Українська Академія Наук

Ініціатива її заснування вийшла від  Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили  її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня  до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом  П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року.

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

історично-філологічний,

фізико-математичний,

соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися  українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли  стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у  подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками  були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.

На президента Академії Гетьман  запросив М. Грушевського, але він  відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора  В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти  для організації перших науково-дослідних  кафедр, інститутів та інших установ  академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися  М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), О. О. Богомолець (1930–1946), О. В. Палладін (1946–1962), Б. Є. Патон (з 1962 року).

 

УАН у 1919–1923 pp. Захопивши Київ, більшовики 11 лютого 1919 р. оголосили декрет про  структуру та фінанси УАН. В радянські  часи, цілковито замовчуючи попередню  діяльність УАН, цю дату називали початком її існування, а більшовиків —  засновниками УАН. Після короткотермінового перебування Києва під денікінцями, по поверненні більшовиків, у грудні 1919 р. В.Вернадський подав у відставку, і президентом УАН став О.Левицький (1919–1921). За цих років співробітники  УАН жили у важких матеріальних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій.

 

Декретом від 14 червня 1921 р. Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Українську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату  освіти. Академію було перейменовано  УАН на ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), чим підкреслювала її значення також для укр. земель під Польщею, Румунією й Чехословаччиною та декларувала  намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель. Того ж  року до УАН приєднано Київську Археографічну  Комісію й Українське Наукове  Товариство у Києві, які припинили  самостійне існування. Від 1920 року до початку 1930-х років окремо діяло при  І відділі Історичне Товариство Нестора Літописця. УАН підпорядкували також Всенародну Бібліотеку в Києві (заснована 1918 року під назвою Національна  Бібліотека Української Держави, тепер  — Національна бібліотека України  імені В. І. Вернадського)

У 1920 роках у ВУАН існували три  відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали  Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. У фізико-математичному працювала  найбільша кількість академічних  кафедр — 30. На світовому рівні проводилися  дослідження на кафедрах прикладної математики (Г.Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії — Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. У 1920 почали виходити «Записки відділів Академії».

мови розвитку культури

 

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії  культури. Крах Російської імперії  з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української  держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим  хвиля сподівань та надій викликали  духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного  життя.

Разом з тим жорстока класова  і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання  людей і формувала складну  і суперечливу культурно-ідеологічну  обстановку.

Кожен політичний режим, що утверджувався  в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен  з них спирався на соціально і  національно близькі йому верстви  населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко  підтримуючи їх, при цьому залишаючись  байдужим, а то й непримиренно ворожим  до інших. Усе це деформувало природний  хід культурних процесів, приглушуючи  органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи  на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.

Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників  в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших  соціальних верств, які вносили в  її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.

 

«Просвіти»

 

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно  діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу  справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт»  охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про  славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної  і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою  аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися  про організацію українських  шкіл та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські  з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в  Україні діяли 952 культурно-освітні  установи «Просвіти».

З часом під впливом бурхливих  подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій робота «Просвіт»  стала набувати більш виразного  політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи з їхніх бажань служити справі будівництва незалежної української  держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою  роботою. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців.

ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва «Просвіт». Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіт». Відкрито ставилося завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

 

«Більшовизація» культурно-освітньої  діяльності

 

Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат  освіти України видав розпорядження  місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і  театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба  «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій  галузі». Пізніше, в умовах громадянської  війни були націоналізовані й  поставлені під контроль відповідних  державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні  і мистецькі установи.

Протягом громадянської війни  склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької  партії. Цю роботу координував утворений  на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.

Більшовики не мали собі рівних в  агітаційній роботі. Але ця робота, забезпечуючи ідеологічний вплив на маси, вносила в свідомість народу політизовані сурогати і мало сприяла  підвищенню його культурного рівня.

 

Стан загальноосвітньої школи

 

1917-1920 рр. відзначені докорінною  ломкою старої системи народної  освіти, пошуками нових форм, які  відповідали б характеру і  завданням політичних режимів  в Україні.

Велика заслуга Центральної  Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної  Ради. В деяких місцях нова влада  починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого.

У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації  російських шкіл, в них лише вводились  українська мова, історія і географія  України як обов'язкові предмети. Українською  мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило  увагу впровадженню вивчення української  мови в учительських семінаріях. За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося.

1919 р. українізація народної  освіти була перервана. Радянська  влада основну увагу звертала  на соціальне реформування школи,  підпорядкування її завданням  «комуністичного виховання».

У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив  «Положення про єдину трудову  школу Української СРР», за яким у республіці впроваджувалося безплатне  навчання і обов'язковість його для  всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти в  Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи на «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільному вихованні». Передбачалося також скасування п'ятибальної системи в оцінці знань учнів. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням «воєнно-комуністичних» начал у всі форми суспільного життя.

Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці - організації, яка виникла 1917 р. і  перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи  радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників  освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків.

У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему  народної освіти. Усі нижчі й середні  державні, громадські й приватні школи  України реорганізовувалися в єдину  загальноосвітню трудову семирічну  школу, що мала два ступені: 1-4 класи  та 5-7 класи. Після закінчення семирічки  випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних  школах. Того ж року радянська влада  нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови.

Незважаючи на складні умови  воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл -дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.

 

 

Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих

 

Не менш важливою справою радянська  влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного  звучання. «Неписьменна людина стоїть поза політикою,

її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін.