Україна в пршій половині XIX століття

Протягом 1848-1849 pp. селянська  боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за "даровану" волю. 

Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквідував цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу пролетаризованих верств. Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. pauper - бідний). Особливо швидко збідніло село. Безземельні селяни перетворювалися на "халупників", які мали власну хату з городами, і "комірників", які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та угідь. 

 Пролетаризоване  селянство, яке становило абсолютну  більшість населення Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства, деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблення. Та його боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням українського селянства Галичини в 1848-1849 pp. стало створення кафедри української мови при Львівському університеті, організація українських початкових та середніх шкіл, газети "Зоря галицька", створення культурно-просвітницького товариства "Галицько-руська матиця" та Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична організація - Головна руська рада. Представляли її духовенство та міська інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався певним колом справ: шкільних, селянських, фінансових. Рада вимагала поділу Галичини на українську і польську. 

Розвиток  культури України  в першій половині XIX ст. 

 На зміну дворянству  прийшла нова суспільна група - демократична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 p.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні. 

З формуванням капіталістичних  відносин, і насамперед з розвитком  промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліф-кованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них.  

Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети.

У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у  міських - до одного року. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1839 p.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 p.). 

 Проміжною ланкою  між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 p.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 p.).

 У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить "Історії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський.

Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р. 

Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський  та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися  нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого. 

 Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні  діячі обстоювали право українського  народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук.

 І. Могильницький  написав першу в Галичині граматику  українською мовою. Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування. 

 Український живопис  у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Т. Шевченку належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.

 У скульптурі  й архітектурі цього періоду  переважав класицизм, який прийшов  на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досягнень того часу - пам'ятник Ришельє в Одесі, автором якого є І. Мартос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам'яток монументальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний театр у Львові (1837-1838 pp.) - архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцмана.

У сфері музичного  й театрального мистецтва подіями на Східній Галичині стали твори композитора-професіонала М. Вербицького - автора симфоній та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслужену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський. У першій половині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані - "Софіївка", в околицях Білої Церкви, у долині річки Рось - "Олександрія", у Львові - Стрийський.