Українська еміграція

Українській діаспорі в республіках  колишнього СРСР випала тяжка доля. На неї здійснювався грубий авторитарний тиск з боку керівних управлінських структур, панувала політика повсюдної де - українізації, що постійно велася на державному рівні.

Українська діаспора в Російській імперії була майже повністю хліборобська. З кінця XIX ст. переселення з України  скеровувалися на Урал, а далі –  до Західного Сибіру. Українські поселенці  на сході не створили організованого власного життя на новій території. Зв’язки України з цими поселеннями  були обмеженими, власних організацій  там не було. Царизм проводив відверту асиміляторську політику.

Для розвитку Російської імперії український  ґрунт був чи не найсприятливіший. Вона набирала звідси людські ресурси, різноманітну сировину і продовольство, таланти та інтелектуальні ресурси.

В 20-х роках XX ст. замість добровільного  індивідуального почалося колективне «організоване» переселення з широким залученням демобілізованих червоноармійців.

За 1924-1928 рр. з України було вислано 142 тисячі чоловік, які поселилися поза її межами, переважно в східних  районах колишнього СРСР. Це становило 24% від усіх емігрантів Радянського  Союзу.

Велетенські депортації українців  було здійснено у радянські концтабори.

3 1920 по 1923 рр. до Сибіру висилали  українських повстанців, вояків  Червоної Української Галицької  Армії, махновців, роком пізніше  – священиків УАПЦ, петлюрівців,  діячів урядових структур. Далі  надійшла черга: підприємців, членів українських політичних партій, «куркулів».

У 1928-1934 рр. українців прийняли Соловки. Їх масово нищили на будівництві Біломорсько  -  Балтійського каналу. Вони гинули на будівництві залізниць Котлас - Ухта та Байкало - Амурськ.

За даними перепису 1897 р. у Сибіру мешкало 223,3 тис. українців. У 1926 р. українська діаспора Сибіру налічувала 828 тис. чол., тобто 9,5% від усіх жителів даного регіону.

Кількість українців збільшується у Сибіру, особливо після сталінського «великого перелому». На загибель туди їх вивозили сотнями тисяч – від Уралу і до Магадану.

 Значну кількість депортовано  із Західної України, так званих «бандерівців» після 1944 р.

У 1989 р. у Сибіру жило понад 860 тис. українців, в Західному Сибіру – 583,8 тис. і  в Східному Сибіру – 279,4 тис. чоловік. Частка українців, які вважали рідною мовою українську, становила у 1989 р. у Західному Сибіру – 52%, у Східному – 48,5%. У місцях, де українські переселенці з’явилися відносно недавно, ці показники є значно вищими і становлять 54-68%.

На значній території південної  частини Західного Сибіру від  південно-східного Передуралля на заході і до передгір’я Алтаю на сході  розташований один із найбільших у  східній діаспорі район розселення українців, який одержав назву Сірого Клину. До його складу входять Омська, Томська і Новосибірська області  та Алтайський край Росії. Тут на площі 450 тис. кв. км (дані 1989 р.) мешкало близько 750 тис. українців. За даними перепису 1926 р. українці становили більшість цього населення. Цей район у післяреволюційний час довго зберігав українські традиції.

Сотні тисяч українців мешкає на території сучасного Сірого Клину. Зокрема, в Алтайському краї, най східнішій частині Сірого Клину, де в 1989 р. проживало 77 тисяч українців (3% від усього населення краю).

Вибір за об’єкт досліджень населення  Алтаю пояснюється низкою причин. Алтай, починаючи з 1865 року, коли сюди було дозволено переселення селян  з інших губерній і до початку  Першої світової війни, був одним  із основних регіонів Сибіру для поселення  селян-переселенців. Максимальних розмірів ці переселення досягли в роки столипінської аграрної реформи.

До відміни у 1861 р. кріпосного права  Алтай був найбільш значним промисловим  районом Сибіру. Це визначало й  особливості складу населення. Більша частина його так чи інакше обслуговувала  потреби кабінетського гірничозаводського комплексу – провідного центру з вироблення срібла й свинцю. Але після 1861 р. почалася криза гірничої промисловості, що призвело до скорочення чисельності працівників на рудниках і заводах, а також і до переорієнтації селян на аграрні заняття. Варто зарахувати й хвилю селян-переселенців. Із промислового району, яким був Алтай у XVIII – першій половині XIX ст. він еволюціонував у післяреформений час в аграрний.

Частка нетутешніх мешканців на Алтаї була дуже високою. Основна  частина переселенців із числа тих, що йшли у Томську губернію, направлялась туди як раз через Алтай. Слід зазначити, що міграційні потоки йшли в Томську  губернію з чорноземних губерній Центральної Росії, включно із Лівобережної України - Харківська та Чернігівська губернії.

Варто розглянути й національний склад  населення. На Алтаї більшість складали східні слов’яни, тобто росіяни, а  також українці і білоруси, об’єднані під загальною назвою в групі «росіяни». Вони складали 92% від усього населення.

Дуже важко вдалося виділити зі складу «російських» українців. Алтай, особливо Барнаульський округ, до кінця XIX ст. став одним із основних районів поселення українців у Сибіру.

На 1897 р. українська діаспора Сибіру нараховувала 223274 чол., або 4,8 % від загального числа «росіян». З них 50310 чол. проживало в Барнаульському окрузі (22,5% української діаспори і 8,6% населення цього округу), 19250 чол. – у Зміїногорському окрузі (8,6% української діаспори і 7,9% населення вказаного округу). Тобто більше 30% українців Сибіру проживало в двох округах Алтайського краю. Після росіян українці на Алтаї по чисельності займали другу позицію.

У 20-х роках на території Кулундинського степу переважали українці. За даними перепису 1926 р. у Славгородському  окрузі Алтайського краю українці становили 203 тис. чол. (50%). У Родинському районі у 20-ті роки українців налічувалось 65%.

Тривале спрямування союзної національної політики до «нової історичної спільності людей радянського народу» призвело до того, що сибірські українці, позбавлені церкви і школи, асимілювалися: серед 80 національностей Алтаю 28% українців назвали рідною мову своєї національності.

Неважко уявити собі, що чекало українців  східної діаспори, якби не був проголошений «Акт про незалежність України» без помітних антагонізмів зникнення.

У 50-х роках примусові репресії припинились і почалося, ініційоване  радянською владою, запрошення громадян на освоєння Сибіру. Кожен п’ятий житель Надиму в 45-тисячному місті –  українець. Більше двох тисяч з них  тут працюють вахтовим методом й  до нині.

Українці, що переселялися до Сибіру в основному з районів, де віками було розвинуте землеробство в усіх його формах, розсіювалися в схожих по типу місцевостях. Українці, особливо з південноукраїнських губерній, накопичили цінний досвід вирощування  й обробки різноманітних сортів пшениці.

 Іншими, окрім пшениці і жита, зерновими культурами, що відіграють  значну роль у житті українців-сибіряків,  були ячмінь, овес, гречка і горох.  Велике значення в культурі  українських переселенців мали  традиційні для них технічні  культури – льон і коноплі,  що давали технічну і харчову  олію, волокна. Вирощування соняшників  і приготування з них олії  не набуло масштабів, характерних  для України, проте воно дозволяло  забезпечити потреби регіону  в цьому продукті.

Найважливішим продуктом харчування з кінця XIX ст. стає картопля. Виробництво  цієї культури українцями Сибіру в  цей період не набуло промислового значення, але окрім харчового  використання картоплі, значним здобутком  було її застосування як основи свинарства. Те саме стосується технічного буряка. Українське садівництво в даний  період не набуло значного розвитку.

Другою складовою господарства сибірських українців було тваринництво. Практично кожне господарство утримувало велику рогату худобу і свиней, домашню  птицю. В місцях поселення українців  рибальство і мисливство не розвинулося  до рівня значних господарських  занять. Величезні простори, зайняті  квітучими злаками, своїм виглядом спонукали до розвитку бджільництва. Цей вид господарської діяльності мав допоміжне значення.

В останні роки, коли національна  самосвідомість українського народу почала відроджуватись, а історична пам’ять  його відновлюється, помітно зріс інтерес  у широкого загалу нашої держави  до життя українців за кордоном, їхньої суспільно-політичної діяльності, здобутків у галузі економіки, науки, культури, мистецтва, літератури, освіти.

Водночас значно розширюються взаємні  культурні, наукові, ділові, а також  туристичні контакти жителів України  . Все більший акцент робиться на пріоритеті у зв’язках із зарубіжними українцями, з українськими громадянами на території колишнього СРСР. Усе свідчить про те, що Україна повернулася обличчям до своїх дітей за кордоном.

Нині, як ніколи, українцям в усіх куточках земної кулі необхідно зміцнювати національні зв’язки. Адже тільки разом  можливо побудувати багату, квітучу, розвинену державу, яка посяде належне  місце серед провідних країн  світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ  УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ

Феномен української діаспори, як частини світового українства є унікальним явищем нашої культури, нашої історії.

Внаслідок того, що за межі власної  країни вимушена була виїздити під  тиском економічних, політичних і воєнних  обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності  повноцінної Української держави  на етнічних землях українців, у нових  країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні  державні (УНР), політичні (практично  весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні  інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних  цінностей стала мета відновлення  повноцінної Української держави.

Українська діаспора Америки надзвичайно  сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з «найстарших» газет – «Свобода» (нині - тижневик). Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства.

У 1915 р. створена Федерація Українців  Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята в Конгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українців зарубіжжя, зокрема «Український Народний Союз», «Український Конґресовий Комітет Америки», «Злучений Українсько-Американський Допомоговий Комітет», «Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці», «Українська Вільна Академія Наук», є молодіжні, ветеранські, фахові організації.

У 1964 р. у столиці США м. Вашингтон  відкрито пам'ятник Т. Шевченку. Відкрив  монумент президент Д. Айзенгауер. Ряд  університетів в США мають  кафедри української мови, українознавства: Гарвардський, Пенсільванський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни.

Процеси українського національно-культурного  відродження, які активно почалися у 1988-89 рр. в Україні, стали для  зарубіжного українства довгоочікуваним  моментом реалізації найвищих мрій. У  цей час по всьому світу в країнах  перебування українців активізуються  вже давно існуючі і виникають  нові громадські організації, які ставлять за мету підтримку і розвиток демократичних  процесів на старій Батьківщині-Україні.

У США діє українська організація - Товариство Української Мови Чикаґо (ТУМ-Чикаґо), 15 років діяльності якого  ми відзначили у 2005 році.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Отже, в результаті малоземелля, нерозвиненої промисловості країни, демографічного буму другої половини ХІХ століття, при якому населення збільшилося майже в два рази, з 3,9 млн. до 6,4 млн. чоловік, виникла потреба у пошуку нових країн для подальшої  життєдіяльності.

Це були основні причини  початку  трудової еміграції  українців.

Німеччина, Росія, Румунія, Данія  пропонувала сезонні роботи. Канада, США, Бразилія, Австралія – постійне проживання. Тільки у 1890 –ті роки за океан  емігрувало понад 250 тис. чоловік.

Незважаючи на тяжкі умови  праці, а це – затримання поліцією, ошукування агентами, що бралися організовувати переїзд, грабіж, корабельними компаніями, злигодні, які чикали багатьох на чужині, не змогли відлякати українських емігрантів від переселенського руху.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУР

1. Зубалій О., Лановик Б. Історія української діаспори. – К., 1998. – 148 с.

2.         Ковальчук О. “Переселення селян українських губерній Російської імперії (друга пол. XIX – поч. XX ст.)” Київ – Чикаго. – 1992. – с. 30-32.

3.         Поклад Н. Конференція українських земляків Сибіру // Народна творчість та етнографія. – 1992. – № 4. – С. 82-83.

4. http://uk.wikipedia.org/wiki