Видатні політичні та військові діячі часів визвольної війни Б. Хмельницького.

Варіант 13

Видатні політичні та військові діячі часів визвольної війни Б. Хмельницького.

План

Вступ.              2

Реєстрова старшина Війська Запорозького              .3

Шляхетська група старшини              5

Вихідці із козацької черні              9

Різні погляди на війну та майбутнє України              11

Висновки.              14

Список використаної літератури.              15

Вступ

Мета моєї роботи: поглибити знання про розвиток українського козацтва та висвітлити вплив видатних особистостей війни під проводом Богдана Хмельницького на становлення української державності.

Головна і найбільша заслуга Богдана Хмельницького перед історією нашої Вітчизни полягає в тому, що він силою розуму і таланту, неперевершеною енергією відновив традиції українського державотворення і заклав підмурівок для подальшого відродження і творення держави українського народу. Хмельницький зумів знайти серед народу, який зрадила і покинула на призволяще інтелектуальна і заможна верхівка, мислячих, мудрих, далекоглядних людей, згуртував їх навколо себе, перетворив на послідовних і переконаних борців за національну ідею, які до останніх сил боролися за українську державність.

На мою думку, національно-визвольна війна одна з найвизначніших сторінок в історії української держави, тому ця тема завжди повинна бути актуальною .

Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький упродовж свого десятилiтнього гетьманування, звичайно дiлять на козацьке й шляхетське крило, нiбито принципово протиставленi. У цьому є певне спрощення, бо насправдi довкола гетьмана зiйшлося не два, а три угруповання лiдерiв, якi бiльш-менш злагоджено взаємодiяли лише пiд його тяжкою рукою. Смерть владного гетьмана поклала край цiй ефемернiй єдності, виштовхнувши на поверхню доти затамованi суперечностi. На перший погляд, вони здаються проявами психологiчних прикмет — владолюбства, полiтичної короткозорости, схильности до отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосi боротьби «всiх проти всiх», який настав за Руїни, можна побачити три певнi течії, котрi перегукуються з iнтересами трьох лiдерських груп, що оточували Хмельницького й за браком вiдведеного часу так i не встигли переплавитися в полiтичну елiту однодумцiв.

Першою з цих груп була реєстрова («старинна») старшина Вiйська Запорозького, об’єднана почуттям вояцької солiдарности незалежно вiд того, з козацького чи зi шляхетського кореня вона походила. З цього середовища вийшов i сам Богдан Хмельницький та його найближчi соратники, котрих бачимо на чолi вiйська вiд самих початкiв вiйни: Іван Богун, Кiндрат Бурлай (Бурляй), Федiр Вешняк, Іван Волевач, Яцько Воронченко, Матвiй Гладкий, iван Голота, Фiлонджеджалiй, Лаврiн Капуста, Роман Катiржний, Яцько Клиша, Федiр Лобода, Лук’ян Мозиря, Максим Нестеренко, брати Нечаї, Тимiш Носач, Мартин Пушкар, Семен Савич, Василь Томиленко, Богдан Топига, Іван Федорович, Іван Чарнота (Чернята), Прокiп Шумейко та багато iнших. Багато хто з цих людей — переважно ровесникiв Хмельницького — мав досвiд власного старшинування або навiть належав до старшинської династiї, як, наприклад, овруцькi шляхтичi Федоровичi, чий імовірний прапрадiд Сасько був полковником Вiйська Запорозького ще 1594 р., а прадiд чи дiд Тимiш очолював один iз полкiв Сагайдачного пiд Хотином у 1621 роцi. З роду любецьких замкових зем’ян Савичiв-Величковських походив реєстровий гетьман Григорiй Савич-Чорний, а взагалi любецька шляхетська околиця дала козацтву не одного старшину з родин Томиленкiв, Гладких, Пушкарiв-Ресинських. Задовго до козацької революції пов’язували з Сiччю свої долi овруцькi й остерськi зем’яни та бояри Вешняки, Шумейки Клиші, Ворони. Не новачком серед козацтва був київський шляхтич ФедiрЛобода, нащадок реєстрового козацького гетьмана часiв Наливайкiвщини Григорiя Лободи. З дрiбновшляхетського роду Буцнiв-Чарнот, мешканцiв Барського староства, що протягом ХVI ст. постачало шляхетський елемент до козаччини (пор. легендарного «гетьмана» Івана Свирговського), походив Іван Чарнота. «Бував гетьманом запорозьким», як свiдчать тогочасні джерела, батько Лук’яна Мозирi, а Михайло Дорошенко, дiд iще молодого на початку вiйни Петра Дорошенка, очолював Військо Запорозьке пiсля смерти Петра Сагайдачного. Цим людям Хмельницький довiряв найбiльше, вони й складали ядро гетьманового оточення, як-от, скажiмо Федiр Вешняк, котрого називали дорадником гетьмана, чи Фiлон Джеджалій, що «невiдлучно при ньому перебував».

Другу групу старшини впродовж 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом пов’язані не були (хоча, коли йдеться про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той час не мала би контактів із Січчю). Більшість із них перейшла на бік повстанців відразу після перших перемог, керуючись почуттям «руської» солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за лояльність до Речі Посполитої. Крутий політичний вибір полегшували суто побутові взаємини добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало кумові Хмельницького Станіславу Кричевському. Свого часу він був улюбленцем коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського; з 1643 р. обіймав посаду полковника Чигиринського реєстрового полку як «шляхтич родовитий і в лицарських справах досвідчений» (походив із Берестейської руської шляхти, на середину XVII ст. вже покатоличеної). Перейшов під Жовтими Водами на бік повсталих, літній чигиринський полковник заново «відкриває» своє руське коріння і навіть міняє віросповідання з католицького на православне, прийнявши нове ім’я – Михайло (пізніше те саме зробить київський магнат Юрій Немирич; цілком можливо, що через подібну конверсію пройшли полковники Адам Хмелецький, Станіслав Мрозовицький та ін.). Як київський полковник, Михайло Кричевський був учасником усіх боїв 1648 – першої половини 1649 рр. й мав величезний авторитет у козаків. Але наприкінці липня 1649 р. він дістав смертельне поранення під Ловом, де зазнав великих втрат, перекриваючи підхід армії Януса Радзівіла в Україну. Очевидець оповідає, що коли пораненого привели до ставки Радзівіла і його давні знайомі стали нагадувати йому «шляхетство й колишні заслуги», Кричевський «тільки знизував плечима і, хапаючись за голову, одне повторяв: хіба ж це мала річ – 30 тисяч людей загубити».

Помітною постаттю серед передвоєнної православної шляхти був овручанин Іван Виговський. Походив з шляхетської родини. Здобув освіту в Київській колегії. Перебував на службі канцеляриста і адвоката в польсько-шляхетському війську, будучи намісником луцького старости. А на початку 1648 р. служив писарем при Шемберкові, урядовому комісарі реєстрового Війська Запорозького, і саме з його загоном потрапив у полон під Жовтими Водами, де був поранений і потрапив до татарського полону, з якого його викупив Б.Хмельницький. Завдяки професійним зусиллям Виговського протягом 1648 р. сформувався адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерти гетьмана, незмінний генеральний писар був утаємничений у най секретніші справи: «Жодний полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський».

Майже з перших днів вiйни бачимо в козацькому вiйську чотирьох братiв Виговського i багатьох полковникiв, що походили з київської та брацлавської шляхти: Самiйла Богдановича-Зарудного, Антона Ждановича, Михайла Зеленського, Силуяна Мужиловського, Григорiя Сахновича-Лесницького, Ярему Петрановського та iн. Уже на початку повстання на козацький бiк переходить жовнiр драгунської корогви, майбутній переяславський полковник й один iз найзавзятiших противникiв порозумiння з Польщею Петро Головацький (Гловацький). Пiсля битви пiд Корсунем у червнi 1648 р. свiй життєвий вибiр зробили коронний ротмистр Остап Гоголь i Адам Хмелецький iз Перемиської землi, небіж покiйного героя антитатарських походів, київського воєводи Стефана Хмелецького. Інший галичанин, Іван Креховецький, тодi ж розпочинає свою «козацьку кар’єру» на посадi корсунського полкового писаря (згодом вiн стане одним iз найпомiтніших дипломатiв Хмельницького i генеральним суддею). На Покуттi восени 1648 р. органiзує власний 15-тисячний загiн iз дрiбної шляхти, мiщан та селян галицький шляхтич Семен Височан (згодом, перейшовши на територiю козацької України, вiн стане лисянським полковником). Із Захiдної Брацлавщини виходить зi своїми людьми на козацькi терени представник старовинного панського роду Степан Байбуза, з часом уманський полковник, з київського Полiсся - Прокiп Бережецький i Григорiй Закусило, з чернiгiвського Лiвобережжя — борзнянський полковник Петро Забiла та йото сии Іван. Водночас на Захiдному Подiллi повстанськi загони очолює син теребовельського пiдстарости, покойовий паж покiйного Владислава IV, вихованець Кракiвського й Падуанського унiверситетiв Станiслав Мрозовицький.

Новий шляхетський доплив поповнює Вiйсько Запорозьке у 1649—1650 рр., коли пiсля Зборiвської угоди почалося покозачення шляхти у воєводствах, перейшли пiд козацьку юрисдикцію Київському, Брацлавському та Чернігівському . Лячний спалах революції весни-лiта 1648 р. примусив сотнi шляхетських родин емігрувати на захід, кидаючи домівки й часом утiкаючи, як вони самі писали, «в самій сорочці». Якийсь час вигнанцi живилися iлюзорними сподiванками на матерiальну пiдтримку від польської «братiї шляхетської». Починаючи з осенi 1648 р, проблема бiженців дебатувалася на сеймах, однак допомагати розореним емiгрантам нiхто не поспішав, бо — позицію коронної шляхти можна звести до вислову одного з польських послів: «Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує». Не дивно, що врешті сталося те, про що застерiгав на одному з сеймiв Адам Кисiль: руська шляхта, «доведена до останньої розпуки, почне сама дбати про себе».

З осенi 1649 р. спостерiгається, масове повернення бiженцiв та їхнє покозачення (на кiнець цього ж року у Вiйську Запорозькому було, за донесенням московського дипломата Грiгорiя Кунакові, понад 6 тис. шляхтичiв). Саме тодi серед козацької старшини вперше фiксуються прізвища Бруяк, Верещак, Гуляницькiх, Дзиків, Житкевичiв, Iскрицьких, Кохановських, Красносельських, Кропивницьких, Кульчицьких, Миневських, Не мир, Сулим, Чекановських та багатьох інших. Практично стовiдсотково шляхта укомплектовує штати полкових писарів і Генеральної вiйськової канцелярiї, що й зрозумiло: ця служба вимагала освiти, знання законiв i канцелярської практики, а в посольствах — етикету дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького вiйська сприймалося як цілком природне. Характерною деталлю, що це пiдкреслює, є, наприклад, обов’язок шляхти Бiлоцеркiвського замку їздити в особистому почті гетьмана. Дещо пiзнiше, у 1664 р., це формулювалося так: шляхетнi мешканцi тутешнiх замкових сiл Лесевичi, Ковшовата, Насташка, Скаржiвка, Мазепинцi та iн. мусять,
перепоясавшися зброєю, виступати
при боцi гетьмана завжди, коли гетьман сiдатиме на коня для вiйни.

Третю групу старшини, яку винесла на вершину влади революцiя, становили вихiдцi з козацької чернi, мiщан, деколи — навiть iз селян. Це крило, на вiдмiну вiд двох попереднiх, не становило чогось цiлiсного. Заможнi городяни, як-от Яким Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зi «старинною старшиною», набувши вiйськового досвiду i навiть слави полководцiв. Наприклад, колишнього коростишiвського мiщанина, а згодом чернiгiвського полковника Небабу шведська дипломатична агентура характеризувала як «одного з найкращих полковникiв Хмельницького». Про феноменальну мужнiсть Небаби свiдчить його останнiй бiй пiд Лоєвом 1651 р., де вiн, втративши праву руку, перехопив шаблю лiвою й оборонявся до останнього подиху.

На вiдмiну вiд цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такi помiтнi серед козацтва особи, як колишнiй пiдданий Адама Киселя з Носiвки чернiгiвський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний «польовий вождь» козацької чернi уманський полковник Іван Ґанжа (згодом вiн навiть перейде на бiк противника через особистi незгоди з Хмельницьким), ватажок козацько-селянських загонiв Максим Кривонiс, котрий очолював практично незалежну вiд гетьмана армiю, що в генеральних битвах навiть стояла окремим табором, а за свою сваволю був покараний за запорізьким звичаєм – прикований до гармати, але з своїми відділами піддався під владу гетьмана. Менше помiтнi з погляду тогочасних джерел полковники i старшини Александренко, Вдовиченко, Гречка, Гавратенко, Максименко, Матвiй Положний, Семен Оргiєнко, Михайло Богаченко, Бугай, Пiхотник.

Із-помiж лiдерiв чернi найяскравiшою постаттю був, без сумнiву, Максим Кривонiс — козак непересiчних вiйськових здiбностей, запалений фанатичною ненавистю «до панiв», безжалiсний i жорстокий навiть iз погляду тих, далеких вiд новiтнього уявлення про людянiсть часiв. Початок вiйни Кривонiс зустрiв уже людиною немолодою, бо серед повстанцiв був його дорослий син Кривоносенко, який пiсля батькової смерти (наприкiнцi 1648 р.) якийсь час навiть очолював один iз полкiв. Довоєнної бiографiї «вождя шаленого плебсу» не знали самi сучасники: однi твердили, що вiн походив iз мiщан Острога чи був купцем iз Могилева-Подiльського, iншi називали колишнiм пiдданим Немиричiв iз Житомирщини; ходила навiть чутка, нiбито вiн узагалi чужоземець, уродженець Шотландії, «змалку вихований у всiх родах морської служби». Блокуючись iз найзавзятiшими противниками мирного порозумiння, полковниками-шляхтичами Головацьким та Хмелецьким, Кривонiс обстоював гасло: «кiнчати цю вiйну своїм щастям, яке їх (повстанцiв) супроводжує, а не переговорами».

Всi три згаданi групи старшинської верхiвки мали досить розбiжнi уявлення про мету вiйни. Полковники зi «старинного» козацтва, вiдчуваючи гостру особисту антипатiю «до ляхiв», водночас цiлком помiрковано сприймали переговори й поступки, ставлячись до них як до колiзiй, що неминучi в усякiй вiйнi. З погляду козацької традицiї чергова спроба помiрятися силами з Рiччю Посполитою була одним зi звичних походiв, у якому класти козацькi голови — не новина, але й шукати замирення, програючи, — теж не новина. Кiнцевим пiдсумком вiйни, в їх розумiннi, мала стати здобута шаблею автономiя козацької територiї пiд покровительством байдуже кого з великих сусiднiх володарiв — московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсi вiдповiдало звичаям збройного найманства — служити шаблею тому, хто бiльще платить. Придушена могутньою волею Богдана Хмельшицького, ця традицiйна модель козацької поведiнки не озивалася аж до його смерти, бо гетьман сам вирiшував — кому пропонувати шаблюлю i як розпоряджатися здобутою свободою. Та пiсля смерти Хмельницького все повернулося на старе, і саме старшинський елемент зі «старинних» козакiв першим почав розвалювати створену цiною надлюдських зусиль державу, так і не призвичавшись пiдпорядковувати вищiй метi власнi, часто дуже великi , амбцiї.

Втiм, тертя за право першості траплялися ще за життя гетьмана, й альтернативнi претенії на гетьманування виринали якраз у «стариннiй» старшинськiй групi, певнiй свого досвiду й популярності. Люди, котрi розпочинали разом iз Хмельницьким вiйну як рiвнi, нелегко звикали до автократизацiї його влади (це з їдкою влучнiстю пiдмiтив у 1654 р. київський непокозачений шляхтич Павло Олекшич у листi до свого приятеля — «старинного» козака-шляхтича iвана Богуна: «Хмельницький, що був вашим товаришем, тепер став вашим паном»). Про Данила Нечая, котрого польськi тогочаснi джерела називають «першою особою пiсля Хмельницького», ходили чутки, що популярному брацлавському полковниковi «хотiлося бути другим гетьманом». В сiчнi 1652 р. було звинувачено у пiдбуреннi до антигетьманських бунтiв i страчено ще одного представника «старинної» старшини, корсунського полковника Лук’яна Мозирю. Навеснi 1652 р. антигетьманський рух очолив миргородський полковник Матвiй Гладкий, котрий, за свiдченням московських агентiв, «назвався замiсть Хмельницького гетьманом».

Нова старшина з покозачених шляхтичiв за життя Хмельницького на булаву не претендувала й мiрятися авторитетом із гетьманом не зважувалася. В її полiтичних орiентацiях можна видiлити два головнi спрямування й спiввiднести їх iз двома фазами вiйни: до i пiсля смерти гетьмана. У першому випадку — це фанатична антипольська затятiсть, готовнiстьборотися до кiнця, загинути або перемогти. Наважившись приєднатися до повстання, шляхтичi спалили за собою мости, й якiсь дрiбнi поступки з польського боку нiчого не мiняли в їхньому становищi, навпаки — увиразнювали їхню зраду. А тому, як писав у своєму посольському звiтi 1649 р. московський дипломат Грiгорiй Кунаков, аналiзуючи ситуацiюв Укранi,
Шляхта перша з-помiж усiх намовляє Богдана Хмельницького до вiйни: мовляв, такої нагоди нам нiколи не трапиться, тепер ось i треба приборкати полякiв.

Серйозно ставилися до цього противника і на коронному боцi, розрiзняючи власне козакiв та шляхту й селян. «Плебс розпустити, шляхту-зрадникiв видати» - ось стереотипнi вимоги ультиматумiв козацькому командуванню і навпаки - не менш стереотипний пункт перемирних угод: «Шляхту, що приєдналася до Вiйська Запорозького, амнiстувати».

Пiсля смерти Богдана Хмельницького, особливо коли стала очевидною сумнiвнiсть альянсу з Московським царством — державою деспотичного типу, вiдразливого для шляхти, вихованої на iдеалах рiчпосполитських вольностей, настрої старшин-шляхтичiв мiняються. Московська небезпека, примножена повiнню анархiї, пiдштовхує їх до компромiсу зi старим, звичним старим, звичним свiтом: на змiну антипольськiй затятостi приходять спроби порjзумiтися, втiм — уже запiзнiлi, бо на полiтичну арену виступила третя сила, не надто помiтна пiд твердою рукою Хмельницького: простолюд.