Виникненя українського козацтва: теорії, передумови та чинники.

 

ВСТУП

 

У період розбудови  сучасної незалежної Української держави варто звертатися до вивчення історичного досвіду процесів державотворення в Україні, зокрема участі у формуванні й розвитку ідеї української державності українського козацтва, яке в середині ХVІІ ст. очолило загальнонародну боротьбу за створення Української держави. Козацтво на Україні - явище самобутнє, національне, суто народне. Саме Козаччина заявила світу про існування не лише другорядної країни в Європі, а й загальновизнаної політичної та військової сили, що надала значний поштовх визнанню України та розвитку її внутрішніх політичних та ідеологічних особливостей.  За слушним висловом В. Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу".

     Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

    Проблема козацтва - одна із центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Вивчаючи цю тему, вони відмовляються від застарілих ідеологічних стереотипів і міфів, застосовують нові методологічні підходи. Українському козацтву присвятили розвідки чимало вітчизняних і зарубіжних істориків та правників, серед них В. Антонович, М. Василенко, М. Грушевський, Пантелеймон Куліш, Р. Лащенко, М. Максимович, Д. Яворницький, польські історики М. Бєльський,

В. Коховський, Л. Підгородецький, французи − військовий інженер, автор записок про Україну Г. Боплан та письменник П. Меріме, австрійський дипломат Е. Ласонт. Сучасна українська історична та правнича історіографія поповнилася великою кількістю публікацій, які відображають різні аспекти участі козацтва в державотворенні України. Це праці О. Гуржія, В. Грабовецького, Р. Дашкевича, В. Замлинського, М. Котляра, І. Паньонка, В. Смолія, В. Степанкова, В. Сергійчука, Ю. Мицика, С. Плохія, І. Стороженка, В. Щербака, В. Чуприни та ін. Однак козацька проблематика не вичерпано і сьогодні потребує докладного наукового дослідження. Незважаючи на значний рівень вивчення козацької самобутності та її ґенези на тлі традиційної культури інших народів не є недостатньо. Наукові роботи з цієї тематики практично відсутні, за винятком хіба що опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка “Нариси стародавньої історії України”, в якій визначено загальне індоєвропейське коріння деяких елементів козацького культурно-військового комплексу. Однак, ця праця, започаткувавши пошуки витоків складових чинників козацької мілітарної культури, загальноіндоєвропейській спадщині, не торкається усього багатства козацького культурного комплексу. Разом з тим, існує велика спеціальна література, присвячена окремим елементам індоєвропейської культурної традиції, які пізніше успадкувало українське козацтво. В цьому аспекті я розгляну праці тих науковців, які займалися вивченням певних проблем культури взагалі і козацького військового культурного комплексу зокрема.

     Предмет дослідження – інститути та механізми, які формують стан козацтва, щоб забезпечити його вивчення та дослідження (сім'я, система виховання, освітні установи, звичаї і правові норми).

     Об'єктом дослідження виступає станова ментальність козацтва у її еволюційному розвитку (спосіб мислення, світосприйняття, духовна налаштованість індивіда чи групи, які у поведінкових шаблонах, стійких ціннісних установках, діяльності, звичайного життя, традиціях).

Актуальність  теми. Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком. За сучасних умов, при відкритості усіх історичних джерел, вкрай необхідно звертатися до славної історії запорізького козацтва, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії козацької держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

       

           1.1. Виникненя українського козацтва: теорії, передумови та чинники.

Зважаючи на ту виняткову роль, яку козацтво відіграло в історії України, історики здавна намагалися пояснити обставини виникнення та розвитку цього суспільного феномену. Для того, щоб розповідати про побут, звичаї, заняття козаків спочатку потрібно з’ясувати хто взагалі такі козаки і причини їх появи.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці(1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено влатино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів,нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний

польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: втікачі, розбійники і

вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками.  На Україні назва «козак»

вперше вживається у 1492р.

     Проблема появи та формування козацької верстви й досить є дискусійною.

Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст    М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1)  «хозарська»  — ототожнює козаків з давніми  народами степу «козарами»,

або хозарами;

2)  «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» —

тюркського  племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі

Степом Пороссі;

3)  «черкаська»  — вважає виникнення козацтва  одним з наслідків процесу

міграції  в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в

Тмуторокані;

4)  «татарська»  — виводить козацький родовід  з татарських поселень, що

виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де

шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася

якісно нова верства — козацтво;

5)  «автохтонна»  — доводить, що козацтво як  спільнота є прямим

спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за

литовської  доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій

вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому

литовському князю;

6)  «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських

автономних  громадах так званих болохівців, які після встановлення

монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під

влади місцевих князів;

7)  «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським

степовим  населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у

пониззі Дунаю;

8)  «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на

території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували

сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою

здобиччю;

9)  «захисна»  — пояснює появу козацтва на  південних рубежах необхідністю

дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10)  «соціальна»  — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

      Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки

дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.

Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність

виникнення  та формування козацтва, оскільки кожна  з них базується на

якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної  чи соціальної

сфер. Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його

необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування  великого масиву вільної землі  зі сприятливими для

життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою

цивілізаціями;

2)  досвід  освоєння південних територій  уходниками, добичниками,

бродниками та ін;

3)  природне  прагнення людей до міграції  в пошуках кращого, до

самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Узагальнюючи викладене вище, варто наголосити, що, коли не брати до уваги крайніх поглядів на проблему генезису козацтва, всі вони певною мірою або перегукуються, відрізняючись певними деталями, або взаємно доповнюються. І тому буде доречно сприймати виникнення та становлення козацтва як складний багатоплановий процес, у перебігу якого, вочевидь, певну роль відіграли всі з названих чинників.

       Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Вирішувалася доля народу, бути йому чи не бути. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на ріці Дон. Основними причинами виникнення козацтва були:

Економічні - нестача власної орної землі, народна колонізація вільних  земель Придніпров'я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами;

Соціальні - посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала;

Політичні - цілеспрямована політика польської  прикордонної адміністрації поставити  козацтво на службу по охороні південних  рубежів від татарської небезпеки;

Стратегічні - постійна небезпека з боку Кримського ханства;

Національно-релігійні - політична полонізація українського населення та наступ католицької  церкви на права православної, наростанням  релігійного та національного гніту.

 

 

     1.2. Запорізька Січ як суспільно-політичний центр козаків.

 Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого середовища і обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв'язанні всіх питань. Поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.[1]

     Запорозька Січ мала свою територію, яка поступово збільшувалася, а пізніше адміністративно поділилася на так звані паланки (райони). До неї входили великі райони Правобережжя і Лівобережжя. Запорозька Січ мала ще назву Кіш. Тут знаходився центр військової, адміністративної та судової влади всієї козацької території — Запорожжя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якого обирала Велика Рада. На ній також обиралися генеральні старшини — суддя, писар, обозний, осаул та хорунжий, яких у разі необхідності переобирали і за провини засуджували до смертної кари, тут же здійснюючи вирок. Це свідчило про високу відповідальність керівників перед козаками. Козаки судили за звичаєвим правом. Писаних кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протягом трьох століть існування козацької державності дещо змінювався, але в основному зберігся до останніх років її діяльності. На розгляд Ради кошовий виносив всі важливі питання життя козацького товариства. Доступ на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут, однак до Коша приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили випробування як джури (помічники-слуги) у досвідчених воїнів. Хто не підходив до військової діяльності, того відсилали з Січі. Всі козаки, рядові чи обрані на посади старшин, вважалися рівними (мали однакові права). Жили козаки в куренях, зроблених із хмизу і обмазаних глиною, вкритих від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими, хто жив у куренях, управляли курінні отамани. Це була нижча ланка командного складу козацтва. Війни та суворе життя виробили у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, зневагу до комфорту і розкоші, повагу до дружби, побратимства, мужності, стійкості та презирство до смерті. Проводячи життя в походах і війнах козаки набували значного досвіду і високого військового мистецтва. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, мали свою артилерію. У мирний час на Січі під керівництвом курінних отаманів вони щоденно по кілька годин виконували військові вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли і добре володіли шаблею.[2]