Українська мова :історія і сучасність

13

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА МОВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Реферат

2012

Національна мова з'являється не відразу, не раптово, її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя.

Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу. У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності. За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але що далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»[1, 150-151].

Подібні явища й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці. Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ще й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії наприкінці XVIII ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані майже кожен аул має власну мову. Те саме було колись і на теренах України.

Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, що скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами[2, 20]. Пліній Старший (1ст.н.є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. е.) уже більш проінформований про ці землі. Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена», — і називає їх уже більше 60  [3, 201]. Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ще збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, що був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов? Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. Її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, що нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.

Розглянемо, як відбувався перехід від вузько локальних до поширених мов. Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, '' засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами.  Коли вже в 11 ст. до н. є. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови.        У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку 11 ст. н. є. римляни принесли латинську мову дакам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження. Ще один приклад, в Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХІ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становище в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних держав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями). Подібних прикладів історія знає чимало. Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов.               Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами. Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і    т. д. Так постали й мови слов'янські. Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з таким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бо дай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в ньому явищі передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися).

Українська мова часів Київської Русі. Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Володимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача поймати у нарочитой чади д-Ьти и даяти на учение книжное». Зрозуміло, шо дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, свяшеників навчали в цих школах не мови смердів, а старослов'янської (тодішньої болгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав       І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»). Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою. На землях, завойованих київськими князями до прийняття християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литовське плем'я ятвягів (сучасна Берестейщина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чернігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сформувалася білоруська народність (а в українській народній пам'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву білорусів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лексики надзвичайно близька до української. З прийняттям християнства старослов'янська (інакше —церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, українською мовою, з'являються лише в XVI ст. — записи народних пісень — та на початку XVII ст. — інтермедії Я. Гаватовича, вірші). Про те, що в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, що то тут, то там проскакують крізь старослов'янщину в тодішніх текстах.

Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, що їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.

Українська мова, як було вже сказано, належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філін висновки багатьох мовознавців[5, 4]. Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи. Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської. Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'явилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведенних законів Литовсько-Руської феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 рр. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьке Євангеліє (1556—1561). Але ця «проста мова» ще не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів. Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад: Що тут ти, побратиме, собі поробляєш ? Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ? Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеїда» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народно розмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної старослов'янської мови.

Українську мову протягом століть аж до недавнього часу принижували, переслідували, забороняли і румунські великодержавники, і польські завойовники, і російські шовіністи. Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її цілісності, стрункості.

Отже, Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

1. Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову. Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

                  протоукраїнський — VІІ-ХІ ст.,

                  давньоукраїнський — ХІ-ХІV ст.,

                  ранньосередньоукраїнський — ХV—ХVI ст.,

                  середньоукраїнський — середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.,

                  пізньосередньоукраїнський — ХVIІІ ст.,

                  сучасний — від останніх років ХVIII ст. до сьогодні        [8, 120].

2. Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова                            (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

3. Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп [9, 85].

Також хочу освітлити питання, стосовно сучасної мовної ситуації в Україні. Початком розвитку сучасної мовної ситуації в Україні є кінець 1980-х – початок 1990-х років, коли тодішня Верховна Рада прийняла в жовтні 1989 р. Закон «Про мови в Українській РСР». У цьому законі проголошено державність української мови, гарантовано її всебічний розвиток і функціонування в різних галузях суспільного життя. Одночасно було гарантовано права мов інших національностей України [11, 8]. Як пише В.Радчук, «усяке явище осягається в його ґенезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною — століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу» [12, 3]. Кінець ХХ – початок ХХI ст. став часом неймовірного розширення політичних, економічних та культурних зв’язків України з іноземними (у першу чергу – з англомовними) країнами. Це спричинило посилення надходження в українську мову чужомовної лексики. Особливо зросла кількість запозичених англіцизмів для найменування нових явищ, наявних в англомовній світовій практиці, і які з’явилися у мові у зв’язку з політичними та економічними реформами.

Складні процеси в сучасній українській мові, пов’язані з інтенсивним припливом запозичень (переважно з англійської мови), закономірно отримують неоднозначні оцінки україністів: з одного боку, дослідники відзначають певне збагачення мови, наближення за допомогою асимільованих іншомовних запозичень до світових досягнень у суспільно-політичній, економічній, управлінській, торговельній тощо сферах, з іншого – перевантаження й засмічення рідної мови чужими лексемами, до того ж, часто за наявності українських відповідників.

В останнє десятиріччя вивчення складних лексико-семантичних процесів, що відбуваються в лексичній системі української мови внаслідок мовних контактів, запозичень англіцизмів в українському мовленні активізувалося. Україномовна періодика, радіо, телебачення подають велику кількість англіцизмів для дослідження. Англіцизми також широко представлені у словниках, що з’явилися останнім часом. В.В.Бушкова зазначає, що «певний масив новітньої термінології функціонує в українській мові у двох варіантах – у вигляді кальок з оригіналу та їхніх українських еквівалентів. Ми одночасно можемо зустріти вживання «дилер» і «посередник», «дефолт» і «невиконання грошових зобов’язань», «дисконт» і «знижка», «офіс-менеджер» і «керівник офісу», «траст» і «довірче товариство». Але більшість англомовних бізнесових термінів не мають чіткого відповідника в українській мові і тому подаються у словниках у вигляді транслітерації з оригіналу з подальшим їх тлумаченням або дефініцією» [10, 41].

Сфера культури й розваг (кіно, телебачення, відео тощо) теж піддалася великим змінам і запозичила багато явиш, предметів, понять з цих галузей, дуже розвинутих на Заході (переважно в США): наприклад, блокбастер, хіт-парад, трилер, серіал, ток-шоу, сиквел, римейк, хепі-енд, овертайм, кліп тощо. Чимало запозичень належить до тематичної групи «комп’ютерна техніка і технологія». Це відбувається у зв’язку з відсутністю більшості відповідників в українській мові (сервер, дискета, сайт, ноутбук, тонер, трафік, Інтернет, чип, онлайн, джойстик, хакер, провайдер, веб-сайт тощо).  Запозичення спричинені розширенням міжнародних, у тому числі й спортивних, зв’язків, знайомств із новими для нашої дійсності спортивними іграми й змаганнями, а також явищами (віндсерфінг, скайсерфінг, кайтсерфінг, айсбординг, сноубординг, екстрим, сквош, кікбоксінг, степ-аеробіка, софтбол, айсинг, пенйтбол, бодібілдинг, драфт, плей-оф та інші). Назви побутової техніки, товарів і сервісу також розширили свій склад у мові завдяки новітнім англіцизмам. Це є номінативним відбиттям запозичення нових реалій побутової сфери, кількість яких значно збільшилася за рахунок входження у повсякденне життя товарів і послуг, що раніше були невідомими в нашому житті або вважалися екзотичними (блендер, грумінг, тримінг, ліпосакція, пейджер, пілінг-крем, секс-шоп, скраб, хендлер, шокер тощо). Достатньо численною тематичною групою є група політичної лексики (саміт, піар, паблік рілейшнз, віп, віп-місця, імідж, іміджмейкер, бодігард, дайджест, рейтинг, спічрайтер, кілер, стінгер, джет-сет, екзит-пол, грін-кард тощо).