Українська еміграція

ЗМІСТ

Вступ.

1. Причини та характер еміграції.

2. Напрямки еміграції  та її наслідки.

3. Економічна діяльність українських емігрантів.

Висновки.

Список використаних джерел та літератур.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Емігра́ція (лат. emigratio — виселення, переселення) — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни де вони народилися і виросли у інші країни глобального суспільства з економічних, політичних, або релігійних причин.

Переселенський рух українців розпочався з кінця XVIII – початку XIX ст. у Поволжя та на Північний Кавказ, Середню Азію.

Процес  утвердження капіталістичних відносин в Україні супроводжувався малоземеллям та повним обезземеленням селянства.  Втративши основне джерело існування, вони прагнули повернення до традиційного способу життя. Отже, найпершою і головною метою українців стає пошук вільних земель. Нерозвинена промисловість та демографічний бум також мали вплив на розвиток еміграції українців.

Українські  поселенці приносили свій господарський  досвід на місця нових поселень, запроваджували у хліборобську практику досі не знані тут культури гречку, кукурудзу, цукровий буряк, помідори, полуниці тощо.

Емігрували  українці й у малозаселені у той  час  і в регіони Сибіру. Українці зробили значний внесок в освоєння далекосхідних обширів й інших окраїнних земель Російської імперії: у незвичних кліматичних умовах тяжкою працею осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі.

 

 

 

 

 

 

1. ПРИЧИНИ ТА ХАРАКТЕР ЕМІГРАЦІЇ

В історії формування сучасної української  діаспори простежуються чотири хвилі  масового переселенського руху з  України.

Перша хвиля починається з останньої  чверті ХІХ ст. і триває до початку  Першої світової війни.

Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії - у 1880-і роки, у Канаду - з 1891 року, до Російського Сибіру - після революції 1905-1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови.

 Цю еміграцію спричинили  аграрна перенаселеність деяких  українських територій, лещата  економічних та соціальних і  політичних утисків, національний  гніт з боку австро-угорської  і російської монархії.

Друга хвиля еміграції українців  охоплювала період між 1 і 2 світовими  війнами у ХХ ст. і була викликана  поєднанням соціально-економічних  та політичних причин.

 Емігрували в основному ті  українці, які зі зброєю в руках  боролися проти радянської влади,  підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. 

Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських  військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля еміграції викликана  головно політичними мотивами і  розпочалася наприкінці Другої світової війни.

Більшою мірою це репатріанти з  англійської, американської, французької  окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками.

Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані  на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля - так звана "заробітчанська" - розпочалася у 1990-х роках.

Її головні причини - економічна скрута перехідного періоду в  Україні. Деякі дослідники наголошують  на умисному створенні безробіття, головно - у Західній Україні.

В результаті цього на тимчасову  роботу в країни Європи, Америки  і у Росію виїхало близько 7-8 млн. людей. Частина з них, напевно, вже не повернеться в Україну.

Протягом останніх років еміграційний потік з України до деяких країн, зокрема, Канади та  США змінюється. Зростає частка науково-технічної  інтелігенції, як правило, це фахівці  в таких галузях як системний  аналіз, програмування, біологія, нові матеріали, комп’ютеризація.

З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав, українські етнічні меншини, які  сформувалися в цих країнах в  результаті переміщення трудових ресурсів, що практикувалися тоталітарним режимом, перейшли на становище закордонних. Виникло, по суті, нове соціальне явище  – східна українська діаспора.

Унаслідок міждержавних територіальних поділів ХХ століття частина українського етносу опинилася за межами України. Ця категорія закордонних українців  належить до автохтонних національних меншин низки країн Європи  - це Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія, Придністровський регіон Молдови, прикордонні  області Російської Федерації.

Нині число осіб українського походження, які проживають за межами України, за приблизними підрахунками, становить  від 16 до 20 мільйонів осіб.

Найбільше закордонних українців  проживає в Російській Федерації. За результатами Всеросійського перепису 2002 року їх чисельність складає 2 943 471 особи - громадяни Російської Федерації, які ідентифікують себе, як етнічні українці. Проте, згідно з неофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10 млн. осіб.  Кілька років тому, російські демографи публічно декларували факт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українського походження.

Понад 1 мільйон  27 тисяч громадян українського походження проживає в Канаді, відповідно до перепису населення в цій країні у 2001 році.

Чисельність осіб українського походження в США, за результатами перепису населення  у 2002 р., сягає близько 900 тисяч. Проте, американські демографи вважають, що реальне число представників українського етносу в США становить від 1,5 до 2 мільйонів осіб.

Серед країн проживання найбільших українських громад зарубіжжя –  Молдова - 660 тисяч осіб, Казахстан - 550 тисяч, Бразилія - 500 тисяч, Аргентина - 300-350 тисяч, Білорусь - 237 тисяч., за твердженнями керівників української громади в цій країні, лише в Брестській області – колишньому етнографічному регіоні України – Берестейщина проживає близько півмільйона етнічних українців, Узбекистан - понад 100 тисяч.

Чисельні українські громади проживають також: у Румунії понад 61 тисяча, Латвії близько 60 тисяч,  Киргизстані до 46 тисяч,  Польщі близько 40 тисяч за офіційною статистикою, за неофіційною – понад 200 тисяч, Словаччині близько 35 тисяч,  Грузії близько 35 тисяч,  Австралії понад 34 тисячі, Великій Британії, близько 30 тисяч, Франції близько 30 тисяч, Німеччині 30 тисяч, Азербайджані 29 тисяч, Естонії 28 тисяч, Чехії понад 22 тисичі, Литві 22 тисячі, Сербії і Чорногорії понад 20 тисяч, Туркменістані 17 тисяч, Угорщині понад 6 тисяч, Боснії і Герцеговині близько 5 тисяч, Хорватії 4,3 тисич, Таджикистані 4 тисячі, Австрії 3 тисячі, Вірменії понад 2 тисячі, Болгарії близько 1,5 тисячі чоловік.

Водночас велика кількість українських  громадян – представників української  тимчасової трудової міграції зосереджена в таких країнах як Іспанія понад 80 тисяч, Португалія близько 60 тисяч,  Греція понад 30 тисяч, а також інших державах.

Уряд України докладає зусиль для  забезпечення законних прав й інтересів  громадян України, які працюють у  країнах Європи. Важлива увага  приділяється налагодженню механізмів легального працевлаштування українських  громадян у цих країнах, посиленню  їх соціального захисту, розширюється відповідна двостороння нормативно-правова  база.

Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу  кількість різних громадських об’єднань, за приблизними підрахунками – близько 3 тисяч осіб. Найбільше їх у Канаді – майже тисяча осередків – політичних, культурно - освітніх, професійних: лікарів та вчителів і  інженерів та адвокатів , жіночих, молодіжних.

Міжнародною українською організацією є Світовий конгрес Українців (СКУ), який об’єднує близько 50 великих організацій  – представників майже з 30 держав. Загалом усі об’єднання охоплюють  у кожній з країн проживання від 20 до 30 відсотків усієї чисельності  кожної з українських громад.

В низці держав Східної і частково Центральної Європи, а також в  країнах Балтії політико - правовий статус української громади закріплено законодавчо як національної меншини. Це забезпечує суттєву державну підтримку зусиль місцевих українських громад. Щодо збереження своєї національної самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою.

В країнах, де українська громада не має статусу національної меншини, забезпечення її національно - культурних потреб є справою бажання й організаційних зусиль етнічних українців, які проживають у цих країнах.

Питання задоволення національно-культурних потреб українців за кордоном є предметом  двосторонніх міждержавних переговорів  на всіх рівнях. Збільшується число  двосторонніх угод, що передбачають реалізацію культурно - освітніх та інших запитів української діаспори. Створюються двосторонні змішані міжурядові комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

Державна політика щодо відносин із закордонним українством базується  на таких нормативно - правових актах як: Конституція України, Указ Президента України «Про Національну программу», «Закордонне українство»  на період до 2005 року від 24 вересня 2001 року, Закон України «Про правовий статус закордонних українців», прийнятий Верховною Радою України 4 березня 2004 року. Крім того, завершується робота над проектами законів України «Про концепцію національної політики  щодо закордонного українства» та «Про концепцію державної етнонаціональної політики».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. НАПРЯМ ЕМІГРАЦІЇ ТА  ЇЇ НАСЛІДКИ

Друга половина XIX – початок XX століття були відзначені масовою міграцією  українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру.

Так наприкінці XIX ст. далеко за межами України з’являються українські назви поселень: Полтавське, Чернігівське, Українське, Ново-Київське.

Більшість селян змушена була залишити рідні місця через відсутність  землі чи необхідних засобів для  існування. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були й заможні.

Російський уряд за допомогою переселення  намагався освоїти цілинні землі  околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити «земельний голод», знайти застосування «зайвим» робочим рукам. Великого значення надавалося збільшенню і зміцненню російського населення, особливо в кількісно незначних місцевостях.

Не була винятком в цьому плані  і Україна. Селяни, які мали намір  оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні  з них: звільнення від податків, зокрема  у Сибіру на 3 роки. На цей же час  звільнялися від служби в армії  особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ.

Вони  мали право на пільговий переїзд, кредити, але не всі могли їх отримати. Наприклад, у Томській губернії за період з 1 жовтня по 1 січня 1898 року із 2115 прохань від сімей кредит був наданий 1064 сім’ям. Переселялися передусім ті, хто мав заощадження. «Бажаними і корисними для Сибіру» були ті сім’ї, які мали достатньо коштів і не «обтяжені великою кількістю дітей чи родичами похилого віку».

З початку XX ст. еміграція українських  селян набуває більшого розмаху. Сприяла цьому також офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. У цілому в європейській частині територія компактного проживання українців значно переважала території, де компактно проживали росіяни.

Розуміючи, що робота в галузі демографічної селекції значно «запущена», Царський уряд приймає безпрецедентну за розмірами програму переселення. За цією програмою, протягом 1896-1914 рр. з дев’яти українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619 тис. українців.

Сибір став другою «батьківщиною» українців. Заселення Сибіру українцями, яке активно розпочалося з другої половини ХІХ ст., різко інтенсифікувалося після спорудження Транссибірської магістралі (1895-1905 рр.). З того часу українці селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом.

На початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно - м’ясної продукції.

За даними перепису 1989р. в усіх республіках  колишнього СРСР мешкало 6,8 млн. українців.  Донедавна уявлення української громадськості про існування поза Україною на безкрайніх просторах 1/6 частини суші мільйонів єдинокровних братів стояло на нульовій позначці. Знання факту переселення на схід українців лишалося на периферії свідомості суспільства.

СРСР суворо оберігав таємниці про  сотні таборів, переповнених безправними  в’язнями, про жахливі голодомори, про виселення на чужину цілих  народів. І серед в’язнів і  тих, хто перебував на засланні, українська громада була чи не найчисельнішою – близько 40%.

У східній діаспорі українці досить швидко асимілювалися, спочатку ставали так званим «русско  - язычным населеним», а згодом переписувалися на росіян.