Українська Академія Наук

У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед  населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню  республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення  республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане  вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для  неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи  народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося  понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.

Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним  переписом 1920 р. Якщо до революції серед  жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже  понад третину.

Це було значне досягнення радянської влади, якого вона добилася за виключно складних обставин війни й економічної  розрухи. Перед сотнями тисяч  трудящих, які до революції були приречені на неписьменність, відкривався  шлях до оволодіння надбаннями цивілізації.

Але переоцінювати ці результати також  немає підстав. Навчившись читати й  писати, робітник чи селянин дуже рідко  ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в  змозі незалежно й критично оцінювати  культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом  політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.

Процеси у вищій школі

Складні й суперечливі процеси  відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій  школі.

Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою  викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український  університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося  заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями  місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету.

В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої  освіти. Більшість викладачів і студентів  вузів насторожено, а часом і  вороже зустріла нову владу й не мала намірів брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Чимало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище  більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного життя доводилося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. У цій ситуації розпочалася  боротьба за вищу школу. В березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав  декрет про нові правила прийому  до вузів. Оголошувалося, що в першу  чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового  селянства. Для них вступні іспити скасовувались, а документи про  закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували  стипендією.

Для звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищою школою. Вводилася посада комісара вузу, що призначався наркомом освіти. До факультетських рад включалися представники студентства, кількість яких у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилось. Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.

Щоб готувати робітничу і селянську  молодь до навчання в вузах, у 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалось 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося  понад 60 тис. студентів. Однак таке збільшення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників роботи. Вузи і середні навчальні  заклади мали слабку матеріальну  базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних  навчальних закладах. І хоча серед  прийнятих до вузів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними  вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості  вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., був надзвичайно слабким. Часто єдиним їхнім «достоїнством» було робітниче чи селянське походження. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж  про навчання.

Стан науки. Утворення Української  академії наук

Складності революційного часу відбились і на стані науки  в Україні. Але у ці роки в її вузах і науково-дослідних центрах  продовжували працювати видатні  вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.

Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в  політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від  переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову  роботу в еміграції.

Революція надала можливість втілити  в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну  Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української  академії наук (УАН).

Розробка концепції УАН виявила  розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового  центру. Українознавці М. Грушевський. Д. Багалій, М. Василенко та інші бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що має за мету, крім загаль-нонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності й минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим чинником у пробудженні української національної самосвідомості. Ці наміри українознавців не дістали підтримки всіх учених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В. Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а в 1917 р. переїхав до України й активно включився в розбудову УАН, віддавав пріоритет точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом «зукраїнізуються» і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В. Вернадський сформулював у своєму щоденнику так: «На Україні для мене два А. Кримський -завдання: 1. Об'єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна, і 2. Зберегти зв'язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією...».

Гетьман запропонував пост президента Академії М. Грушевському, але той  відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В. Вернадський.

Урочисте відкриття Української  академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами (академіками) були призначені В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Свого часу в Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка та Українському науковому товаристві у Києві активно працювала частина цих учених. Своєю подвижницькою діяльністю вони багато у чому підготували створення Академії наук. За радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції.

Академія наук включала три структурних  відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. При УАН  діяла Національна бібліотека. Під  керівництвом академіка В. Вернадського працювала Комісія з вивчення природних багатств України. В 1919-1920 рр. учені Академії наук розробили  найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка