді вони, прибувши на Січ, протягом кількох днів ходили вулицями, водили за собою великий натовп музикантів та січових півчих — школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги та успіхи, безперервно танцювали, за ними носили у відрах і котлах різного роду напої (крім вищевказаних ще також варену, що була сумішшю горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з імбиром та іншими прянощами. У цей час кожного, хто б не їхав і хто б не йшов, знайомий чи незнайомий, козаки запрошу вали до своєї компанії, пригощали напоями та закусками і по гано було тому, що відмовлявся від частування — його сварили «останніми словами» і з ганьбою проганяли.

      Проте під час військових походів запорозькі козаки уникали вживання спиртного. Наприклад, Г. Боплан, який описав побут і звичаї українців у XVII ст., писав, що козаки вживають спиртне лише під час дозвілля, бо «коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються незвичайної тверезості. Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже суворо».  За словами А. Ф. Кащенка, під час підготовки до походу «у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів». Не схвалювалося також пияцтво і в середовищі «начальницьких осіб»: якщо кошовий отаман або січова старшина помітять цей недолік у кого-небудь зі службових осіб, то попереджали його особливим ордером (наказом) на цей рахунок і наказували йому суворо дотримуватися ордера і не «потьмарюватись про клятими люлькою і пияцтвом». Існують відомості, що в тютюн запорожці додавали лікарські трави, що зменшувало негативний вплив паління на організм. Зрештою піддавшись гульні, запорізькі козаки не були схожі на тих жалюгідних п'яниць, які пропивали свої душі в чорних та брудних шинках і втрачали людську подобу: лицар навіть і в гульні залишався лицарем. Гуляючи, козак виявляв особливого роду молодецтво, прагнення використовувати життя для веселощів та радості. Це випливало з самого способу життя козака: не маючи сім'ї, зустрічаючись постійно зі смертю, козак прагнув своє не завжди тривале життя прикрасити тими задоволеннями, які були доступні йому в Січі.

     2.2. Бойові звичаї та традиції

 Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.[4]

     Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами і тримали їх у самій Січі. У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

       Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.