Іван Федоров як фундатор постiйного книгодрукування в Украiнi

Апостол друкувався цілий рік - з 19 квітня 1563 року по 1 березня 1564 року . Це -  видатний  витвір російського першодрукованого мистецтва. По техніці друку, якості набору і оформленню Апостол набагато вищий за анонімні видання. Книга надрукована чорною і червоною фарбою. Технологія двобарвного друку нагадує прийоми анонімної друкарні. Але Федоров вносить і нове. Він вперше застосовує у нас двохпрокатний друк з однієї форми. Використовує він метод двохпрокатного друку з двох набірних форм, як це робилося у всіх європейських друкарнях.

Московський Апостол забезпечений великою фронтисписною гравюрою, що змальовує євангеліста Луку [15]. Іван Федоров використовував для великої гравюри Апостола рамку з видання Біблії на чеській мові 1540 року, надруковану з німецької гравюри з ранішого видання. А остання сама була варіацією італійських і південно-французьких мотивів. Кращою, по істині вражаючою книгою московського друку був і залишився на довгий час Апостол Івана Федорова 1564 року, новаторська, смілива, незвичайна книга, одна з таких, які, як вважає І. Є. Баренбаум, роблять епоху в історії культури.  Сенс видання Апостола в тому новому, що було внесене його творцем : у тому що він забезпечений чудовою розповіддю, післямовою Івана Федорова, ніяк не богослужебною ; у тому, що його прикрашає спочатку велика гравюра, яка вперше в нашому книжковому мистецтві ясно і точно використовує для своїх цілей іноземний оригінал в стилі Відродження; у тому, що весь Апостол забезпечений десятками великих заставок, майстерно гравійованих на дереві, в такому числі і якості, якої не досягав стародрукований стиль; у його новій друкарській техніці; у тому, що Іван Федоров піддав редакторському перегляду текст Апостола, замінюючи малозрозумілі старослов'янські вирази близькими до народної мови [1].

Діяльність Івана Федорова продовжувалася ще рік. У 1565 році швидко, один за іншим, він разом з Петром Мстиславцем випускає два Часослови, вперше створюючи в Москві малоформатні друкарські збірки нового типу загальновживаних молитов, книжки, які, ймовірно, були також і учбовими. Учбовий характер і невеликий формат пояснюють виняткову рідкість цього видання. Книга швидко зачитувалася і занепадала. [20].

У післямові до Часослова  говориться, що надрукований він «подвигом  і старанністю, працями і дослідженням Івана Федорова та Петра Мстиславця». Очевидно, не лише виконання, але і ініціатива видання була в їх руках; два видання Часослова відрізняються різною редакцією тексту. Іван Федоров весь час йшов до живої мови, до загальнозрозумілості мови. На думку І.В. Капустіна, слід визнати, що Іван Федоров завоював місце в історії російського мистецтва як чудовий майстер книжкової гравюри. Він художник - це майстер, що знає і розуміє досягнення мистецтва Відродження і що пам'ятає в той же час, насамперед, практику чудових художників російської рукописної книги.

Його стародрукований стиль - енергійне пластичне ліплення листя і гілок. Він сполучає ефекти чорного і білого, лінії і фону. У цьому його новаторство. Він виразно усвідомлює і втілює специфіку гравюри на дереві, ксилографії. Функції заставок, або фігурних набірних закінчень старої книги, коли спускова смуга закінчувалася як трикутник, обернений вершиною донизу, були художньо - декоративними і мали практично- суспільне значення, допомагаючи процесам читання, роздільного сприйняття частин, на які ділилася книга. Шрифт Івана Федорова тісно зв'язаний по малюнку з шрифтами безвихідних книг. Але він має і свої особливості. Букву “ Ж ”, наприклад, Федоров вирізує і відливає зі своєрідно верхнім завитком, що нависає зліва. Його шрифт ледве похилий, букви як би пружно гнуті, добре читаються [19].

Незабаром після видання  Часослова Іван Федоров і Петро  Мстиславець вимушені були покинути Москву. Відомо, що Іван Федоров піддався в Москві гонінням за свою діяльність. Згадка в післямові до львівського Апостола про «багато звинувачень в єресі», заставляє передбачити, що однією з головних причин переслідування Івана Федорова і Петра Мстиславця було їх критичне відношення до тексту друкованих ними богослужебних книг, їх «вільнодумність» [1]. Вимушений, не добровільний характер свого від’їзду підкреслював і сам Іван Федоров. Він згадував, що його вигнано «презьлнаго ради озлоблення» представників панівної верхівки – «многих начальник й священноначальник й учиучителей», які обвинувачували друкарів, «хотячи благое в зло превратити й божие дьло в конец погубити, якож обьычай єсть злонравннх й ненаучоных й неискуоньїх в разумь человек».

Отже, сказано досить чітко: переслідування першодрукарів походили як від світських  «начальників», так від «священноначальників» - верхівки православної церкви. Під згаданими у тексті учителями слід розуміти також ідеологів офіційного православ’я. Іван Федоров твердить, начебто цар був непричетний до репресій щодо нього, але це писалося, без сумніву з дипломатичних міркувань. В тодішніх умовах неможливо собі уявити, щоб хтось наважився переслідувати керівників державної друкарні всупереч волі самодержавця. Якщо навіть ініціаторами репресій були представники боярської опозиції Івана Грозного - то цим людям вдалося настроїти проти друкарів і самого царя.

Ряд авторів доводять, що основною причиною обвинувачень в єресі було втручання друкарів у текст священних  книг. Проти цього припущення висувають  той аргумент, що виправлені першодруковані тексти повторювалися у наступних  московських виданнях, санкціонованих державною владою. Але відсутність майже у всіх примірниках "Апостола" 1564 р. вкладних записів 60-80-х років може пояснюватися не централізованим способом поширення, а якраз тим, що книга спершу викликала незадоволення влади, і тираж деякий час лежав без руху на окладі.

Існує ще версія, що після смерті московського митрополита Макарія, протектора друкарської  справи, почалися конфлікти між конкурентами, переписувачами книг і новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу, яка закінчилася вигнанням друкарів з Москви. [13]

Так чи інакше, першодрукарям довелося виїхати «в ины страны незнаемы» - до Великого князівства Литовського. Як згадувалося, «незнаемым» краєм воно було для Івана Федорова, який писав ці рядки. Для Петра Мстиславця виїзд до білоруських земель Великого князівства Литовського був поверненням на батьківщину. Ось чому науковці припускають, що коди вияснилася неможливість займатися книгодрукуванням у Москві, саме Петро Мстиславець переконав Івана Федорова обрати для дальшої роботи Велике князівство Литовське.

Питання, чи дійсно був Іван Федоров першодрукарем в Україні, в наш час є дискусійним. Ним займаються Коляда Г. I., Мельников О. [12], Ковальовська Л. Мацюк О. [10] та ін. Наприклад, Василь Зубач у статті «Загадка слов’янського друкарства. Першодрукарем  був не Іван Федоров, а... грушівські ченці» [4] говорить, що це доводить закарпатець Олександр Орос. Ужгородець, у часи дрімучого застою був одним з небагатьох кандидатів технічних наук серед наукової інтелігенції краю. Крім того, в його активі давнє захоплення історією. Тому пан Орос вирішив потіснити пріоритет першодрукарів Швайпольта Фіоля та відомого всім Івана Федорова, довести, з історичного погляду, першість у друкарській справі слов’янського світу невідомого наразі друкаря православного монастиря св. Михаїла Архангела в селі Грушеве Тячівського району.

Олександр Орос узявся за непросту справу, тому що відомий закарпатський  учений XIX століття Михайло Лучкай писав  у праці «Historia Carpatho-Ruthenorum» (1835), що монастир «...перестав існувати приблизно 1690 року або й раніше. Знищений єзуїтами, він сьогодні відомий тільки назвою».

— Так, — говорить Олександр  Орос, — Швайпольта Фіоля заведено називати «слов’янським першодрукарем». З його ім’ям пов’язують друкування перших п’яти слов’янських книг («Октоїх», «Часослов», «Триодь пісна», «Триодь  кольорова», «Псалтир»). Усі вони буцімто  надруковані в Краківській друкарні з лютого по листопад 1491 року. Але  це було неможливо за такий короткий термін, тим паче що на знайдених  стародруках не виявилося вихідних даних. Це й наштовхнуло мене на пошуки анонімної друкарні.

Він знайшов у архівах  докази, що рукописний «Октоїх» походить з Грушівського монастиря. На це вказують записи на полях кириличним півуставом ХV століття старослов’янською і  румунською мовами. «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж надруковані  в Грушеві, а першоджерелом для  них були рукописні книжки, створені там же в ХIV—ХV століттях.

Донести людям плоди свого  пошуку вдалося тільки нещодавно. З 1982 року дослідник друкарства сім  з половиною років відсидів у  колонії посиленого режиму, нібито за крадіжку книжок. Але в табори він потрапив за спільну працю  з Чорноволом, Лук’яненком у Гельсінкській cпілці, а також за співпрацю з «Групою Сахарова» у Москві. Після каторги довго ще довелося ходити по різних інстанціях, доводити, що мотиви ув’язнення все-таки політичні — боротьба за незалежну Україну, права людини. Так це чи ні — в офіційних владних структурах досі не зізнаються. О. Орос розпочав роботу не на порожньому місці. Більшість авторитетних учених минулого схилялися до думки, що друкарня в Грушівському монастирі все ж існувала. Вперше про неї згадує в науковій літературі М.Лучкай у другому томі «Истории карпатских русинов» (1835 р., гл. 42). Часто друкарню згадували у своїх творах А.Балудянский, А.Кралицький, А.Петрушевич та інші історики Закарпаття. 1942 року вийшла стаття Гіядора Стрипського «Чи була друкарня в Грушеві?», але автор намагався розв’язати цю проблему без серйозного вивчення й аналізу матеріалу. А ось О.Орос аргументовано доводить, що так звані краківські друкарські видання, які нібито належать Швайпольту Фіолю, вийшли з Грушівскої друкарні, й остаточно показав, що версія Кракова безпідставна. Він звернув увагу на рукопис, що послужив основою для друкування книжки, першоджерелом. Таким зразком став рукописний «Октоїх», що походить з Грушівського монастиря і зберігається нині у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. О.Орос також доводить, що краківські «Триодь пісна» і «Триодь кольорова» теж походять з Грушівської друкарні, а першоджерелами для їх друкування послужили рукописні книги, написані там-таки в ХIV—XV століттях. Цю думку він докладно аргументує. Порівняння гравірувальних ініціальних літер з краківських інкунабул і рукописних книжок із Закарпаття, а також ужиті слова місцевого діалекту (мукачівські «Псалтир», «Мінея», «Апостол») — свідчать про причетність книжок до закарпатської акваторії, про те, що в Грушеві справді працювала безіменна друкарня, видавала книги без вихідних даних.

Здається, що гіпотеза дуже близька до істини, тому що О.Орос пильно розглядає Краківську підробку або загадку, пов’язану з початками слов’янського друкарства. А далі докладніше зупиняється на висвітленні питань діяльності так званої Московської анонімної друкарні, де нібито друкувалися книги протягом 1553—1563 років. Точніше, аналізує московську підробку. Йдеться про так звані анонімні видання Московської друкарні до Івана Федорова. Ось що пише про це професор Є.Немировський: «У 50-х роках ХVI ст. Іван Федоров працює в Першій Московській друкарні, що містилася в будинку благовіщенського священика Сильвестра, одного з керівників «обраної ради». Це може бути підтверджено тільки логічними висновками, документальних свідчень немає. З друкарні вийшла група видань, за якими у спеціальній літературі надійно закріпилася назва безвихідних або анонімних. Названо їх так тому, що не мають вихідних даних — передмов або післямов, що звичайно сповіщають час і місце видання, а також приналежність друкарні тому чи іншому власникові й ім’я друкаря... До групи входить сім видань: вузькошрифтне «Четвероєвангеліє», «Триодь пісна», середньошрифтне «Четвероєвангеліє», середньошрифтні «Псалтир», «Триодь кольорова», широкошрифтне «Четвероєвангеліє», широкошрифтний «Псалтир». Загальновизнано, що вся продукція видана в Москві в 50—60-х роках ХVI століття». Припущення професора Є.Немировського мусять підтверджуватися фактами. Їх немає. Тому академік Є.Голубинський у праці «До питання про початок друкарства в Москві» бере під сумнів існування анонімної друкарні в Москві до Івана Федорова й пише: «Відомо кілька слов’янських друкарських книг, що мали б належати до першодрукованих і які були випущені у світ без вихідних даних, тобто без позначення місця і часу видання; більшість наших бібліографів вважають книги виданнями друкарень південних, тобто південнослов’янських або угровлахійських...» О. Орос наводить також версію про опанування Іваном Федоровим-Федоровичем і Петром Мстиславцем секретів друкарства в Грушівській друкарні, а також подробиці біографії першого як вихідця з Пряшівської Русі. Русин-українець зі Східної Словаччини, Іван Федорович, відповідно до гіпотези автора, навчався в Краківському університеті, а його рідне село Петківці лежало за 200 км від Кракова. О.Орос довів у підготовлюваній монографії «Книги. Загадки. Слідами Грушівської друкарні», що, наприклад, «Триодь пісна» надрукована в 1570—1580 роках у друкарні Грушівського монастиря, а не в так званій анонімній друкарні в Москві, котрої не існувало. Як і «Євангеліє учительне», знайдене автором у селі Угля Тячівського району на Закарпатті 1978 року. 98% перших слов’янських книг, нібито надрукованих Ш.Фіолем у 1491 році, містяться в Московії. Там же зберігаються і книги, видані в друкарні при Грушівському монастирі на Карпатській Русі, місцем друкування яких досі чомусь називається анонімна друкарня, що нібито існувала в Москві ще до Івана Федорова.

М.А. Низовий у статтях «Иван Федоров (Федорович): Кому принадлежит его печатное наследие?» [17] і «Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?": хто ставить це запитання і як на нього відповідають» [18] також піднімає це питання. Автор стає на захист наукової, а не ідеологічної періодизації розвитку видавничої справи на українських землях. У публікаціях йдеться про те, що винесене у заголовок запитання із незначними модифікаціями з часом стало майже літературним штампом. Щонайменше два століття його ставить і намагається відповісти на нього найширший загал фахівців різних галузей: від книгознавців-професіоналів до аматорів різного ґатунку. За змістом відповідей на поставлене запитання всіх запитувачів-відповідачів можна поділити на три основні групи. А саме:

1. Хто негативно відповідає  на поставлене запитання ("негативісти").

2. Хто дає позитивну  відповідь ("позитивісти").

3. Ті, для кого ця тема  є предметом маніпуляцій і  спекуляцій залежно від загальної  кон'юнктури та їхніх особистих  намірів ("спекулянти").

До першої групи належать шовіністично налаштовані російські  книгознавці та деякі їхні попихачі-малороси. Їхнє кредо нагадує горезвісний  "афоризм" міністра внутрішніх справ царської Росії Валуєва, який у перефразованому вигляді звучить приблизно так: ніякого українського книгодрукування до виникнення російського не було, немає й бути не могло.

Другу групу становить  переважна більшість українських  та закордонних книгознавців, які  наявними у них аргументами і  фактами доводили і доводять існування  друкарства на західноукраїнських землях до приїзду туди І. Федорова. Перелік  прихильників цієї категорії слід, мабуть, починати з... самого Івана Федоровича (Федорова), який (не підозрюючи, що колись стане заручником шовіністичних  амбіцій) у своїй післямові до львівського "Апостола" засвідчив, що він, "вселшумися в преименитом  граде Лвове, яко по стопам ходяще топтаным некоего богоизбранна мужа начах глаголати в себе молитву  сію". Це щире зізнання підсилює й  надпис на його надгробній плиті:"... своим тщанієм друкованіє занедбалоє обновил". Справді настав час оцінити роль України в становленні Івана Федоровича (саме так він іменував себе в "український період") як книговидавця європейського рівня. Ім’я Івана Федорова і нині використовується, як використовувалось і раніше, в імперсько-пропагандистських цілях. Адже нічого не змінилось: він залишається «засновником книгодрукування в Росії і на Україні», як за радянським енциклопедичним словником «Книговедение» (у 1982 р.), так і за сучасною російською енциклопедією «Книга» (у 1999 р.). На порядку денному, думаємо, з'явився інше, не менш цікаве питання, яке має потребу, знову ж таки, в неупередженому осмисленні: роль України в становленні І. Федорова як друкаря європейського рівня. Адже саме вдала «еміграція» на наші землі дала йому можливість сповна реалізувати свої неабиякі можливості. Бо невідомо, чим би все закінчилося, аби він ще на деякий час затримався в Москві. Хто сумнівається в цьому, хай уважно перечитає його «Післямову» до львівського «Апостола», де він - не зопалу, а через 10 років! - змалював справжнє відношення до нього і його дітища «освіченої» московії».