Україна в пршій половині XIX століття

Україна в  першій половині  XIX століття 

В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись  передусім знищити сліди давньої  автономії. 

  Територія України,  яка входила до  складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. 

 У 1796 р. змінився  адміністративний устрій України.

 Лівобережжя було  перетворено на Малоросійську  губернію, а Слобожанщину - на Слобідсько-Українську  губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську. 

 Правобережжя  було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XІX ст. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.

 Південна Україна  разом із Кримом утворили Новоросійську  губернію, яку в 1802 р. було поділено  на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після  приєднання Бесарабії (1812 р.) було  створено Новоросійсько-Бессарабське  генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання (1830-1831 pp.) царський уряд створив Київське генерал губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.

Генерал-губернатори  в межах підпорядкованих їм територій  мали майже необмежену владу і  здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.

 Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Південної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені права переходу, що, по суті, означало закріпачення.

 Імператор Микола  І (1825-1855 pp.) утворив окремий комітет,  що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов'язковими стали паспорти. Протягом 1847-1848 pp. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів.

 На дієве знаряддя  русифікації було перетворено  також православну церкву, яка  перебувала під наглядом і  керівництвом політичної влади.

Щоб придушити будь-які  спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 pp.) осілим стало майже 300 тис. населення.

 Кінець XVIII - перша  половина XIX ст. історії України ознаменувалися  посиленням кризи феодально-кріпосницької  системи і подальшим розвитком  у її надрах капіталізму. У той час селяни України поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у володінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював. 

 Шукаючи порятунку  від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де  бракувало робочих рук. У 40-х  роках з Полтавської і Харківської  губерній туди щороку вирушали  на заробітки десятки тисяч  селян. Хтось за згодою поміщиків  одержував паспорт, а дехто йшов самовільно.

Система ведення  сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу  та виробництва хліба, особливо пшениці. Лише окремі поміщики, здебільшого  на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар, передусім для вирощуван-ня цукрових буряків. 

Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне  тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, особливо тонкорунних. Однією з найважливіших ознак розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. був стрімкий розвиток промисловості. Уже наприкінці XVIII ст. збільшилась кількість великих мануфактур. Як зазначалось, у 1764 р. у Києві запрацював державний збройовий завод "Арсенал", у 1774 р. на Слобожанщині - великий шовковий завод. Почався перший етап промислового перевороту. Засновувалися машинобудівні заводи, що постачали промисловість і сільське господарство машинами, робочими механізмами, удосконаленими знаряддями, а також паровими двигунами. Якщо в 1825 р. налічувалося близько 650 промислових підприємств (без вино-курень), то в 1860 р. їх було майже 2330. Збільшувався прошарок робочого люду. Якщо наприкінці XVIII ст. в Україні налічувалося близько 10 тис. робітників, то наприкінці 60-х років XIX ст. їх було вже 115 тис. Серед напрямків виробництва переважало суконництво, дедалі більше виробляли шкіряних виробів, свічок і мила, скла та ін. Відповідні майстерні були різні за розміром (окремі мали по кілька сотень робітників). Промисловість спочатку зосереджувалася в руках поміщиків, згодом туди почали проникати капіталістичні купці. Здебільшого це були росіяни, але з'являлися й українські капіталісти.  

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення  капіталістичного устрою загострювалися соціальні суперечності,

 посилювалася  антикріпосницька боротьба. Селянський протест набирав різних форм (відмова платити оброк, відбувати панщину, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправи над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі на Дон, у Таврію).

 Поширювалися  відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні відбулося 103 заворушення кріпаків. Наймасовішими в першій половині XIX ст. були виступи селян на Правобережній Україні.

Особливо загострився  селянський антипоміщицький рух у першій чверті XIX ст. на Поділлі, захопивши окремі повіти Волині та Київщини. Очолив рух Устим Кармелюк (1787-1835), в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно жахало панів і давало надію кріпакам. З одно-думцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно, худобу і роздавав їх біднякам. Кілька разів Кармелюка заарештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, знову ставав на шлях боротьби з гнобителями.

 Антикріпосницький  рух селян під проводом Кармелюка  тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув  у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його  підло вбив із засідки шляхтич. До 1840 р. судові інстанції ухвалювали кармелюківцям суворі вироки.

В 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Росія змогла, щоправда ціною величезних зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. В Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частини наполеонівських сил вдерлися на Волинь і завдали там значних збитків. У переважній більшості українці охоче відгукнулися на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих форму-вань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Ополченські козацькі полки брали участь у визвольному поході російської армії країнами Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій битві народів під Лейпцигом (жовтень 1813 р.) та у боях за взяття Парижа. 

Невеликі групи  самовідданих армійських офіцерів утворили таємні товариства з метою повалити самодержавство і встановити конституційне правління.

Перше таке товариство - "Союз порятунку" - було засновано  в 1816 р. у Петербурзі. Через п'ять  років воно розкололося на дві  окремі групи: Північне та Південне. Перше  перебувало в Петербурзі. Воно намагалося розвивати республіканські ідеї, але, не маючи сильного проводу, зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині на Вінничині, де служив його керівник Павло Пестель (1793-1826) - учасник Вітчизняної війни 1812 р. та походів під час наполеонівських воєн, лишило по собі великий слід в історії. П. Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу - "Товариство об'єднаних слов'ян", яка виникла в 1823 р. у Новограді-Волинському. Активними членами її були двоє українців - брати Борисови з Полтави.

 Сформульована  в документі під назвою "Руська правда" програма П. Пестеля була радикальнішою за програму північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Проте ця програма не відбивала інтересів неросійських народів. Так, щодо українців дворянин П. Пестель відверто заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною". 

У 40-х роках XIX ст. до боротьби з існуючим ладом втягувалися нові сили як дворянської, так і різночинної інтелігенції. Виникали таємні політичні організації, члени яких прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві. Тут зосередився цвіт української думки, і це мало величезний вплив на розвиток українського відродження. Членами товариства були історик М. Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч П. Куліш, професор математики М. Гулак, відомий фольклорист О. Маркович, видатний етнограф В. Білозерський і багато інших. Загальна кількість кирило-мефодіївців досягла майже сотні. Окрасою товариства був геніальний поет Т. Шевченко (1814-1861).

 Члени Кирило-Мефодіївського  товариства виробили програмні  документи: "Статут і правила  товариства", а також установчу "Записку", написані В. Білозерським з урахуванням думок інших братчиків, "Книгу буття українського народу", основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов'янськими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т. Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київського університету О. Петров доніс царським властям про таємне товариство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності. 
 

Західноукраїнські землі.

Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські  землі опинилися під владою Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська  монархія в той час почергово  здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі - Галичину; у 1774 р. до Галичини приєднано Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка занепадала; у 1795 р. після третього поділу Польщі - землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Краківське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Підляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств. 

 Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства - провідної галузі в економіці Західної України. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи переважали селяни-власники (до 30%).

Посилюється селянська  боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження адміністрації маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. 

 Славною сторінкою  в історії українського народу  стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 pp. під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до австрійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за підтримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кармелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.

 Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку захід-ноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграв гурток "Руська трійця". Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літератури, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник "Русалка Дністрова" (1837)- першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ'я та переслідування прогресивної думки цей літературний гурток проіснував недовго (1833-1837 pp.).